Розділ «НА ЕМІҐРАЦІЇ»

НІМЕЧЧИНА

Коли я приїхав до Відня в кінці березня 1939 року, мені не довелося довго відпочивати, бо транспорти з втікачами з Карпатської України почали приїздити до Відня. Правда, тут до того часу вже існував Допомоговий Комітет, що був заснований у Відні при УНО (пані Олена Левицька й д-р Остап Грицай). Тому що я походив із Закарпаття і знав багато людей, що приїжджали до Відня, мені припала доля бути головою Українського Допомогового Комітету. Треба зазначити, що на полагодження справи УДК мусіли дати згоду адміністративні уряди. Все це на скору руку отримано.

Може тиждень, чи два, перед тим, поки ми дістали відповідне приміщення для нашої установи, все наше урядування містилося в торбі. Життя у Відні в тому часі було нелегке. Тяжко було дістати приміщення для нашої установи, умебльовання тощо, навіть для громадян Німеччини, а для чужинця, “авслендера”, це було часом просто неможливе. Причиною цих обмежень було загосподарення тих потреб, що їх Німеччина потребувала, і їх треба було вжити на продуктивні цілі. Бо коли є всього подостатком, то нема потреби для уряду розділювати існуючих потреб, бо кожна людина робить сама рішення, що їй і як робити.

23 березня 1939 р.

Напочатку найважнішою для нас справою було прийняти транспорт втікачів, зареєструвати їх та відділити здорових від хворих. Здорових треба було перевести до табору на Schober Platz, у Відні, де вони чекали на приділену для них працю, або на виїзд до Праги чи Братислави. Хворими втікачами треба було спеціяльно заопікуватися. Ця проблема стала дуже актуальною з хвилиною, коли в травні 1939 року почали приїздити в'язні з концентраційного табору з Варюлопош. Велика частина в'язнів була так сильно побита й покалічена мадярськими бандитами, що це вимагало шпитального чи санітарного лікування.

Треба тут згадати, що в тих поїздах-транспортах, що приїздили до Відня, були не лише самі українці. Частина з них були чехи, що поверталися додому. Були випадки, що чехи намагалися тероризувати наших людей в поїзді, а приїхавши до Відня, не дозволяли нашим людям висідати з поїзду, бо чехи плянували деяких українців поставити перед чеський суд за державну зраду. Ми з українського Допомогового Комітету намагалися перешкодити в цьому чехам. Ми кількакратно переходили всі вагони взиваючи висідати тих, хто бажає.

Вся ця праця вимагала багато часу, труду та вміння способу, щоб вжити всіх можливостей, щоб можна було щось зробити у кожному випадку. З самого початку я знайшов велику поміч і зрозуміння справи у молодого пристійного режисера Івана Іваницького, який досконало знав німецьку мову, а також і спосіб німецького життя. Ці його знання для нас мали велику вартість, бо українці, бувши в Німеччині чужинцями, були підпорядковані тим загальним законам і розпорядкам, що регулювали життя всіх чужинців в Німеччині й які в дзеркалі ідеології націонал-соціялізму виглядали упослідженими (Nur für Deutche). Але наш режисер Іваницький дуже часто потрапив переступити цей бар'єр, що ділив українців від німців. Через свої вдалі контакти з урядовими особами він осягав дуже часто те, що нам могло бути потрібним для успішного ведення нашої праці.

Від самого початку Український Допомоговий Комітет у Відні робив заходи через Закордонний Провід ОУН, який утримував контакти з Головною Командою Німецької Армії (OKW), щоб звільнити тих українців, що ще перебували в мадярському концентраційному таборі в Варюлопош, які попали туди після мадярської окупації Карпатської України. В тому часі це був майже єдиний спосіб, щоб видістати наших людей з мадярської неволі. Мадярський уряд, діставши Карпатську Україну в подарунку від Німеччини, слухав німецьких урядових чинників більше ніж когось іншого.

В наслідок цієї інтервенції, перший транспорт з Варюлопош приїхав до Відня в травні 1939 року, а за ним послідували наступні. Мадяри дозволили виїхати з концентраційного табору за кордон всім українським в'язням, які не були уродженцями Карпатської України. Цих останніх звільнено аж під кінець, але їм не дозволено виїхати за кордон.

Український Допомоговий Комітет у Відні при праці

Іншими співробітниками Українського Допомогового Комітету були: Марта Панькевичівна, яка володіючи дуже добре німецькою мовою, була відповідною секретаркою. Іншим членом нашого Комітету був тодішній студент у Відні Роман Гарас, який дав дуже цінний і тривалий вклад у нашу працю для втікачів з Карпатської України.

Моя дружина Марія зайнялася опікою над хворими і дітьми. Хворих і покалічених з мадярського концентраку вдалося примістити в місцевих шпиталях і санаторіях. Одним із прикладів побиття і покалічення був інж. Євген Врецьона-Волянський, якого все тіло було суцільним синяком, ноги його від побиття спухли. Після кількох місяців успішного лікування він цілковито видужав.

Другим характерним випадком був письменник і режисер Микола Чирський. Крім побиття, що йому завдали мадярські кати, він ще до цього терпів на сухоти. Його ситуація була безнадійна, до чого довела його мадярська тюрма й концтабір. В наслідок лікування в одній санаторії біля Вінер Нойе Штадт, вдалося продовжити життя Миколі Чирському на кілька років. Це допомогло здійсненню його мрії - померти в Україні. Коли восени 1941 року він поїхав на Україну в одній з похідних груп ОУН, він там і помер.

Велика частина втікачів, в більшості мужчини по короткому побуті в таборі на Schober Platz, були приділені до праці. Була це тяжка фізична праця при будові доріг, фабрик тощо. Втікачі не мали права вибирати собі місця праці. Місцевості, до яких висилали наших втікачів, це були міста в північно-західній Німеччині як Гановер, Бравншвайг, Бремен і інші.

Траплялися випадки, що українські втікачі, приїхавши до Відня, збагнувши, що перспектива в Німеччині з її тяжкими роботами не вповні задоволяла їх, тому вони пробували дістатися до Праги (Протекторату), або до Братислави (Словаччина), щоб там спробувати щастя. Сама ідея по собі не була погана, тільки була біда в тому, що перехід через кордон був можливий тільки для тих, хто мав пашпорт. Та серед наших втікачів таких було мало. Бо траплялися випадки, що людина, втікаючи, знищила всі свої документи ідентифікації. По короткому часі ми знайшли розв'язку. В порозумінні з Поліцай Президіюм у Відні, з урядом, що видавав пашпорти ми зробили т.зв. “колективний пашпорт”. Ми поступили так: зробили список людей, які хотіли їхати до Праги чи Братислави, подавши особисті дані кожної особи (ім'я і прізвище, дата й місце народження). Нагорі цього списка ми поставили нашу печатку, бо ж ми брали відповідальність за тих осіб, а під нашим списком Поліцай Президіюм ставив свою печатку. В той спосіб ми створили певний засіб, що допоміг нам перекинути з Відня на Чехи чи Словаччину біля 900 осіб. І в той же спосіб ми перевезли 52 дітей до української гімназії в Модржанах - Чехія.

Багато людей не здавало собі справи, як “тонко шитий” був такий колективний пашпорт і пробували надуживати його. Були особи, що кількакратно їздили до Праги, а іншим разом до Братислави. Ми старалися бути дуже обережними з цими справами, бо в Німеччині це була гра з вогнем. Така ситуація продовжувалася до початку війни Німеччини з Польщею. Десь з кінцем вересня 1939 року покликали мене на гестапо у Відні й питали, чи я знаю про те, що у Відні серед українців існує шпигунська група, що висилає нелегально людей за кордон. Я заявив, що я нічого не знаю про існування такої шпигунської групи, але УДКомітет з допомогою Поліцай Президіюм висилає українських втікачів на Словаччину та Чехію які мають там своїх рідних. Ми гарантуємо, що ці люди не є агентами ворожої держави. Моє вияснення до деякої міри їх задоволило, але я дістав заборону продовжувати висилати людей за кордон. Представник гестапо заявив мені: “Тепер є війна й всякі перепустки, що зв'язані зі шпигунством караються смертю”.

В червні 1939 року Провід ОУН в порозумінні з німецьким Головним Командуванням (OKW) почав організувати українців, що працювали робітниками в Німеччині до протипольського легіону. Переведення цього задуму натрапляло на труднощі звільнення українців з праці, які голосилися до легіону. Цю справу розв'язано при допомозі Українського Допомогового Комітету. Десь з кінцем червня 1939 року розпочався вишкіл бажаючих. Все йшло гарно до 25 серпня, коли проголошено, що німецький міністер Закордонних Справ фон Рібентроп заключив з міністром Закордонних Справ СССР Молотовим взаємний пакт ненападу. В гітлерівській Німеччині було багато центрів, які провадили закордонну політику, але коли приходило до остаточного рішення, то справу вирішував сам Гітлер зі своєю націонал-соціялістичною партією. Військо організувало легіон для боротьби з Польщею, але після заключення пакту з СССР, коли ці дві імперіялістичні держави договорилися про черговий розподіл Польщі, справу легіону закинуто. Тому, коли 1 вересня 1939 року почалася війна з Польщею, український легіон не брав у ній участи, як це плянувалося, але виїхав до Закопаного, де чекав на дальшу свою долю.