Розділ «НА ЕМІҐРАЦІЇ»

Щоб час проходив якось скоріше, організовано концерт на якому виступала кожна національна група. Я пригадую, що між нами був один визначний французький оперовий співак, що своїм співом підтримував нас всіх на дусі. Ця “розривка” тривала 36 годин. За весь цей час майже ніхто нічого не їв і не спав. Ця сама процедура повторилася 7 листопада 1941 р.

Після кількох тижнів перебування у тюрмі, нам дозволили одержувати харчові пачки й білизну. З харчами в тому часі й на волі було тяжкувато. Але наші приятелі, які ще залишилися на волі збирали між собою харчеві картки й приносили до моєї дружини, яка разом з Марушкою Габрусевич накуповувала продукти й приготовляла пачки з них до тюрми. Були також випадки, що власник мешкання, в якого ми мешкали А. Рексгавзен, що мав добрі зв'язки з селом, приносив нам часто деякі продукти.

Ми передавали вістки з тюрми на волю в дуже оригінальний спосіб. У той день, коли наші жінки приносили нам передачі, один із німецьких співв'язнів сидів на вікні, спостерігаючи наших жінок. Як тільки вони наблизились з пакунками під тюрму, ми кидали крізь видовбану у вікні дірку “грипс” (була це зроблена з хліба кулька, в середині якої на папірчикові було повідомлення про наше положення). В тому часі, як жінки побачили, що “грипс” упав на землю, одна з жінок випускала свою торбинку, з якої все розсипалося на землю. Збираючи розкидані речі до торбинки, жінка піднимала і “грипс”.

По кількох тижнях нас розмістили по одиночках. Це нам завдало певні труднощі у комунікації із світом та й поміж собою, одначе невдовзі ми знайшли й на це спосіб. Раз на тиждень кожний з нас мав змогу піти до лікаря, де сходилися кілька в'язнів разом. Чекаючи на свою чергу, ми використовували час для того, щоб поділитися новинами, що їх ми мали.

Перебуваючи в тюрмі ми не сподівалися, що зможемо скоро вийти на волю. Я побачив, що тут нема для мене рятунку.

Роздумуючи одного дня над своєю долею, мені прийшла думка до голови звернутися за поміччю до Ісуса Христа. Сказавши правду, я ніколи не був побожний у розумінні релігійного припису, а причиною такого стану було це, що священики в тому часі як я ходив до школи, були в більшості мадяронами, тому я не мав до них довір'я, а через те вони не мали на мене жодного релігійного впливу. Але тепер думка просити про поміч Ісуса Христа зродилась майже якось несподівано.

Десь за два тижні після моєї постанови звернутися за поміччю до Ісуса Христа, німці почали вивозити наших в'язнів до концентраційного табору в Саксенгавзен. З 52-ох в'язнів вивезено 50, а мене й Нестора Процика звільнили на волю. Чому мене звільнили, я тоді просто не знав, не розумів того, бож вони мали проти мене багато обвинувачень. Роздумуючи над тим, я прийшов до висновку, що у моїй справі мусіла бути якась інтервенція вищого порядку.

Вийшовши на волю, я довідався, що моя дружина майже щоденно бувала гостем на Ліхтенфельде-Ост, централя гестапо. Буваючи там вона домагалася мого звільнення, доказуючи, що я в нічому не винен.

По якомусь часі, коли моя дружина забагато вже докучала гестапівцям, вони викидали її з канцелярії, а навіть погрожували їй арештом. Та вона того не лякалася, бо була на це приготована й вже давно мала приготовану валізку з потрібними речами до тюрми.

Роздумуючи тепер над тим, я можу сказати, що моя дружина була тим знаряддям у моєму звільнені, бо відома річ, що Божа поміч приходить різними шляхами, які часом видаються звичайними подіями, якби не мали нічого спільного з надприродними явищами.

Вийшовши з тюрми я був під контролею гестапо. Коли я попрохав про дозвіл переїхати до Відня, вони спочатку погодилися на це, але скоро змінили свою думку, бо вже з двірця “Zoologisher Garten”, перед самим виїздом з Берліну, вони мене віднайшли й не дозволили виїхати до Відня.

Крім того, вийшовши з тюрми я змушений був підписати зобов'язання, що я знайду працю і буду працювати. Знайшовши працю, це мене тепер не задоволяло. Попри працю не було жодних перешкод, щоб я вписався на високо-шкільні студії, щоб здійснити моє довголітнє бажання осягнути вищу освіту. Я так і зробив. І хоч я іспит зрілости зложив ще в 1930 році, на жаль не мав змоги вписатися в університет з причини великих коштів. І хоч тепер мене ділило майже 12 літ, як я покинув шкільну лавку, мені деколи здавалося, що я забув усе цілком і що продовжувати навчання мені тепер буде майже неможливо. А все таки вирішив піти до школи й вписався в Wirtschafts Hochshule (висока економічна школа).

Як тільки я полагодив усі формальності із вписом до школи, Богдан Кравців який почав видавати український тижневик “Голос”, звернувся до мене з пропозицією зорганізувати його Видавництво. Це ж не була проста справа. Для того, щоб зорганізувати нове Видавництво треба було знати й мати певний досвід зі всіми проблемами, що зв'язані з кожним підприємством, великим чи малим. Крім цього, треба було ще брати відповідальність за цілість справ і мати свідомість над собою контролі німецького податкового уряду.

Щоб належно вив'язатися з цього завдання, я замість студій в школі просидів один семестр у шкільній бібліотеці, де вивчав проблеми, зв'язані з видавництвом.

Мав я немалу сатисфакцію, коли по одному році прийшла контроля німецького “Träuhand Gesellschaft” (публічна контроля) і знайшла на більше як 80% все правильно. Зазначую, що не маючи практичного досвіду у веденні підприємства, я прямо застосовував вивчену теорію у практиці. За вийнятком малих деталів, все решта виходило добре.

Видавництво Богдана Кравціва скоро поширилося, бо крім “Голосу” почали видавати ще другий тижневик “Українець”, присвячений проблемам українських робітників зі Східньої України, число яких в Німеччині в тому часі зростало з дня на день. Крім Б. Кравціва тут працювали ще такі особи: брати Олег і Юрій Музиченки, Василь Цьопкало, А. Луців і інші.

Весною 1943 р. моя дружина перейшла тяжку операцію, в наслідок чого сильно підупала на здоров'ї. Після кількакратних наполегливих старань, вліті 1943 р. ми дістали дозвіл виїхати з Берліну на двотижневу здоровельну відпустку до Конюхова в Галичині. Нам бажалось, щоб хоч тиждень перебути на селі, аби дружина могла по операції дещо відповідно відпочити. Вибрали ми Конюхів, бо там жили наші приятелі й куми Олекса й Оля Гасини.

Приїхавши до Львова, ми побачили на двірці жахливий образ. Гестапівці собаками витягали людей з поїзду, уставляли в ряд і підганяли їх до тягарових авт і кудись їх вивозили.

Скоро надійшов наш поїзд до Конюхова, що був цілковито переповнений. Побачивши порожній вагон на якому виднів напис “Нур фюр Дойче”, ми ввійшли до цього вагону. Маючи словацькі пашпорти нас залишили у спокої.

З наших відвідин Гасинів і побувати у них хоч тиждень на селі не вийшло нічого, бо коли ми приїхали до Конюхова, до нас на двірець вийшла Оля Гасин і просила нас чимскоріше опустити Конюхів, бо Олекса сидить у тюрмі й саме того дня його мають з тюрми викрасти. Було б нерозважним, щоб ми під час тієї події були в Конюхові, бо нам було б дуже важко виправдатися, що ми не були причасні до тієї акції. Ми взяли до уваги ситуацію і від'їхали до Львова, де затрималися на кілька днів у родині д-ра Врецьони. Зі Львова ми повернулися до Берліну.