Розділ «НА ЗАКАРПАТТІ»

“Так Закарпаття гідно сповнило свою місію на шляху визвольних змагань цілої української нації, за що йому належиться почесне місце в майбутній Соборній Українській Державі. Карпатська Україна, проголошуючи незалежність, увійшла в цілість всеукраїнських визвольних змагань. Мадя рська окупація країни ніколи не зможе затерти цих фактів і права українського народу до цієї землі”.[70]

Дня 26 жовтня 1938 року Андрій Бродій, тодішній прем'єр уряду Карпатської України був заарештований чеським урядом за співпрацю з Мадярщиною, яка завершилася державною зрадою. 6 березня 1939 року ген. Лев Прхала, будучи поновно затверджений міністром уряду Карпатської України, зробив ще більший злочин, як Андрій Бродій, він не лише зрадив Карпатську Україну, якої був міністром, але чинно допоміг мадярським терористичним елементам зробити повстання проти уряду й народу Карпатської України. Прхала не тільки не передав легальному власникові воєнне оззброєння чеського війська, що стаціонувало на території Карпатської України, за яке то озброєння населення Карпатської України заплатило своїм потом, але обернув цю зброю проти інтересів і безпеки Карпатської України. Тому треба розглядати цей чеський злочин поповнений ген. Прхалою тяжчим як злочин державної зради Андрія Бродія.

Чеське військове командування перед своєю евакувацією з території Карпатської України, повино було все військове оззброєння залишити легальному власникові країни, яким тоді був уряд Карпатської України, а не передавати його ворогові - мадярським терористам, які тією зброєю вчинили переворот Карпатської України та розстріляли тисячі найкращих синів і доньок Закарпаття ще поки прийшла мадярська армія.

Чехи можуть оправдуватися, що Прхала, будучи міністром уряду Карпатської України, мав право те робити. Це твердження треба відкинути, бо воно йде у розріз з інтересами й безпекою краю, який заступала більшість уряду Карпатської України. Прхала уважав, що він не потребував нікого радитися, бо він приїхав диктувати й насаджувати чеську імперіялістичну політику як на уряд, так і на населення Карпатської України.

Утікаючі чехи, цивільні й військові, брали й грабували з Карпатської України все, що тільки могли. Ограбували, як ті злочинці, скарб Карпатської України, а найважніше, що було для існування незалежности країни, забрали зброю, яку відтак після пляну передали ворогові Карпатської України. Бродій зрадив український народ, але чехи не тільки що його зрадили, але активно допомогли ворогові всіми засобами поневолити український народ Закарпаття.

Щоб не бути голословним, наведу цитату зі статті С. Вівчара “Ліс шумить”, в якій він пише:

“Підполковник Земан, командант утікаючих чеських відділів, приніс “наказ” прем'єра Волошина всім командантам Січі вздовж лінії - Тячів, Бичків, Рахів і Ясіня, щоб зложити зброю і передати команду місцевим мадярам, мовляв, вже все пропало. Це було 15 березня 1939 року”.[71]

Про цього самого підполковника Земана Любомир Гірняк у своїй книжці “На Стежках Історичних Подій” на стор. 142 пише так: “Коло 4-ої год. над ранком приїхало з Хусту (до Тячева, прим. Авт.) із синьо-жовтими хоруговками авто. З нього висів чеський поручник і підполк., який назвав себе Земаном. На руках мали синьо-жовті опаски. Цей Земан заявив Є. Стахову (який в тому часі сповняв функцію Січового Коменданта Тячева, прим. автора). що він перейшов на службу Карпатської України й організує батальон з чеських добровольців та що йому потрібні авта, щоб транспортувати вояків на протимадярський фронт. Шоферів, він сказав, має своїх. Стахів не дуже то довіряв Земанові й тому потелефонував до полк. Колодзінського, який потвердив заяву Земана й доручив дати йому 25 авт і приїхати з ним до Хусту. Незабаром автоколона вирушила в дорогу. Команду міста перебрав Ткачук. Недалеко перед Хустом колону задержали пострілами Січовики. Вони думали, що це чехи вертаються по майно з магазинів. Побачивши Січовика, який вискочив з авта, стрільці вийшли з ровів. Було їх мабуть з 15. Стахів забрав їх з собою до Хусту. Тут сталася справжня несподіванка: поблизу будинку уряду на колону чекали чеські вояки, які негайно всіли в авта й завернули до Тячева. Був це хитрий підступ підполк. Земана, щоб дістати транспорт для решти вояків”.[72]

Переходячи через Тячів до Румунії, чеське військо розділювало місцевим мадярам зброю, одяги, шоломи та інше. Ані одного мадяра не було в Тячеві, що не мав би вже 16 березня кріса та за поясом ручних гранат. Мадярські терористичні банди під проводом адвоката д-ра Ганки з Тячева, озброїли не тільки Тячів, але розвезли зброю для мадяр та їхніх прихвоснів і по інших місцевостях, головно: Терезви, Солотвини, Бичків, Рахів і Ясіня. Тому не диво, що місцеві мадярські терористичні банди, озброївшися, виарештовували й без ніякого суду розстрілювали зовсім невинних людей (тільки тому, що вони українці, прим. автора). 16 березня заарештовано в Тячеві понад сотню українців (не згадую скільки там заарештовано в наступних днях). Тоді арештували між іншим редактора й письменника Василя Гренджу-Донського, посла Михайла Марущака, а вечером передали румуни ще посла д-ра Степана Росоху, якому пощастило втекти ще того самого дня.

Бачучи безвиглядність переговорів з чехами, Січ приступила до розброєння чеських військових частин, жандармерії і пограничної сторожі. Крім Хусту, розброєно чехів коло Іршави, Білок, В. Копані та Тячева. Чехи перешкоджали цьому всяким способом. Прхала, польський ставленик, договорився з мадярами, що за ціну безпечного відвороту чехів, дасть мадярам зброю, а не Січовикам.

Вечором в приватній квартирі президента Волошина відбулася нарада. Під час наради Січовики привели з фронту мамярського парляментариста, який передав президентові Волошинові мадярський ультимат, щоб він передав до 8-ої год. вечора владу мадярам.

Після цього зявляється у президента німецький консул Гофман і заявляє, що одержав з Берліну відповідь на вислану урядом Карпатської України телеграму (півтора дня, прим. автора), в якій німецький уряд подає до відома, що в такій ситуації, коли мадярські віиська зайшли вже досить далеко в глибину краю, Німеччина не може дати помочі Карпатській Україні (а чому Німеччина так довго чекала? - прим. автора), бо це могло б викликати збройний конфлікт з мадярами й поляками. Консул радив не проливати крови, а добровільно піддатися мадярам.

І знову нарада над невідрадною ситуацією, на якій прийнято рішення не піддаватися добровільно мадярам, а далі боротися, хоч і без вигляду на будь-що. Рівночасно вислано відповідь на мадярський ультимат, що уряд Карпатської України не годиться віддати країну добровільно мадярам. Щоб протягнути час, рішено вислати до Будапешту делегацію на переговори й запропонувати мадярському урядові, щоб на час переговорів заперестати військові операції і не проливати марно крови. Мадярський уряд відповів зразу на цю пропозицію, що “з технічних причин не можна припинити воєнних акцій, але за те готовий переговорювати з представниками уряду Карпатської України”. На цю телеграму вже не вислано мадярам жодної відповіді, але рішено евакувати уряд з Хусту до Великого Бичкова, а збройну боротьбу дальше продовжувати.

Німецький консул, пропонуючи урядові Карпатської України припинити боротьбу з мадярами, забув, що має діло не з боягузами-чехами, вояками “швейкіського” покрою, а з відважними борцями за волю і правду поневоленого й всіми обдуреного народу, включно з Німеччиною Гітлера. Була це найтрагічніша хвилина в історії Карпатської України, але заразом і найбільше достойна. Стотисячна добре озброєна мадярська армія виступала проти горстки Січовиків, яким рівночасно стріляли у спину втікаючі чеські боягузи та новітні герої Карпатської України порішили добровільно не здаватися двадцять разів більшій силі Мадярщини, а по-спартанськи боротися до кінця.

Геройський і несподівано успішний спротив карпатських Січовиків мадярським окупаційним ордам імпонував усім чесним людям, не виключаючи й чесних поляків. Так “Меркуріюш Польскі”. ч. 15. за 1939 рік писав з надзвичайним для українців признанням: “На шпальтах Меркуріюша ми виступали з цілою безоглядністю проти Закарпатської України. Мусимо одначе чесно сказати, що в обличчі останніх подій маємо більшу пошану до українців ніж до чехів і словаків. Які б там не були оті “січовики”, а все таки ті люди не скавуліли, не склали зброї, але боролися в найтяжчих політичних і стратегічних умовинах... Якщо б я стояв на чолі сотні мадярської піхоти, я на власну відповідальність наказав би віддати почесну сальву над трупами поляглих українців”.[73]

Міст на ріці під Хустом, - свідок кривавих боїв Січовиків

На другий день після нападу мадяр на Карпатську Україну, почали прибувати поранені Січовики до Жіночої Січі. Була проблема, що з ними робити? В Хусті залишити їх було не можливо, бо фронт наближався скорим темпом до нього. Вранці 16 березня о год. 8-ій вирішено легкоранених відвести в тягаровому авті до Тячева, де мав бути зорганізований шпиталь. Наладоване десятьма Січовиками тягарове авто, шофер і моя дружина поїхали до Тячева. Як тільки вони приїхали сюди, мадярські терористи зробили переворот і опанували місто. Через знання мадярської мови шоферові вдалося ще переїхати міст до Румунії, сподіваючись дістатися до Бичкова по румунському боці. Моя дружина не хотіла залишатися в Румунії, тому вона в Бичкові перейшла міст. Як тільки вона опинилась у Бичкові, мадярські терористи в Бичкові той міст замкнули. Тут вона зустріла знайомого лікаря д-ра Леоніда Гуменюка, який ще намагався дістатись на міст. Він, побачивши мою дружину, кинув малу дитину моїй дружині на руки й завернув її на румунський бік. Другу дитину він сам взяв на руки й так вони разом покинули Карпатську Україну.

З Румунії з групою інших жінок і о. Христофором, монахом Василіянського манастиря в Мукачеві, виїхали до Руського Керестуру (Бачка) в Югославії. Там вони перебули чотири тижні.

Як тільки я дістався до Відня 29 березня 1939 року, я вислав телеграму до дружини, що я живий і здоровий. Одначе моя дружина не повірила, що ця телеграма дійсно є від мене. Вона думала, що це наші знайомі вислали їй телеграму, щоб потішити, що я живий. Ми зустрілися у Відні в середині квітня 1939 року.