Розділ «НА ЗАКАРПАТТІ»

“Автономна територія обіймає приблизно 1/3 території Польщі з 9 мільйонами населення зі столицею Львів, де міститься окремий український сойм. Треба зазначити, що в вересні 1922 року Галичина і Волинь мали через польське законодавство загарантоване право на широку самоуправу. Однак, цей закон ніколи не був переведений в життя. Для такої держави як Польща, що складається у великій мірі з національних меншин, де національні, культурні і господарські інтереси перехрещуються, не може бути лише одного закону для всіх, не узгляднивши специфічність національних меншин. Український нарід в Польщі має своє національне почуття і свою історію, що нагадують йому його світле минуле. Це національне почуття українського народу не може бути плекане в такій політичній атмосфері, яка має місце сьогодні в Польщі. Проєктована автономія створює не лише забезпечення українського національного життя в Польщі, але рівночасно нормалізує польсько-українські взаємини”.

Проурядова “газета Польська”, коментуючи проєкт автономії, заявляє, що певного роду національний характер українців в Польщі визнається так довго, як довго він не шкодить одності польської держави. “Проєкт віцемаршала посла Мудрого противиться одності і неподільності польської держави. Польський уряд цілком не є заскочений новим проєктом автономії, бо ми знаємо, що він є плодом зфабрикованим за кордоном для розбиття цілости польської держави”.

Формальну відповідь дістав віцемаршал Мудрий на свій проєкт автономії від маршала сойму, який “вважає”, що його проєкт змінює конституцію держави, а для цього вимагається щоби проєкт був підписаний 1/4 всіх послів сойму”.[65]

Події, що постали за останній рік поставили Польщу перед тяжким завданням. Національний принцип, що ліг в основу упорядкування справ ЧСР, не залишився без наслідків для польської держави з її національними меншостями. Польща могла б витягнути науку, як не треба діяти, щоб захоронити неподільність своєї держави, або щоб не повторити досвіду, що його зазнала ЧСР. Як ми знаємо з пізніших подій, Польща таки нічого не навчилася.

Віденський арбітраж і існування Карпатської України принесли для закордонної преси велике роз'яснення української проблеми взагалі. Французька й англійська преса широко розписувалася про українські визвольні змагання. Особливо ця перша завдала Польщі багато клопотів. Польський амбасадор в Парижі Лукасевич кількакратно відвідував францьзьке міністерство Закордонних Справ, щоб довідатися, яке становище займає Франція у справі вирішення української проблеми.

Совєтський амбасадор в Парижі й собі наслідував польського амбасадора. Під час дискусії у французькому парляменті 14 грудня 1938 року, міністер Закордонних Справ Фландин заявив, що Франція і надалі підтримує свій договір з Совєтами, і що вона не має жодного договорення ні з ким у справі української проблеми.

Як ми це раніше бачили, совєти й Польща від 25 листопада 1938 року, коли вони спільно договорилися, що йдуть спільним шляхом. Ця однозгідність в боротьбі проти української “небезпеки” була виявлена, коли Польща й совєти подали празькому урядові тотожні причини протесту проти української “небезпеки”.

Праця Закордонної Делегації Карпатської України не мала повного успіху з причини того, що не досягла признання повної незалежности Закарпаття і гарантій для її кордонів без зв'язку з рештою Чехо-Словаччини. Це впало болючим ударом на Карпатську Україну пізніше в березневих днях, коли вона мусіла поділити долю цілої ЧСР.

Одначе безумовним успіхом було відвоювання Закарпаття від мадярських претензій восени 1938 року для виборення йому права зфедереваної держави. Це дало змогу перевести у Карпатській Україні глибоку національно-освідомляючу й державно-конструктивну працю і зробити її перед світом речником українських змагань. Коли прийшла березнева криза, Карпатська Україна могла вже устами свого законодатного представництва й пролитою кров'ю заманіфестувати свою справжню волю!

Закордонну Делегацію Карпатської України по віденському арбітражі розв'язано включно з її членами. Одні повернулися до Америки, інші на рідну землю, щоб взяти живу участь у державному будівництві. Я, бувши уповноваженим прем'єра д-ра А. Волошина для зв'язку зі Закордонним Проводом ОУН, залишився ще за кордоном до 15 грудня 1938 року.

Автор з дружиною Марією

В Хусті я далі утримував зв'язок із закордоном. На протязі одного тижня я майже кожний день переводив, може, одну годину часу з прем'єром д-ром А. Волошином, щоб зреферувати йому про все те, що Делегація Карпатської України разом з Проводом ОУН зробили.

Моя дружина, приїхавши до Хусту, цілком пірнула у працю Жіночої Січі, ставши організаційною референткою і заступницею командантки пані Тисовської.

Після Нового Року 1939 вирішено зорганізувати в Хусті інструкторський курс для членів Жіночої Січі, в якому взяло участь 50 членів Жіночої Січі, що складалися з учительок народних шкіл. Міністер Шкільництва й Народньої Освіти Августин Штефан уділив учасницям курсу спеціяльну відпустку для цього курсу.

Інструкторський курс обіймав такі ділянки: організування жіночих відділів Карпатської Січі по містах, санітарна ділянка, розвідка і т. д. Організаторками курсу були: Марія Химинець і Ніна Михалевич, а інструкторами курсу були: Зенон Коссак, Іван Кедюлич і інші.

Цей вишкільний курс спричинився у великій мірі до масової організації нашого жіноцтва. В цьому допомогло також те, що моя дружина з рамени Жіночої Січі договорилася з головою Жіночого Союзу Українок, пані Невицькою. Рішено, щоб молодше жіноцтво вступало до Жіночої Січі, а старші віком жінки - до Жіночого Союзу. Це домовлення дуже допомагало, бо жіноцтво знало своє місце без жодних сварок і непорозумінь.

Для повної координації праці молодого жіноцтва треба було ще договоритися з жіночим Пластом. На Крайовому З'їзді Пласту в Хусті цю справу розв'язано так, що мою дружину вибрано крайовою провідницею жіночого Пласту на Карпатську Україну. Для чоловічого Пласту Крайовим Провідником вибрано Степана Пап-Пугача.

Поручник Іван Кедюлич