Розділ «НА ЗАКАРПАТТІ»

Низькі способи підводу (підступу) й містифікації, що їх уживають відповідальні кола Мадярщини, свідчать про те, що вони мають намір обманути та підвести представників інших держав і таким способом вплинути на зміну постанови арбітрів, що її приняли великі держави дня 2-го листопада 1938 року у Відні.

Закликаємо всіх людей доброї волі не вірити наскрізь брехливим і ганебним наклепам мадярської пропаганди, мадярським органам преси та мадярському радіовисиланню, котрі обманом і містифікацією намагаються вплинути на міжнародню опінію, щоби тим способом оправдати свої захватницькі наміри.

Всі органи преси, які стоять на об'єктивнім становищі у відношенні до Карпатської України та до її народу, просимо передрукувати це наше проголошення і надалі користуватися об'єктивними джерелами в черпанню інформацій про життя і працю нашого народу та нашої держави”.[59]

Та мадярський уряд не заспокоївся. Вдовж кордону Карпатської України мадяри сконцентрували всіх родів зброю, щоб в найближчих днях заатакувати Карпатську Україну. Мадярська дипломатія далі працювала над тим, щоб знайти для себе виправдання та зрозуміння їхньої агресії. Співучасть в агресії була запевнена.

Мадярський напад мав відбутися 21 листопада 1938 року. Ще чорнило на підписах віденського арбітражу не висохло (менше як три тижні), а Мадярщина вирішила зламати урочисте приречення, що вона признає рішення віденського арбітражу “зобов'язуючим і остаточним” засобом у полагодженні спірних проблем поміж нею і Карпатською Україною.

Про плянований напад мадярів на Карпатську Україну Німеччина довідалася через Італію. Речник німецького міністерства закордонних справ Йоахім фон Рібентроп радив мадярам почекати, бо цей вчинок мадярів міг би здискредитувати Німеччину та Італію як членів віденського арбітражу. Крім того, публічна опінія світу ще не забула про “етнографічний принцип”, що ліг в основу полагодження спорів ЧСР з її сусідами. В тому часі Гітлер мав уже свій плян, щоб цілковито зліквідувати ЧСР, але ще не настав відповідний час для його дії.

Мадярський уряд “послухав” поради Рібентропа й припинив агресію, яка була вже в процесі підготовки.

Півурядова мадярська преса пропонувала полякам піти на уступки німцям у справі Данцігу й Коридору, щоб заохотити німців дати мадярам свою згоду військово зайняти Карпатську Україну. Польща на таку пропозицію мадяр страшенно обурилася, обвинувачивши Мадярщину в тому, що вона не використовує вигідної нагоди забрати Карпатську Україну.

Для кращої ілюстрації відносин поміж Польщею і Мадярщиною варто навести голос “Express Poranny” з 22 листопада 1938 року. Він писав: “Від декількох тижнів доля Карпатської України тримала публічну опінію в напруженні. Намагання мадяр прилучити Карпатську Україну до своєї держави підтримувало польське громадянство під кожним оглядом. Польська преса дотепер стримувалася з критикою мадярської тактики, не дивлячись на те, що тактика міністра Закордонних Справ Кані не розумна, бо він замість чину, лише говорить. Мадярщина не спромоглася використати винятково сприятливу ситуацію, яка постала в часі розподілу ЧСР, щоб задоволити свої історичні амбіції - прилучити Карпатську Україну до Мадярщини. Правда, Польща заінтересована в ліквідації Карпатської України тільки на другорядно, бо матеріяльна користь з цього припаде Мадярщині, тому вимагається, щоб мадяри діяли перші, польський уряд не може в цьому випадку тягнути мадярський уряд за собою”.[60]

Не може бути жодного сумніву в тому, що Польща змінила свою думку про “українську небезпеку”, що має на меті відбудувати “Велику Україну”.

Польща, залишивши мадярів у спокої, почала нав'язувати співпрацю з СССР, який так, як і Польща, не хотів допустити до створення самостійної соборної України. Хоч відносини Польщі зі Совєтським Союзом від 1934 року після заключення пакту неагресії з Німеччиною, досить охололи, однак польський амбасадор у Москві Гжібовскі на протязі двох тижнів мав дві зустрічі з большевицьким комісаром Молотовим. Обидва дипломати вияснили дещо ситуацію. Вони ствердили, що: “Всі існуючі договори, включно з польсько-совєтським пактом про ненапад з 25 червня 1932 року, залишаються і надалі в силі у повній ширині й надалі творять базу для співпраці поміж Польщею і СССР”.[61]

Крім цього було ще більше всяких рішень у справі співпраці Польщі з СССР, але вистачає вже цього одного ствердження, щоб уявити собі співпрацю цих двох окупантів української держави.

Одностайність реакції Польщі й СССР до української справи можна побачити в наступному:

Дня 16 грудня 1938 року польський амбасадор в Празі передав міністрові Закордонних Справ Хвальковському протест, у якому звертається увагу празькому урядові, що на території ЧСР відбуваються події, які своїми наслідками можуть пошкодити взаєминам поміж Польщею і новою ЧСР. У повідомленні агенції ПАТ не сказано, про яку організацію тут мова. Пізніше справа вияснилася, що дія відбувається на території Карпатської України, а згадана організація - це “Карпатська Січ”.

День після цього, совєтський посол у Празі передав урядові ЧСР протест, який заторкував подібні справи, як і польський протест.

Празький уряд заявив, що він не має ворожого наставлення до згаданих держав, однак обіцяє перевести слідство в цих справах, бо він не може дозволити, щоб ворожі акції, скеровані проти інтересів його сусідів, відбувалися на його території.

Відповідь на польський протест з дня 16 грудня прийшла з Хусту через інтерв'ю поміж Ю. Реваєм і краківським “Ilustrowany Kurjer”. Ю. Ревай категорично заперечив, що на території Карпатської України переводиться протипольська пропаганда та що готуються пляни до відбудування “Великої України”. “Невеличкий край з 660,000 мешканцями” - сказав Ревай, - “не може собі позволити вести протипольську політику. Про “Карпатську Січ” він сказав, що це тільки мілітарне виховання молоді. “Карпатська Січ” ні в якому разі не постала для того, щоб провокувати польський нарід”.[62]

Без сумніву, справа Карпатської України набрала в польському громадянстві за останні два місяці колосальне значення. Розпочалося це великою українською демонстрацією, що 11 жовтня вирушила від катедри св. Юра, після якої відбувалася дводенна польська демонстрація. Боротьба за спільний польсько-мадярський кордон перенісся і на терен сойму. 3 грудня 1938 року предсідник сойму, говорячи про їхню програму, ствердив, що ціллю польської закордонної політики є допомогти Мадярщині здобути Карпатську Україну, створивши в той спосіб спільні кордони.

Проти цього гостро запротестував речник української парляментарної репрезентації, віцемаршал польського сойму В. Мудрий, який заявив: “Не треба забувати, що український народ через спорідненість крови, спільної традиції, спільний національний дух творить одну, нероздільну одність, незалежно від того, в якій державі й під якою владою він живе”.[63] Як тільки віцемаршал В. Мудрий почав критикувати висилку польських терористичних банд на територію Карпатської України, знялася в соймі велика буря. Тільки завдяки маршалові сойму не прийло до кровопролиття.

При цій нагоді віцемаршал В. Мудрий заповів, що українська репрезентація незабаром подасть свій проєкт автономії для українського населення, що живе в польській державі. Такий проєкт передано на руки маршала сойму за пару днів і його підписали 15 українських послів. Проєкт конституції складався з 21-го параграфа. Там читаємо:[64] “Український народ, заселюючий територію Східньої Галичини, Волині й Полісся, домагається створення територіяльної Автономії для цих областей, щоби зрівнятися в громадських правах з польською громадськістю, запевняючи українському народові політичну, культурну і господарську рівноправність”.