Розділ «І ЧАСТИНА: ПЕРЕДВІСНИКИ ОУН»

Дня 2-го вересня 1920 р. опубліковано „Приказ УВО ч. 1”, а це значить, що в той час УВО вже існувала. А що зараз же після наради Стрілецької Ради в липні 1920 р. виїхали на Наддніпрянщину колишні старшини Січових Стрільців, про яких у літературі УВО кажеться, що вони виїхали з дорученням організувати на Наддніпрянщині клітини УВО, – то й насувається з того логічний висновок, що саме на тій нараді й створено УВО. Такий висновок насувається теж як логічне вияснення, чому на тій нараді розв'язано Стрілецьку Раду і формацію Січових Стрільців: створення Української Військової Організації та її Команди зробили існування Стрілецької Ради зайвим. Важко припустити, що з почину полк. Є. Коновальця розв'язано Стрілецьку Раду без попереднього створення нового керівного органу для дальшої боротьби проти окупантів. Врешті той факт, що саме члени Стрілецької Ради стали ядром першої Начальної Колеґії УВО, – вказує на одночасність розв'язання Стрілецької Ради і покликання до життя УВО та її Начальної Колеґії.

Точної дати постання УВО не збережено в жадному документі з тих часів. Нараду Стрілецької Ради в Празі, в липні 1920 р., про яку згадує полк. Є. Коновалець у своїх „Причинках до історії української революції” (на стор. 42), приймаємо за початок створення УВО, у висновку таких міркувань:

На основі опублікованих досі спогадів і матеріялів треба вважати найбільш імовірним, що дата формального заснування УВО припадає скоро після припинення діяльности Стрілецької Ради, хоч сам задум і підготовчі плянування існували перед формальним її заснуванням. Полк. Є. Коновалець у своїх „Причинках до історії української революції” стверджує, що останнє засідання Стрілецької Ради відбулося в Празі в липні 1920 р. Тоді ухвалено рекомендувати усім Січовим Стрільцям вертатися в Україну. „Після цього засідання Стрілецької Ради перестала фактично існувати Січово-Стрілецька організація” – пише полк. Коновалець (стор. 35). Який мілітарний осередок постав на її місце після липня 1920 р., або перед припиненням діяльности Стрілецької Ради, цього з зрозумілих конспіративних причин він не подає.

[В спогаді про „Початки УВО у Львові” („Срібна Сурма” – II. Збірник статтей і матеріялів до діяння УВО, стор. 25-62) сотн. Осип Навроцький пише, що: „початок заснування УВО припадає на другу половину серпня 1920 р.” Навроцький не був сам співучасником заснування УВО в Празі чи Відні ані учасником І. З'їзду представників військових організацій, 31.8.1920 р. Він був організатором першого керівного осередку УВО у Львові, що мав назву „Начальна Колеґія УВО” і був заснований у вересні 1920 р. з ініціятиви вже попередньо створеної Української Військової Організації. Пропозицію організувати у Львові перше крайове керівництво УВО Навроцький одержав від Я. Чижа, який брав участь у січневій (в Луцьку) і липневій (в Празі) нарадах перших ініціяторів оснування УВО і який поінформував його напочатку вересня, що організаційна робота УВО деінде, отже поза Львовом, вже ведеться.

Про заснування першого керівного ядра – Начальної Колеґії УВО – у Львові Осип Навроцький подає, що з початком вересня 1920 р. його повідомив Ярослав Чиж, недавній член Стрілецької Ради СС та кол. начальник контррозвідки в Корпусі СС, що ССтрільці створили Військову Організацію, щоб зберегти військові кадри для боротьби проти обидвох окупантів, що „організаційна робота вже ведеться. Командантом Української Військової Організації буде полк. Євген Коновалець, він покищо в Відні, але старається якнайшвидше дістатися до Львова”. Перед його приїздом необхідно „створити якийсь керівний осередок... для зв'язків з урядом Президента д-ра Євгена Петрушевича з українськими політичними партіями та взагалі з українською громадськістю, а водночас з тим для керування цілою діяльністю УВО”.

Створення такого командного осередку Я. Чиж запропонував сотн. О. Навроцькому, як старшині найвищому ранґою, з тим, що він має наперед узгіднювати з ним намічених кандидатів. Це значить, що Чиж мав повновласті від уже існуючої в той час УВО монтувати такий командний осередок у Львові і вирішати про добір осіб.

За даними Навроцького перший склад командного осередку УВО до часу приїзду Коновальця до Львова був такий: сотн. Осип Навроцький – координуючий голова; члени: Ярослав Чиж, Михайло Матчак, проф. Юрій Полянський (старшина-гарматчик) і Володимир Целевич. Ця п'ятка утворила в вересні 1920 р. „Начальну Колеґію УВО”. З приїздом полк. Коновальця перейменовано її на „Начальну Команду УВО”. (– ред.).]

Можливо, що тоді ще не були вироблені чіткі організаційні форми для нової організації, і тому окремі клітини УВО діяли спершу самостійно. Одні з них більше симпатизували з урядом УНР, інші знову з урядом ЗУНР, контактуючись з його міністром військових справ Я. Селезінкою. Проте залишається фактом, що вже 2-го вересня 1920 р. видано окрему листівку, що її відтак нелеґально поширено на західньо-українських землях, про створення УВО та про мету і завдання цієї нової організації.[1]

Дня 31-го серпня 1920 р. в Празі відбувся перший З'їзд відпоручників українських військових організацій, на якому були присутні також і представники Бриґади УГА, що перебувала в інтернуванні в Німецькому Яблінному (ЧСР), представник Українського Союзу Старшин у Відні, представники робітничих сотень на Закарпатській Україні та представники української еміґрації в Америці. Про цей з'їзд полк. Є. Коновалець у своїх „Причинках до історії української революції” пише:

„На цьому З'їзді винесено, між іншим, такі постанови: 1. З'їзд стоїть на становищі повної соборности й самостійности України без огляду на те, в які соціяльні та політичні форми виллється ця самостійність. 2. З'їзд стверджує, що теперішнє катастрофальне положення України є наслідком неохоти до праці, нестійкости, хитання, суперечности з гаслами, виведеними в т. ч., і самого факту існування аж трьох українських урядів і їх органів. 3. З'їзд уважає вказаним не ставити мілітарного спротиву з'єднанню українських земель, яке зараз наспіває через большевицький наступ, та одночасно завзиває всіх старшин і стрільців Української Армії до дальшої послідовної боротьби за самостійність України. 4. З'їзд уважає за потрібне затримати в організованій формі існуючі поза територією України військові частини та об'єднати їх ідейно між собою. Крім цього, З'їзд закликає всіх тих, що можуть повертатися на Україну, до повороту й до праці на місцях. Далі прийнято постанови щодо центрального ідейного проводу всіх військових організацій”.[2]

Після З'їзду один з членів колишньої Стрілецької Ради виїхав був до пок. Головного Отамана з пропозицією звільнити Українську Армію від її незавидної ролі оборони Галичини для Польщі та заховати Армію виключно для боротьби за українську державність. Пропоновано тоді раптовим зворотом відсунути Українську Армію, що боролася на правому крилі польського Фронту, у Карпати й таким робом ухилитися тимчасово від дальшої боротьби большевиків. Розрахунок був такий, що большевики, після переможного походу через Польщу, були б дійшли до Середньої Европи й загрозили безпосередньо інтересам держав-переможців. Для рятування ситуації згадані держави мусіли б не тільки піддати ревізії Версальський договір, але почати також організування поважного протибольшевицького фронту, при чому мусіли б вони взяти до уваги теж ті українські бойові сили, які досі легковажено й яким не хотіли помагати. Отже українські частини, що заховались би в Карпатах і до них приєднались би всі інші українські частини за кордоном, мусіли б увійти в плян великої протибольшевицької кампанії. Українська справа виринула б тоді знову на широкому інтернаціональному форумі та не була б залежною від одного тільки маршала Пілсудського. Переможена Польща не мала б відваги ставити такі домагання, як зробила вона пізніше в Ризі... Пок. Головний Отаман цю пропозицію відкинув. Не хотів він допуститися, як сам зазначив, „зради союзника”. „Союзник” одначе, якому пок. Головний Отаман дотримав вірности аж до смерти, не мав таких сантиментів. Річ Посполита Польська погодилася дуже швидко після цього з Москвою в Ризі і то коштом українських земель та коштом долі решток вірних Польщі військ Української Республіки, – яких роззброєно й інтерновано. Так затратилось перше основне завдання Української Військової Організації – стати зав'язком української армії для відновлення протибольшевицької війни в найближчому майбутньому.

На перший плян перед УВО, як підпільно-революційної організації висувається нове питання: очолити революційно-політичну боротьбу українського народу проти окупантів. Такий характер УВО закріпився остаточно в 1923 р., коли то 14-го березня Рада амбасадорів визнала західньоукраїнські землі Польщі. Того самого року, 31-го грудня, Головний Отаман Симон Петлюра виїхав з Польщі в Західню Европу.

Оте завдання, – очолити, як підпільно-революційній організації, спротив українського народу проти окупантів, – висунуло на перший плян перед УВО само життя, жахливе положення, в якому опинився український народ після невдачі визвольної боротьби.

Відносини на західньоукраїнських землях

Хоч Рада амбасадорів визнала західньоукраїнські землі за Польщею щойно в 1923 р., то поляки запровадили на цих землях, а зокрема в Галичині, нечуваний поліційний терор вже від першого дня окупації, уважаючи Галичину інтеґральною частиною „Речіпосполитої Польської”. Версальський договір, що його підписала Польща з державами Антанти, забезпечував українцям у Галичині права національної меншини: рівність перед правом, свободу української мови в публічному житті, власне шкільництво, самоврядування тощо. Під умовою пошанування тих прав Рада амбасадорів прийняла своє вищезгадане рішення. Польський уряд, хоч і зобов'язався шанувати ту умову, проте на ділі знехтував її цілковито уже від першої хвилини.

По всій Галичині прокотилася хвиля військового, а вслід за цим поліційного терору. Згідно зі звітом міжнароднього Червоного Хреста, лише восени 1919 р. число українців, заарештованих та засланих до таборів полонених, перевищило 100.000, в цьому понад 1.000 українських греко-католицьких священиків. У казематах Модліна, Берестя, Стщалкова, Варшави, як теж; у концтаборах Домбе, Вадовиці, Перемишль, Пикуличі й ін. – навмисно морено ув'язнених українців голодом та важко побивано, внаслідок чого тисячі українців загинули, а тисячі залишилися каліками. За апробатою уряду, польські поліційні та військові частини проводили по селах грабежі, безправно реквірували в українського населення майно, знущалися над населенням, побиваючи людей нагайками та шомполами, ґвалтуючи жінок та дівчат. Багато українських патріотів розстріляно без усякого суду, проти колишніх українських вояків проваджено політичні процеси. І так, наприклад, без суду розстріляли поляки десятьох українських священиків: оо. Остапа Нижанківського, Заторського, Лопатинського, Захарію Підляшецького, Галібея, Сухаровського та ін.[3]

В березні 1920 р. поляки запровадили назву „Малопольска Всходня”, заборонивши вживати назви Західня Україна й українці та запровадивши замість того окреслення „русіні”, „рускі” та „русінські”. Українську мову усунено з урядових установ. Галицький Крайовий Сойм та Крайовий Виділ скасовано, так само, як і самоврядні повітові ради, передаючи компетенції польським старостам. Більшість громадських рад розв'язано й замість них настановлено польських комісарів.

Варварську нагінку повели польські окупанти теж; проти українського шкільництва. Рішенням ректорату єдиного на західноукраїнських землях університету у Львові з 16.8.1919 р. дозволено студіювати в ньому тільки польським громадянам і тим, хто відбув службу в польській армії. Таку саму постанову проведено й на львівській політехніці. Метою цих постанов було виключити від студій українську молодь, а тих, хто мав би надію таки дістатись на студії, заставити прийняти польське громадянство та зголоситися до служби в польському війську. Вимогу Наукового Товариства ім. Шевченка відкрити приватні університетські курси польська влада відкинула й рішуче заборонила влаштовувати такі курси. Водночас, для заспокоєння міжнародньої публічної опінії, пущено в закордонній пресі повідомлення про те, що варшавський уряд нібито підготовляє відкриття українського університету у Львові. Автономну галицьку Крайову Шкільну Раду, що існувала за Австрії, тепер скасовано, а замість неї створено „Кураторію львівської шкільної округи”, підпорядковану варшавському міністерству освіти. Дозвіл розпочати навчання дано тільки польським гімназіям, а до народнього шкільництва впроваджено скрізь примусове навчання польської мови.

Всіх українських урядовців, що працювали за Австрії та ЗУНР, позбавлено праці, якщо вони відмовилися скласти присягу на вірність польській державі. В листопаді 1921 р. проведено державний перепис населення Галичини, як частини польської держави, в листопаді 1922 р. – вибори до польського сейму, а в грудні 1922 – перший примусовий набір до польського війська.

Цьому тотальному наступові польського шовінізму й терору мусів протиставитися український народ.