Розділ «І ЧАСТИНА: ПЕРЕДВІСНИКИ ОУН»

Українська Військова Організація постала як революційно-збройний рух спротиву проти окупантів українських земель – в обороні самостійности соборної української держави, – без чітко визначеного власного ідеологічно-пропаґандивного обличчя. Членом УВО міг стати кожен український патріот-самостійник, який бажав чинно боротися в організованих рядах збройного підпілля проти ворожої окупації за волю українського народу, без уваги на свої ідеологічно-політичні переконання чи партійну приналежність.

Тому вважалося за цілком природне, що члени УВО, крім діяльности в рамках УВО, займалися ще й іншою політичною роботою поза цією організацією. І так, одні вели окремі ідеологічні організації (як, наприклад, Зиновій Петрів, д-р Мирон Коновалець, Ілярій Ольховий, Василь Бас, Д-р Іван Ґижа), інші залишилися членами леґальних політичних партій (як, наприклад, Юрій Полянський, Дмитро Паліїв, Михайло Матчак, Остап Коберський, О. Павлів та ін).

Організатори УВО гадали, що така постановка справи буде великим позитивом, бо дасть можливість об'єднати в рядах УВО найкращі одиниці з-поміж членів усіх українських політичних груп, партій і напрямків. Нова організація, як на це вказує вже сама її назва, повинна була базуватися на такому принципі, на якому базується побудова національної армії, всенароднього війська: на позапартійності.

Проте дуже швидко виявилося, що така „позапартійність” УВО стала її великим недоліком. Відсутність, всіх її членів зобов'язуючої, ідеології та програми з одного боку, а з другого – зустріч у рамках однієї організації людей різних політичних поглядів, – усе це стало причиною багатьох внутрішніх конфліктів, що завдали організації великої шкоди.

Начальний Комендант полк. Є. Коновалець, свідомий отих недоліків УВО, прагнув надати їй виразне ідеологічно-політичне обличчя, обличчя націоналістичне. А таке прагнення полк. Коновальця викликало, в свою чергу, велике зацікавлення до УВО з боку інших українських націоналістичних організацій, що постали в період „позапартійности” УВО і діяли чи то на українських землях, чи то на чужині. Політична доцільність наказувала прагнути до об'єднання всіх українських націоналістичних сил для спільної боротьби.

ПАРТІЙНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ

Міжпартійна Рада

Спочатку всі вони діяли одностайно проти польської окупації і з цією метою заснували були „Міжпартійну Раду”, головою якої був Кирило Студинський, а секретарем – Володимир Бачинський. „Міжпартійна Рада” підчинялась екзильному урядові ЗУНР д-ра Є. Петрушевича. З бігом часу, внаслідок нової політичної ситуації, а саме: закріплення совєтської влади на Наддніпрянщині й польської окупації на західноукраїнських землях, перехід д-ра Петрушевича на совєтофільську орієнтацію і занепад авторитету екзильного уряду ЗУНР, – серед членів „Міжпартійної Ради” виникла велика ріжниця в поглядах щодо дальшої політичної діяльности. Через те „Міжпартійна Рада” перестала існувати, і кожна з вищезгаданих партій пішла далі своїм власним шляхом, переживаючи менше чи більше гострі внутрішні кризи та зміни.

УНДО та її відлам УПП

Найсильніших внутрішніх потрясень зазнала найбільша з тих партій – Трудова. Велика частина її членів залишилася вірною д-рові Є. Петрушевичеві навіть після зміни його політики, переходячи разом із ним на совєтофільську орієнтацію. Ця частина Трудової партії назвала себе „незалежною групою”. Вона мала спершу помітний вплив на офіціоз партії – щоденник „Діло”, який із захопленням передрукував вістки про „небувалі успіхи радянської влади” в УССР. Другу групу в Трудовій партії творили т. зв. автономісти, які підкреслювали конечність „органічної праці” і ставили перед собою завданням здобути для Галичини автономію в рамках польської держави. Провідниками цієї групи були д-р Степан Баран і Д-р Степан Витвицький. Була ще й третя група, а саме: ті, що відкидали совєтофільську орієнтацію й автономізм та намагалися знайти можливості леґальної боротьби на засадах самостійництва.

В 1923/24 рр. Дмитро Паліїв виступив з ініціятивою перебудувати Трудову партію під політично-програмовим оглядом і дати їй нову назву – „Українське Національно-Демократичне Об'єднання”. В Трудовій партії Паліїв належав до самостійницької групи, будучи водночас членом УВО, де займав пост політичного референта Головної, а відтак Крайової Команди.

Після довших переговорів дійшло до поєднання двох перших та частини третьої групи Трудової партії, і на з'їзді 11-го липня 1925 р. завершено те поєднання формально – створенням нової партії під назвою „Українське Національно-Демократичне Об'єднання” (УНДО). Теоретично беручи, переможцем вийшла самостійницька група, бо в програмі партії поставлено вимогу самостійности й соборности України. На ділі ж справжнім переможцем стала група автономістів, бо в практичній діяльності прийнято засаду змагати до самостійности й соборности шляхом леґалістичного парляментаризму, на якому першим етапом мало бути здобуття для Галичини автономії в рамках польської держави. Члени УВО, що вступили в УНДО, створили там „опозиційне крило” під проводом Дмитра Палієва, але з бігом часу, замість перетягти автономістів на свої позиції, як це вони собі обіцяли були зробити, й самі вони почали чимраз виразніше переходити на автономістичні позиції.

Визначними діячами УНДО стали: Степан Баран, Степан Витвицький, Володимир Бачинський, Антін Горбачевський, Михайло Галущинський, Володимир Кузьмович, Дмитро Левицький, Кость Левицький, Іван Кедрин-Рудницький, Остап Луцький, Любомир Макарушка, Володимир Охримович, Мілена Рудницька, Юліян Павликовський, Володимир Целевич, Сергій Хруцький, Василь Мудрий. Офіціозом УНДО залишився щоденник „Діло”. Спочатку УНДО бажало співпрацювати з УВО. До диспозиції Дм. Паліїв поставив щоденник „Новий Час”, що почав був виходити в жовтні 1923 р. на кошти УВО, а якого редактором був якраз Паліїв, як делеґат Крайової Команди УВО. Проте з бігом часу УНДО почало щораз то виразніше і рішучіше виступати проти УВО й усякої протипольської революційної діяльности, мовляв, вона завдає українському народові шкоду. Обороняючи позиції легалізму й „органічної праці”, прагнучи до розбудови українського господарського, культурно-освітнього й політичного життя на засаді льояльности супроти польської держави, УНДО швидко стало явним противником УВО, повністю перетворившися, згідно з вживаною в УВО номенклятурою, в партію угодовців.

В травні 1927 р. відкололась від УНДО, з групи совєтофілів, частина під проводом Вячеслава Будзиновського і створила окрему „Українську Партію Праці” (УПП), з пресовим органом „Праця”. УПП проіснувала до 1930 року.

Українська Соціял-Демократична Партія

Друга соціялістична партія на західньоукраїнських землях – „Українська Соціял-Демократична Партія” (УСДП) – підпала під комуністичні впливи більше, ніж соціялісти-радикали. До голосу в партії прийшли явні речники совєтофільсько-комуністичної орієнтації: Б. Кузьма, Антін Чернецький, С. Волинець. Вони перетворили УСДП в експозитуру нелеґальної „Комуністичної Партії Західньої України” (КПЗУ), через що польська влада її розв'язала. Щойно в 1929 р. УСДП відновила свою діяльність, уже як незалежна від комуністів партія, проте її впливи були ввесь час зовсім незначні. Преса УСДП, – тижневики, чи пак місячники „Вперед” і „Воля”, – мала маленький наклад і появлялась нереґулярно.

Головними діячами УСДП були: Семен Вітик, Лев Ганкевич, І. Квасниця, Я. Остапчук, Володимир Темницький, Володимир Старосольський.

Українська Соціял-Радикальна Партія

УНДО залишилось аж до 1939 р. найсильнішою з українських легальних партій на Західній Україні.

Друга передвоєнна українська політична партія, заснована в 1890 р. під назвою „Українська Радикальна Партія” (її основником був Іван Франко, який, однак, швидко після цього вирікся соціялізму), після окупації Західньої України Польщею, з'єдналася з волинською партією соціял-революціонерів в одну, під новою назвою „Українська Соціял-Радикальна Партія” (УСРП). [У своїй програмі ця партія на головний плян ставила клясові інтереси селянства і робітництва, а своїм ідеологом визнавала Михайла Драгоманова (нар. 1841, помер 1895 р.). В національному питанні вона стояла на засаді державної самостійности України, і вела в леґальних формах опозиційну політику проти польської окупації Західньої України. В соціяльній політиці радикали проповідували марксистський соціялізм, входили в склад соціялістичного II. Інтернаціоналу, ідейно-політично були в контроверсії з комуністичними позиціями Третього Інтернаціоналу і розходилися з комуністами також у питаннях тактики. Протилежно до комуністів, вони відкидали засоби революції і терору і йшли шляхом леґалізму. Хоч радикали були противниками комунізму, одначе своєю пропаґандою соціялізму вони мимовільно підготовляли подекуди ґрунт для комуністичної аґітації, зокрема в таких осередках, які не розбиралися в ріжницях між демократичним і совєтським соціялізмом, або були здезорієнтовані посталими тоді новотворами т. зв. соціялістичних республік, особливо в роках НЕП-у й українізації, у неменшій мірі, ніж совєтофільські групи націонал-демократів, що відкололися були від Трудової Партії. Чимало членів радикальної партії, які були наставлені революційно, перейшло тоді в комуністичні ряди. В практичній політичній дії радикали виступали головно проти консервативного клерикалізму в перебільшено-аґітаційних формах і старалися наставляти селянство проти духовенства та інтеліґенції не лише з польського адміністративного апарату, але також проти української інтеліґенції інших партійних переконань, як проти „буржуазії”, що нібито визискує його. Українські націоналістичні організації, зокрема ОУН, радикали навмисне змішували з УНДО і в своїй пропаґанді називали речниками „української буржуазії”]. Своєю тактикою леґалізму й опортунізму в відношенні до польської держави радикали були близько споріднені з УНДО-м.