Розділ ІV: У війнах і визвольній боротьбі

Драли гайдамаки від панської ласки...

Водночас простежується й засудження найбільш кривавих методів помсти з боку гайдамаків, жаль у зв'язку з марними жертвами. Так, в історичній пісні з потужним ліричним струменем "Ой горе, горе, нещасная доля" йдеться про розправу над молодим паном і його сім'єю, відчувається співчуття вродливій ("пишній") дружині державця, яку повстанці виманили з "світлоньки" й жорстоко покарали:

Та повезли Марусеньку битими шляхами,

Прив'язали Марусеньку до сосни плечима,

До сосни плечима, в темний луг очима.

Запалили сосну з верху до коріння.

Сосенка горить, Маруся кричить,

Уже її біле тіло та й попелом сіло,

Уже її руса коса догори димом пішла.

Важливо наголосити на тому, що жертва (тобто, її вустами автор твору) в даному випадку принципово відмежувала кривдників-гайдамаків від козаків: "Не єсть ви козаки, єсть ви гайдамаки..."

Хоч би як там було, але після великого повстання 1768 р. на правому березі Дніпра гайдамацький рух поступово згас (частково через розв'язання однієї з важливих національних проблем - возз'єднання Правобережної України з Лівобережною в кінці XVIII ст.).

* * *

Отже, неперервні війни Московії, хоч би яку мету вони при цьому переслідували, негативно позначалися на її союзниці - Гетьманській Україні: виснажувалися людські ресурси, на багато років було затримано розвиток народного господарства. Геноцид, що його здійснював царський уряд на українських землях, які входили до складу Російської держави, породжував космополітизм, зневіру в потенційних можливостях національних кадрів. Постійна воєнна напруга, перманентні військові поразки Росії погіршували й міжнародний статус Гетьманщини, ускладнювали її стосунки із зарубіжними країнами. Втрачаючи боєздатність власних збройних сил, гетьмани послаблювали свою політичну владу, унеможливлювали гідне самостійне протистояння зовнішньому ворогові. Героїзм козацьких полків і воєнний талант воєначальників у більшості випадків використовувалися задля чужих імперських інтересів. Протягом останньої чверті XVII-XVIII ст. козаки виступали на боці царів проти могутніх армій Польщі, Швеції, Туреччини, Кримського ханства, Персії, Пруссії, Англії, воювали на Балтійському, Каспійському, Чорному, Азовському морях та прилеглих територіях.

Неспокій в Україні посилювали визвольні змагання, міжстаршинська боротьба за булаву, масові вибухи протесту проти соціального гноблення. Зокрема, селянсько-козацька війна під проводом К.Булавіна (1707-1708 pp.) і участь у ній українців переконливо показали, наскільки болючим для простолюду стало вже на початку XVIII ст. питання "землі й волі", самостійного економічного господарювання та самоврядування. Таке явище, як "шукання козацтва", хотів того уряд чи ні, спонукало посполитих від часу до часу шукати витоки своїх "давніх" прав у неписаних законах періоду Хмельниччини, коли всі, на їхню думку, були рівноправними. Поширення самозванства свідчило, що й "віра в доброго царя" у народі не була беззаперечною й мала певні межі. Найочевидніше гострота соціальних конфліктів, зрозуміло, виявилась у великих збройних повстаннях проти можновладців. Саме вони вели до руйнації старих форм феодальних порядків. Географічно виступи охоплювали всю Україну, але найбільш інтенсивно спалахували в тих регіонах, де гніт був сильнішим - спочатку на Лівобережжі, згодом - на Слобожанщині та Запорожжі.