Розділ V: Правобережна та Західна Україна в останній чверті XVII-XVIII ст.

---

§1. ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИЙ ОПИС

---

"ТОГОБІЧНА" СТОРОНА: ЕВОЛЮЦІЯ ТЕРМІНА

"Правобережна Україна" - така назва утвердилася в наукових колах для земель Волині, Київщини та Поділля, де на захід від Дніпра споконвічно проживали українці. Однойменні з цими землями воєводства (Волинське, Київське, Подільське, а також Брацлавське) існували протягом XV-XVI ст. у складі Великого князівства Литовського; згодом, після утворення в 1569 p. Речі Посполитої, вони перейшли під владу польської корони.

Існує дві головні площини, в яких треба розглядати питання про термін "Правобережна Україна" - суто географічна та істерико-політична (можливо, навіть історико-політико-географічна). Якщо в першому випадку не викликає сумніву той факт, що означення "Правобережна Україна" стосується до території, яка географічно лежить на захід від Дніпра, "на правому березі" (звідки й пішла сама назва), то розгляд терміна у політичному ракурсі є більш складною проблемою.

Із появою в першій половині 60-х pp. XVII ст. двох гетьманських урядів, один із яких поширював свою владу на Правобережжя, а другий - на Лівобережжя, географічні означення, які вживалися в тогочасних документах щодо цих територій України ("той бік Дніпра", "тої сторони", "сеї сторони", "тогобічна Україна", "цьогобічна Україна", "Задніпров'я", "задніпровська Україна ), поступово перетворюються в політико-географічні терміни. Ось що, наприклад, писав військовий скарбник Р.Ракушка до лівобережного (у сучасній трактовці) гетьмана І.Брюховецького у листі з Ніжина від 13 вересня 1665 p.: "... Дорошенко (правобережний гетьман - авт.) б'є чолом (до татарських мурз - авт.), щоб тої сторони Дніпра людей в полон не брали і інших яких піймали були попускали, а Дорошенко обіцяє їх наповнити полоном сеї сторони Дніпра людьми (підкреслення наше - авт.)". Використовувалися й такі терміни, як "тогобічний" і "сьогобічний" гетьмани. Дещо пізніше стосовно до гетьманського уряду на правому березі Дніпра з'являються означення "чигиринський гетьман", "чигиринська сторона Дніпра", "чигиринська Україна". Це було спричинено тим, що козацькою столицею на Правобережжі в 60-х - 70-х pp. і далі залишався Чигирин. Через півстоліття, зважаючи на остаточне підпорядкування Речі Посполитій, Правобережжя вже означалося як "польська область", "польська сторона Дніпра".

Після укладення в І667 р. Андрусівського перемир'я між Польщею і Москвою в 1668 р. бунтівний правобережний гетьман П.Суховієнко писав: "... одна сторона Дніпра від Москви царській величності, а друга від сторони Польської королю його милості, взагалі віддана.., всьому єдиноутробному братству моєму посполитому Українському, носім і по тім боку Дніпра... (підкреслення наше - авт.)". Що стосується зовнішньополітичного аспекту даної термінологічної проблеми, то в текстах польсько-російських договорів 1667 і 1686 pp. також не вживалося означення "Правобережна Україна", а йшлося лише про певну сторону Дніпра, яка належала "Його Королівській Милості".

Автор "Літопису Самовидця" (початок XVIII ст.) називає правобережні землі "тою стороною", "тот бок Дніпра". Інший козацький літописець, С.Величко, означає їх як "тогобічну козако-руську малоросійську Україну".

Для того, щоб читачеві було краще зрозуміло, про яку "сторону" йде мова у джерелах другої половини XVII ст., історики XIX - початку XX ст. почали вживати у своїх роботах терміни "західна" або "права" сторона Дніпра, які невдовзі трансформувалися в означення "Правобережна Україна". Погоджуємось із думкою сучасного історика М.Крикуна, який стверджує, що дане означення з'явилося в тогочасному науковому обігу також як історико-географічна противага історіографічному терміну "Лівобережна Україна". Однак дане поняття зараз більше усвідомлюється як історико-географічна назва, що не охоплює державотворчих процесів на українських і землях. Зважаючи на існування з 1663 по 1714 р. (з незначними перервами) в Правобережній Україні національних державних інститутів у вигляді гетьманського уряду і полково-сотенного адміністративного устрою, вважаємо, що стосовно до них можна вживати означення "Правобережна Гетьманщина", яке разом із означенням "Лівобережна Гетьманщина" корелюється із загальними термінами "Гетьманська Україна", "Україна-Гетьманщина", "Гетьманщина" (тотожним до терміна "Правобережна Гетьманщина" є термін "Правобережна Україна-Гетьманщина", який в історико-політичному розрізі може означати "Правобережна Україна" або "Правобережжя").

Кордони Правобережжя склалися історично. У XVII ст. воно межувало: на Півдні - із Запорозькою Січчю, Молдавським князівством, турецько-татарськими володіннями; на Заході - з Руським і Белзьким воєводствами Корони Польської; на Півночі - з Брестським і Мінським воєводствами Великого князівства Литовського; на Сході кордон спочатку був суто географічним (р.Дніпро), а згодом став відокремлювати Правобережжя від Лівобережної України-Гетьманщини, яка поступово інкорпорувалася московськими царями. Саме невдале геополітичне становище України та її правобережної частини спричиняло перманентні втручання іноземних держав у її внутрішні справи. "... Географічне положення України, розташованої на рівнині, позбавленої природних захисних кордонів і оточеної з півдня та південного заходу турецькими васалами, із заходу - ляхами, а з північного сходу - Москвою, вказувало на неможливість довгого самостійного буття", - вказував на початку XX ст. російський історик права І.Розенфельд.

"Сухі" цифри обчислюють загальну довжину кордонів Правобережної України XVIII ст. в 3116 км, її площу - в 160 тис. кв. км, кількість її населення, яка весь час змінювалася, за переписом 1795 p. становила 3 421 935 чоловік.

КРАЇНА "МОЛОЧНИХ РІК"

Особливості розвитку правобережних земель як частини України зумовлювалися характером історичної долі окремих регіонів, своєрідними природно-географічними умовами. Багато іноземних мандрівників, подорожуючи територією Правобережжя, описували неповторну чарівність і красу її природи. Зокрема, прусський інженер К.Гаммард, який брав участь у другій російсько-турецькій війні й проїжджав через правобережні містечка і села в 1783 p., залишив такі свідчення: "Україна - край багатий, має гарне розташування, чудовий клімат, лише очікує на людей, які могли б посісти належне їм у Європі місце. Ця країна за своєю природою не схожа ні на скелясті й порожні Альпи, ні на Швейцарію... В надрах землі містяться великі багатства (вугілля, руда, нафта тощо)..." Українські села, як занотовував Гаммард, потопали у зелені, а біля кожної хати були фруктовий сад і яриновий город.

Отже, Правобережна Україна - велика за площею історико-географічна земля, яка об'єднувала Київщину, Волинь та Поділля. Сьогодні до її складу входять території Київської, Черкаської, Кіровоградської, Вінницької, Хмельницької, Житомирської, Рівненської і Волинської областей.

Ареал історичної Київщини загалом збігається з басейном Дніпра. Ця річка (2248 км) є найбільшою в Україні і третьою за довжиною водною артерією Європи. Високий правий берег, який піднімається над рівнем Дніпра на 50-100 м, порізаний багатьма ярами та балками і має гірський характер. З правого боку Дніпро має такі великі притоки, як Прип'ять, Тетерів, Ірпінь та ін. У XVII-XVIII ст. ширина найбільшої річки України сягала від 300 до 1400 м. Саме ця природна обставина стала однією з причин того, що, починаючи з першої половини 60-х pp. XVIII ст., Дніпро поділив Гетьманську Україну на два державно-політичні центри - Правобережну і Лівобережну Гетьманщини.

Північна частина Київщини, що з давніх часів називається Поліссям, входить до зони мішаних лісів. Більшість її площі вкрита болотами і лісами. Землі, що йдуть на південь, належать до лісостепової зони, власне, її Дніпровсько-Дністровської частини з Північною і Центрально-Придніпровською височинами та Київським плато. Це - Наддніпрянщина.

Волинь, яка охоплює територію на південь від Прип'яті й тягнеться до верхів'їв Західного Бугу, більшою частиною належить до зони мішаних лісів. Менша, північно-східна частина (так зване Волинське Полісся), входить до Лісостепу, який накладається на Волинську та Поліську височини. Волинська земля лежить на межі двох краєвидів: північного (льодовикового) й південного (ерозійно-ярового) - і є дуже мальовничим краєм. Більшість дослідників стверджує, що означення "Волинь" походить від назви прадавнього червенського міста Волинь (Велинь), що було розташоване поблизу Володимира Волинського.

Український плуг

Термін "Подільська земля" вперше згадується у літописах періоду правління литовського князя Ольгерда Гедиміновича в середині XIV ст. Згідно з історико-географічними дослідженнями львівського історика Я.Дашкевича, назва "Поділля" (зустрічається вже у 60-х pp. XIV ст.) означає територію, що розташована в долинах або поряд із ними. Отже, територія Поділля - "краю долин" - охоплює південні частини сучасних Хмельницької і Тернопільської та західні землі Вінницької областей. Східний район Поділля - Брацлавщина - включає басейн Бугу і частково Росі, правої притоки Дніпра, й майже весь належить до лісостепової зони.

З огляду на те, що через Поділля прослали свій шлях річки Дністер та Буг (Бог), географічно воно розділилося на дві частини - Подністров'я і Побужжя. На Поділлі Дністер в'ється широкою стрічкою поміж високих берегів (середня ширина - 100-200 м). Поблизу м.Ямпіль Дністер, пробиваючись крізь кристалічну плиту, утворює пороги. А вже нижче Тирасполя річка творить так звані Дністрові плавні з болотистою долиною, яка майже вся заросла очеретом. В останній чверті XVII-XVIII ст. Дністер неодноразово (в 1688, 1700, 1730, 1733 та 1744 pp.) нагадував про себе великими повенями.

Поділля є центральною частиною колишнього Передкарпатського Валу. Його рівнинні землі оживляє смуга більших і менших сіро-сріблястих так званих сколиць. Це Подільські Товтри - вузькі й довгі скелясті горби, що здіймаються над рівниною до 435 м.

Більшість земель Правобережної України славилася великою родючістю ґрунтів, що пояснювалося значним вмістом у них гумусу. Чорнозем переважав на Київщині, в окремих районах Волині та Поділля. Економічний ефект господарювання на масних, достатньо зволожених чорноземах Лісостепу був вражаючим. Так, наприклад, на землях Київщини середній урожай зернових доходив до 70-80 пудів з десятини. Північні землі Правобережжя займали попільникові ґрунти, які були менш придатними для хліборобства через низький відсоток гумусу й велику кислотність. На Поліссі переважав піщаний ґрунт, що також значно поступався родючістю чорноземам і сіроземам.