Розділ ІV: У війнах і визвольній боротьбі

Яскраві успіхи булавінців спричинили значне посилення протесту з боку пригніченого населення. Селяни, рядові козаки та робітні люди проганяли поміщиків з їхніх маєтків, карали сановників, повсюдно запроваджували самоврядування. Дух непокори урядовцям охопив Дон, понад 40 повітів Південної Росії, де мешкало, крім росіян, багато українців, а також велику територію Слобожанщини. Зокрема, в межах Слобідської України повстанців очолювали Безпалий, Голий, Драний. Основну ж свою військову силу Булавін спрямував на Азов. Не відмовився він і від намірів штурмом узяти Москву, розраховуючи на участь у поході не тільки російських та українських козаків і посполитих, а й терських козаків, жителів Приволжя тощо.

Тим часом на Січі спалахнула бійка між сіромою, яка підтримувала наміри Булавіна, та старшинами із заможними козаками, котрі негативно поставилися до участі запорожців у війні. З Києва сюди навіть прибули свщеники, щоб умовити низовиків не приставати до бунтівників. Проте переважна більшість козаків спромоглася переобрати кошового отамана та суддю й вирішила виступити, щоб приєднатися до повстанців.

Однак це вже не могло врятувати Булавіна. Розпорошивши підпорядковані йому загони, він зробив свою поразку неминучою. Царське військо чисельністю 32 тис. чоловік, до складу якого входили козаки на чолі з ізюмським полковником Ф.Шидловським, не могло цим не скористатися й 2(13) липня поблизу м.Тора в урочищі Крива Лука наголову розбило ватаги С.Безпалого та С.Драного. Незабаром під Азовом була "розвіяна" й основна частина (до 5 тис. чоловік) булавінців.

Відчуваючи непевність становища Булавіна й дуже поріділих лав його прихильників, супротивники отамана під керівництвом обраного ними старшини І.Зерщикова організували в Черкаську змову. Внаслідок неї, за деякими даними, Булавін, оточений ворогами, 7(18) липня застрелився.[15]

Частина його найближчих сподвижників була схоплена й відправлена до Москви, де зазнала різних покарань з боку влади.

Після загибелі ватажка певна кількість булавінців, керована І.Некрасовнм, відступила у межі володінь кримського хан - на Кубань. Загони М.Голого та С.Безпалого боролися до початку 1709 р. Однак опір повстанців неухильно згасав.

Придушивши повстання, каральні війська спалили десятки донських станиць і сотні сіл, мешканці яких брали в ньому участь, закатували тисячі полонених, причому не милували ні жінок, ні дітей. Старшину ж, яка виступила проти Булавіна, царський уряд щедро нагородив. Козацька верхівка Ізюмського полку, зокрема, одержала у винагороду землі вздовж річок Бахмут, Красна і Чорний Жеребець, а також дозвіл засновувати там соляні "заводи".

§2. ОСТАННІ "ЛИЦАРІ СВОБОДИ"

Ведучи на початку XVIII ст. неперервні війни проти Швеції на Балтиці, Туреччини та Кримського ханства - на Півдні, Речі Посполитої - на Заході, невгамовний Петро І водночас прагнув задовольнити потреби Росії на Каспійському морі. Це спроквола призвело до загострення стосунків Московїї з Персією, яка посідала значну частину узбережжя. Поштовхом до розгортання бойових дій між ними офіційно стало порушення в цьому регіону, на думку царя, прав російських купців, визначених обопільним торговельним трактатом 1718 р. Похід у перські прикаспійські "області" Петро І розпочав улітку 1722 р., залучивши до нього, крім власних 22 тис. піхоти, 5 тис. моряків і 9 тис. драгунів, ще 30 тис. найнятих татар і 10 тис. лівобережних козаків під проводом миргородського полковника Данила Апостола. Допомогу Росії обіцяли також картлійський цар Вахтанг VI і вірменський католикос Єсая, котрі прагнули звільнитися з-під влади Персії й протистояти турецькій агресії.

У червні російська армія спустилася по Волзі до Астрахані. 18 липня піхотинці з гарматами та моряками розмістилися на 274 суднах Каспійської флотилії й вирушили до гирла р.Терек. Вийшовши на берег в Астраханській затоці й побудувавши там укріплення, вони понад тиждень чекали прибуття кінноти (в тому числі й козаків), яка рухалася від Царицина суходолом, але через нестачу води і фуражу не могла просуватися достатньо швидко. Нарешті з'єднавшись, війська Петра І увійшли в Дагестан і розбили армію утемишського султана Махмуда, а 23 серпня без бою зайняли Дербент. Проте успішному завершенню походу вкотре завадив брак належної кількості продовольства для людей і фуражу для коней, що їх через сильний і тривалий шторм не могла підвезти флотилія. Залишивши гарнізони в Дербенті й новозбудованій фортеці Св.Хреста, імператор з основними збройними силами повернувся до Астрахані. Подальшими діями залишених вояків керував уже генерал-майор М.Матюшкін. Перебували тут і козаки, яких у 1725 р. налічувалося трохи менше 7 тис.

Протягом зазначених років для участі в боях на р.Сулак (Дагестан), котра впадає в Каспійське море, утворюючи дельту, було послано 10 тис. українських козаків на чолі з лубенським полковником А.Марковичем, а незабаром - ще 10 тис. Дві тисячі козаків брали участь у так званому Ділянському поході. Значна частина українців гинула не лише на полі битв, а й від тяжкої праці та злиднів, незвично вогкого й теплого клімату тощо. Зокрема, з полишених у Дербенті козаків, згідно з офіційним донесенням у Петербург, 5,2 тис. вбито в сутичках із ворогом, а також померло від цинги та інших хвороб, близько 1 тис. стали каліками; більш-менш здорові, трохи більше 600 чоловік, терпіли "крайню нужду" в їжі й одязі.

На початку 30-х pp. близько 60 тис. козаків і посполитих було відправлено на будівництво фортифікаційних споруд у степи Приазов'я. Майже щороку тисячі нових працівників прибували із Гетьманщини й Слобожанщини для риття каналів, зведення укріплень на прикордонні Російської держави.

В одній із народних історичних пісень про це розповідається так:

"Допевняйся ж, наш гетьмане,

Допевняйся плати,

Як не будеш доповняти -

Будемо втікати!"

"Ой ідіть же ви, панове,

До Петра до свата,

Ой там буде вам, панове,