Розділ І: Суспільно-політичне й економічне життя українців під владою двоглавого орла

---

§1. УКРАЇНА ЗА ГЕТЬМАНУВАННЯ МАЗЕПИ ТА СКОРОПАДСЬКОГО

---

ВТРАТА ЗДОБУТКІВ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ

Після завершення Національної революції середини XVII ст. наша країна опинилася в скрутному соціально-економічному і політичному становищі. Пошматована на окремі частини (Лівобережжя та Слобожанщина перебували в складі Російської держави, Правобережжя - Речі Посполитої й частково під протекторатом Туреччини, Південь, що тільки-но почав більш-менш освоюватися, відчував близкість володінь і влади кримського хана), вона зазнала значних матеріальних і людських втрат. Десятки великих міст і містечок, сотні сіл були зруйновані, а їхні мешканці загинули чи розбіглися під тиском ворога. Сучасник тих подій, арабський мандрівник Павло Алеппський (Халебський, бл. 1627-1669 pp.) так писав про Україну в своєму нотатнику: "Що нам сказати про цей благословенний народ? З них убиті за ці роки під час походів сотні тисяч, і татари забрали їх у полон тисячі; пошесті вони не знали, але в ці роки вона з'явилась у них, забравши з них сотні тисяч у сади блаженства". Проте дух козацький, волелюбність українців залишились нездоланними. Поступово в них дедалі яскравіше виявлялось національне самоусвідомлення. Найчисельніша група населення - розкріпачене селянство Гетьманщини - проти кріпаків Росії з її консервативним монархічним правлінням мала більше можливостей для суспільного розвитку та визрівання самобутніх етнічних рис у галузі художнього життя, побуті та звичаях. Порівнюючи власні враження від перебування в Москві, а потім у Києві, Павло Алеппський зазначав: "Цілі два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть чисто стиснений і придушений, бо в тій країні (Росії - авт.) ніхто не може почуватися хоч трохи вільним і задоволеним, хіба лише ті люди, що там виросли... Зате Козацька країна була для нас начебто власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, наче ми самі".

Що ж конкретно становили в кінці XVII ст. українські землі, котрі відійшли до Російської держави? Згідно з Андрусівською угодою між урядами Росії й Польщі, в якій повністю ігнорувалися інтереси власне України, територія на правому березі Дніпра опинилася у сфері впливу польської корони. Тільки Київ із навколишньою місцевістю (кілька верств довкола) передавався на два роки під московський скіпетр.

Польща повертала також Сіверську землю та офіційно визнавала входження Лівобережжя до складу Російської держави.

Частина Гетьманщини, що розташовувалася на лівому березі Дніпра, у військово-адміністративному аспекті, як і в попередні роки, й далі поділялася на полки. На той час їх налічувалося десять: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський і Чернігівський. Всі вони були поділені на сотні: від семи до двадцяти в кожному. Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав і деякі інші міста мали самоврядування, користувалися магдебурзьким правом, наданим їм ще до Визвольної війни. Міська верхівка, маючи певні соціальні й економічні пільги, нерідко ставала в опозицію до старшинської адміністрації в полках і сотнях, прагнучи вибороти собі ще більшу повноту влади на місцях. Після Б.Хмельницького гетьмана обирали на військовій раді з наступним затвердженням царем. При ньому дорадчим органом залишалася генеральна старшина (генеральні обозний, суддя, писар, два осавули, хорунжий, підскарбій і бунчужний).

На кінець XVII ст. з переселенців були сформовані слобідські полки: Острогозький (Рибинський), Охтирський, Сумський, Харківський та Ізюмський, які також поділялися на сотні. Політико-адміністративним устроєм у регіоні керував, головно, царський уряд. Як і на Лівобережжі, полкове управління тут очолювали полкова (обозний, суддя, осавул, хорунжий, два писарі) й сотенна (сотник, отаман, осавул, хорунжий і писар) старшина.

Гетьман Іван Самойлович

Спочатку старшин обирали переважно на козацьких радах, а з XVIII ст. їх уже призначає влада Москви. На першому етапі існування правління полків підпорядковувалося Розрядному приказові, з 1688 р. - Посольському, а з 1708 зосередилося в руках азовського військового губернатора.

Запорозька Січ законодавчо підпорядковувалась адміністрації обох країн (воля гетьмана не бралася до уваги). Західний кордон між Річчю осполитою і Російською державою визначався по Дніпру, починаючись від порогів і доходячи до нижньої течії р.Сож. Від останньої по межі Речицького повіту (охоплював "кут" південно-східного району нішої Мінської губернії на берегах Дніпра, Прип'яті та Березані) й частково Мстиславського воєводства демаркаційна лінія повертала на схід за Сож і дуже ламано окреслювала східний кордон, встановлений ще Поляновським трактатом від 1634 p.

Отже, більшість здобутків українського народу, завойованих протягом майже двадцятилітньої кривавої війни за національне визволення, розчерком пера фактично була принесена в жертву дипломатичним міркуванням Росії та Польщі. Оцінюючи цей факт, літописець Самійло Величко зазначив, що "всем козакам (тут: українцям - авт.) не полезен Андрусовский торг". "Страшним ударом" для Української держави назвав його відомий історик Омелян Терлецький.

Договір про "Вічний мир" між Росією і Польщею від 26 квітня (6 травня) 1686 р. підтвердив попереднє рішення про поділ України, але в значно категоричнішій формі. Він остаточно (не тільки юридично, а й фактично в міжнародному розумінні) закріпив за Москвою право на володіння Гетьманщиною. Згідно з ним, р.Орель окреслила південну межу краю, а Польща відмовилася від протекторату над Запорозькою Січчю. Північно-західний рубіж володінь Війська Запорозького і Речі Посполитої пройшов від Січі вгору по Дніпру та гирлу р.Тясмин, а звідти до Чигирина й далі до Чорного лісу.

З початком нового століття, після оголошення війни Швеції в 1700 р., Петро І перетворює Україну (передусім її прикордонні з Польщею землі) в свою заручницю при розв'язанні великодержавницьких проблем. Так, укладаючи з польським королем Августом II Сильним (роки правління - 1697-1706, 1709-1723) угоду про спільні дії проти шведського короля Карла XII (1697-1718 pp.), він, нехтуючи інтересами Української держави, обіцяє "уступити" Речі Посполитій кілька "городів" на Правобережжі й окремі села Стародубського полку. А вже після цього відправляє до гетьмана Івана Мазепи, щоб розвідати, як той поставиться до такого рішення, дяка Бориса Михайлова з таємними" статтями.

Гетьман добре розумів тактику і загальну політику царського двору щодо України. В цій справі для нього майже не існувало таємниць. Тому, щоб не сваритися з Петром І, Мазепа вирішив повністю не відмовляти посланцю й після дворазової зустрічі з ним "в тайне наедине ж" погодився віддати полякам Трахтемирів, Стайки і Трипілля. Але зажадав, враховуючи попередній досвід і "многое непостоянство польское", зафіксувати цю угоду в конституції на сеймі, а сам зміст її опублікувати. Очевидно, так він хотів убезпечити Українську державу від подальших зазіхань і королівської, і царської влади. На всі інші пропозиції гетьман не пристав.

Іван Мазепа протягом усього свого правління не полишав надії знову возз'єднати під власною булавою Правобережжя й Лівобережжя.

Цікаво відзначити, що навіть в іменних указах і грамотах його нерідко називали гетьманом "Войска Запорожскаго обоих сторон Днепра". Зокрема, таке титулування знаходимо в царському указі й "изволеніи" 1688 р. чернігівським полковнику Я.Лизогубу та старшині, котрі були відсутні під час обрання нового гетьмана, про їх "во всяких делах послушаніе и повиновеніе" Мазепі. Таке ж титулування міститься й на сторінках багатьох тогочасних офіційних документів. Мазепа тим часом здебільшого підписувався так: "Гетьман Войска его царскаго пресветлаго величества Запорожскаго".

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА І НАРОДНЕ ГОСПОДАРСТВО

На суспільно-політичне й економічне життя українців у Російській державі істотно вплинула реформаторська діяльність Петра І (1672-1725 pp.), царювання якого розпочалося в 1682 р. Він кілька разів відвідав Україну, зустрічався з гетьманами І. Мазепою та І.Скоропадським, представниками місцевої соціальної еліти. Його реформи провадилися, головно, в інтересах панівних верств Росії, але до певної міри сприяли й розвиткові господарства та виробничих відносин "окраїнних областей". Зокрема, деякі царські укази та заходи передбачали значне поширення в сільському господарстві України окремих технічних культур, культивування нових овочів і фруктових рослин, поліпшення виробництва полотна і канатів, розвиток скотарства і т.ін. Іменний указ від 31 грудня 1719 р. про рудокопні "заводи", згідно з яким майстрових рудокопних підприємств звільняли від державних повинностей і податків та виконання військової служби, викликав значне переселення працездатних людей із Правобережжя на Лівобережжя, а також обумовив прибуття фахівців цієї галузі з Польщі. Указ від 18 січня 1721 р. певною мірою сприяв "розмноженню" місцевих заводів. На початку 20-х pp. Камер-колегією було утворено спеціальну контору для нагляду за хліборобством і забезпеченням корінних жителів хлібом під час неврожаїв і стихійних лих. Імператор вимагав надсилати йому відомості про кількість зібраного хліба, поліпшення обробітку землі й збільшення освоєних земель. У вересні 1723 р. Петро І видав указ Берг-колегії про посилання "нарочних" на Дніпро "для сыску руды и каменнаго угля", яким започатковувалися пошуки й розроблення корисних копалин на українських землях. Цій справі надавалося загальнодержавного значення. Ще на самому початку XVIII ст., під час підготовки до Північної війни, Петро І підтвердив своєю жалуваною грамотою колишні права і привілеї на вільну торгівлю населення Харківського, Охтирського, Сумського, Ізюмського і Острогозького полків. Очевидно, слід вказати і на той факт, що під час Азовських походів 1695-1696 pp. російські війська і козацькі загони завдали кількох поразок турецько-татарським завойовникам, а це примусило останніх на певний час припинити спустошливі напади на Україну (до 1710 p.).

Гетьман Іван Мазепа

Відзначаючи реформаторські здібності Петра І, слід водночас наголосити на тому, що він був відвертим деспотом і кріпосником, твердим прибічником абсолютистської влади та диктатури дворянства. Олександр Пушкін писав про його закони як про жорстокі, примхливі й написані батогом, що нібито вирвались у нетерплячого самовладного поміщика. За роки свого правління Петро І розгорнув активну (то приховану, то явну) боротьбу за підпорядкування гетьманської влади російському урядові. Від самого початку царювання він пильно стежив за всіма міжнародними контактами Запорожжя, представників старшинської адміністрації Гетьманщини та Слобожанщини, суворо забороняв їм вести будь-які самостійні переговори з послами іноземних Країн. Законодавче це вкотре затвердили так звані "Коломацькі статті" - договірні умови між старшинами і урядом Росії, ухвалені на козацькій раді в Коломаку 25 липня 1687 p. під час скинення з гетьманства Івана Самойловича й обрання на цей ранг (посаду) Івана Мазепи. Ці статті, як порівняти їх із попередніми, містили кілька принципово нових пунктів, згідно з якими посилювалася влада царату на українських землях, що входили до складу єдиної Російської держави. Наприклад, лівобережному гетьманові заборонялося позбавляти старшину керівних посад без прямої згоди на це царя, а старшинам не дозволялося самочинно обирати гетьмана.

З 1708 p. фактично призначений царем (хоча формально й обраний на старшинській раді в Глухові) новий гетьман Іван Скоропадський підпав під особливий нагляд довіреної особи Петра І - боярина Андрія Ізмайлова, котрому таємно наказувалося за будь-якого "народнаго возмущенія" або "чьей-либо измены" застосовувати "великороссийские полки". В 1722 р. сюзерен видав особливий указ про створення в Україні так званої Першої малоросійської колегії. Її безпосередні функції (нагляд за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних старшин, дозвіл на видачу ними розпоряджень щодо управління краєм тощо) як вищої апеляційної інстанції на території регіону ще більше зміцнили позиції російських сановників. Такого політичного удару гетьман І.Скоропадський, будучи в літах, не зміг пережити й незабаром після виходу царського указу від хвилювання занедужав і помер. Проте й ця смерть не стала на заваді Петру І в здійсненні його великодержавних планів. Навпаки - він узагалі заборонив вибори наступного гетьмана. Наказним (у сучасному розумінні слова: виконуючим обов'язки) гетьманом призначили Павла Полуботка (1722-1723 pp.), котрий дуже швидко за свої відносно незалежні погляди потрапив до Петропавловської фортеці, де після тяжких моральних і фізичних страждань помер. Імператор фактично придушив спробу угруповання старшин відстояти свої політичні й соціальні права.