Розділ ІІ: Від Дніпра до Московії й "Турської сторони": землі та люди

§1. РЕГІОНИ ТА ЕТНІЧНІ ГРУПИ

Процес формування національної території українців, як про те переконливо свідчать документальні матеріали, найбільш активно проходив приблизно з кінця XVII по кінець XVIII ст. і в основному (але, зрозуміло, не остаточно) завершився з початком XIX ст. Тобто, в часі він фактично цілковито збігся з поступовим утвердженням деспотичної абсолютистської монархії в Російській державі й ліквідацією царатом усіх ознак своєрідної української державності. Незважаючи на ці обставини, саме тоді тривало географічне поширення назви "Україна" на всі землі, заселені власне українською спільністю. Термін "український" (у розумінні національної приналежності) дедалі частіше зустрічається в тогочасних джерелах. Терміни "нація", "національний" часто вживаються як у розмові, так і на письмі (особливо в другій половині XVIII ст.). Корінні жителі класифікуються як "нація русинів", "малоросійська" чи "українська" нація тощо. У багатьох тогочасних іноземних часописах Україна протягом певного часу характеризувалася як окрема земля козаків, що межує з Московією, Польщею і Татарією. У російських же законодавчих актах вона поступово перетворювалася на "малоросійський край".

Тяжке міжнародне становище країни, складний процес розселення українців обумовили появу нових і зміну значення старих політонімів. Так, Лівобережжя в офіційних актах царського уряду найчастіше називалося "Малоросією" або "Малою Русю". Поряд з цими вживалися й інші назви: "Малоросійський край", "Гетьманщина" і т. ін. Усі вони певною мірою виражали соціальну політику царизму щодо українського народу. Термін "Гетьманщина" після скасування гетьманського правління на Правобережжі став уживатися лише стосовно Лівобережної України разом із Києвом і невеликою територією на правому березі Дніпра, якою управляла старшинська адміністрація. В зв'язку з ліквідацією в 1764 р. інституту гетьманства, а на початку 80-х pp. і адміністративно-полкового устрою ця назва втратила своє значення.

Згадані політоніми широко застосовувалися не лише в царських указах, постановах Сенату, універсалах гетьманів, розпорядженнях Малоросійскої колегії та Генеральної військової канцелярії, а й у побуті місцевого населення - "малоросів". Так, в одній із історичних пісень того часу говориться про тяжке соціально-економічне становище народних мас на Лівобережжі:

Ой горе нам на Гетьманщині,

Надокучила нам вража панщина...

У документальних матеріалах останньої чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. досить чітко простежується грань, яку проводили вищі органи влади між жителями "малоросійських українських" і "слобідських" полків. І це тоді, коли і Лівобережна, і Слобідська Україна входили до складу одного державного об'єднання. Нові політоніми щодо Слобожанщини виникали й змінювалися відповідно до політико-адміністративних нововведень на території краю протягом століть. Якщо в XVI-XVII ст. цю місцевість часто називали "Полем", "Полской Украиной", інколи - степовою окраїною руських земель (пізніше - Російської держави), де частина населення жила в "слободах" і називалася слобожанами, то в міру заселення і освоєння нових земель старі політоніми поступово зникають із вжитку, основними залишаються назви "Слобідська Україна" і "Слобожанщина". Слободи частково зливалися з містами або перетворювалися в звичайні села чи містечка, населення яких підлягало подушній податі. Проте назви "слобода", "слобідка" існували й надалі та зберігалися за багатьма населеними пунктами.

Преображенський собор у м.Ізюм на Харківщині. 1684 p.

Після ліквідації царським урядом Запорозької Січі це політичне і географічне поняття поступово зникає з ужитку, хоча ще досить довго живе в пам'яті українського народу, бо сам дух козацтва не перевівся. Тоді близько 5 тис. козаків перейшли в турецькі володіння й осіли в межах пізнішої Одеси. Згодом вони переселилися в пониззя Дністра (район сучасного Білгорода-Дністровського). За кілька років чисельність козаків зросла майже до 10 тис.

Південні оайони країни протягом тривалого часу напівофіційне називалися Ланщиною", "Турецькою областю", "Турською стороною" тощо. В другій половині XVIII ст. тут поширюються назви "Слов'яно-Сербія", "Нова Сербія", "Новоросія", "Новоросійський край" і т. ін. Перші два політоніми проіснували недовго і з утворенням у 1764 р. Новоросійської губернії втратили своє значення. Крайня південно-західна область України в XVI-XIX ст. мала назву Буджак" (від турецького слова, що означає "кут").

Історико-географічні поняття "Лівобережна Україна", "Слобідська Країна", "Південна Україна", "Лівобережжя", "Слобожанщина" і нині застосовуються в літературі.

Складність політичного становища і розчленованість українських земель обумовлювали специфіку етнічного самоусвідомлення окремих представників автохтонного населення. Іак, із "Прошенія" "полской природы малоросіянина", жителя Харкова Севастіяна Даниловича Колосова[4] на ім'я Катерини II від 2 жовтня 1780 р. дізнаємося, що його дід Осип Колосов - "уроженець" Нижибожа (Межибожа) - був "полской природы (нации)".[5] Однак у період війни України і Росії з Річчю Посполитою той, "убегая неправилной от поляков ссоры",[6] залишив у "Польщі" своє "прежние отечество" (!) й переселився в Батурин, де згодом і помер. Батько С.Колосова і він сам певний час мешкали в Батурині, поки Севастіян, здобувши освіту, не був "завезен" ("по дозволенію отца") в Москву для прислуговування генерал-аншефу І.Генрікову. Пізніше С.Колосов перебував "в услуженіи иных людей", доки не оселився в Харкові. Цікавим, на наш погляд, в усій цій історії є те, що наймолодший із Колосових вважав своїх рідних по чоловічій лінії "малоросіянами", хоча й писав про "полске" походження діда. Власне ж жителів України, що перебували в складі Російської імперії, він називав "росіянами". Отже, в даному випадку бачимо, як конкретно впливало перебування людини в тому чи іншому державному утворенні на її етнічне самоусвідомлення. За таких складних політичних умов корінний житель, скажімо, Правобережжя визначався як "полской природы (нации) малоросьсіянин", а українець Лівобережжя чи Слобожанщини як "росьсіянин". Подібні курйози можна знайти і в інших документах другої половини XVIII ст., зокрема в "Описах Харківського намісництва", що засвідчує певну закономірність.

Неабияку роль у формуванні етнічного складу й національної території України відігравали міграції людності та освоєння нових земель. На Лівобережжі в кінці XVII-XVIII ст. як стихійне, так і організоване заснування населених пунктів відбувалося відносно повільно. В регіоні не спостерігалося такого масового та активного заселення, як у попередній історичний період. Його простір на той час в основному було залюднено (лише на півдні краю, на Полтавщині, значна частка земель перебувала "впусці", тобто, не оброблялася). Цим пояснюється той факт, що протягом досліджуваної доби тут виникло всього кілька десятків сіл і містечок. Так, за нашими підрахунками, на території сучасної Полтавської області тоді з'явилося близько 30 сіл. На Чернігівщині заснування більшості населених пунктів припадає на останню чверть XVII - першу половину XVIII ст. (Рубанка, Гирянка, Савин, Лупасове, Олександрівка та інші). Слід відзначити, що в межах Сіверщини серед переселенців домінували вихідці з Білорусії, причому природним кордоном поширення їхніх поселень стала Десна. На південь від неї переважали переселенці українського походження.

Поява нових населених пунктів обумовлювалася як політичними, так і соціальними та економічними чинниками. Наприклад, с.Гриньки (у 60-х pp. ввійшло до складу Жовнинської сотні Лубенського полку) заснували козаки, що втікли з Правобережжя, де зазнавали утисків від польської шляхти. Воно розташувалося на землях, які чигириндібровський сотник Іван Булюбаш перед тим захопив у шушвалівських козаків. Так само виникло с.Коряївка (перша сотня Полтавського полку). Його в ті ж роки заснували переселенці з Правобережної України, що рятувалися від шляхетського гніту. В зв'язку з усуненням у XVIII ст. загрози вторгнення орди з Кримського ханства на Лівобережжі, зокрема біля річок Орель та Сула (притоки Дніпра), з'явилося кілька нових населених пунктів. На відміну від цих сіл, що виникли стихійно, заснування с.Попівка на Полтавщині було організовано в другій половині XVIII ст. урядом (як казенне поселення).

У вітчизняній історіографії радянського періоду міграції людності з правобережних, а також західноукраїнських земель на лівий берег Дніпра і далі зазвичай висвітлювалися як реакція на "нестерпну експлуатацію з боку польської шляхти". Значною мірою з цим твердженням можна погодитися. Однак при цьому мало уваги приділялось іншому аспектові, а саме: як переселенців на місцях "зустрічали", так би мовити, свої "єдинокровні" можновладці. Про зворотний рух практично взагалі не писали. Причини цього цілком зрозумілі: хіба могло бути таке, щоб українці тікали з Російської держави (вона ототожнювалася з братнім російським народом) у Річ Посполиту, до ворогів - польських шляхтичів і магнатів?!

По-різному складалася доля переселенців у межах Лівобережжя, Слобожанщини, Південної України. Важливу інформацію про деяких із них містять, зокрема, матеріали 1748 p., що стосуються Миргородського полку і суміжної з ним території. Так, від місцевого полковника Василя Петровича Капніста (1737-1750 pp.), батька відомого українського письменника і громадського діяча В.Капніста, "заднепровских мест обыватели" зазнавали "крайнія обиды и разоренія", "разбойническия нападенія" та "нещадный бой". Повновладний старшина, ігноруючи спеціальні укази царського уряду про дозвіл заселяти вільні землі, забороняв це робити в своєму полку, карав неслухняних. Нерідко грабував чи нищив господарства "жидов" та колишніх жителів "Полской области", "отягощал своими податями", проганяв їх, що часто-густо призводило до повернення останніх на старі місця проживання. "Полковник миргородский Капнист, - зазначається в документі, - по Заднепром на собственной государевой земли (підкреслення наше - авт.) умышленно не имея никакого указу (тобто, без дозволу - авт.) отняв от тамошних жителей многія пахотныя земли, леса и населив себе слободы, а именно первая слобода прозываемая Свинарня, другая Чернечая Гребля, третая Начутце. И до той слободы Свинарне сверх поселенія того рабочего поля верст на двадцать, до другой слободы... и до третой... поля рабочего и сенокосов верст на двадцать, да пасел" три хутори на берегах Інгульця, Макрихи та Ухівки, "отобрав все поля". Крім того, він посилав своїх слуг на правий берег Дніпра з наказом грабувати тамтешніх мешканців. А в с.Петровський Острів призначив отаманом Василя Кривця, який також "козакам і обывателям чинил бои, грабительства и разоренія", через що ті "розошлись в Полшу безвестно". Внаслідок утисків з боку місцевої старшини в 20-х - 40-х pp. XVIII ст. з окремих сотень Миргородського полку повтікало понад 200 чоловік "з месних людей".

Аналогічні явища спостерігались і в інших лівобережних полках. Так, Переяславська полкова канцелярія 18 вересня 1761 p. надіслала в Генеральну військову канцелярію "Відомість" про "вихідців" у "Полскую область" протягом першої половини століття. Згідно з нею, туди переселилося 5784 особи, з них 3371 чоловік і 2413 жінок.

Залишаючи межі Російської імперії й осідаючи на землях як українських, так і польських можновладців, переселенці відходили від кордону на відстань від 1 до 100 верст, але найчастіше на 20-40 верст.

Згідно з даними "Відомості" від 8 березня 1752 p., приблизно такі ж за обсягом міграції населення протягом першої половини XVIII ст. відбувалися і в Гадяцькому полку. Основними напрямами відселення були білоцерківський і богуславський. Про перебування більшості переселенців сказано: "живут неизвестно где".