Розділ ІV: У війнах і визвольній боротьбі

На початку 1711 р., згідно з царським указом і розпорядженням Головкіна, гетьман займався підготовкою кількох тисяч козаків із Полтавського та Лубенського полків для відправлення в Азовську губернію, щоб охороняти кордони від нападу ворога. Потім він виступив у воєнний похід до Криму, оберігав кордон від р.Донець до р.Буг, побував, зокрема, під Кам яним Затоном, де мав свій головний штаб. Про те, як проходив похід у межах Лівобережжя, довідуємося з листа Д.Голіцина від 6 квітня того ж року: "... в переходе из Лубен до Прилуки зараспутьем дорожным конечно не без трудности имело быть..." А далі Голіцин звертається до Скоропадського:"... И поход свой забираешь в Полк Переяславскій и к побережью, и что... по присланному ц.в. (царською величністю - авт.) указу, велено отправить за Днепр в армію к Волоским границам с господином полковником миргородским 4.000 число людей из регименту Вашего, а с 20.000 регименту - ж Вашего войсками велено... стоять на той стороне у Днепра... О трудностях Ваших в набираній онаго войска известен, и хотя сіє... не без труда воистино есть, токмо надеюсь, что сіє впред к лучшему явится, и за уведомленіе того благодарствую".

Полтавська баталія. З гравюри XVIII cт.

Важливо зазначити, що саме в цей час гетьман "насмілюється" радити цареві й деяким його міністрам, як краще було б чинити з ворогом. Цікаво, що цар поради "изволил принять милостиво, також и господа министры оные приняли за благо". У листі до гетьмана від 30 червня 1711 р. Головкін визнає, що коли той прийшов "с войски к Днепру к порогу Кадацкому, и из стругов хлеб выгрузи, велел переносить и перевозить ниже других порогов, а струги препроводить чрез порогі порозжіе, и сіе изрядно... учинил, и царское величество изволил сіе принять милостиво".

Для 1712 р. маємо відомості, що Скоропадський і фельдмаршал Б.Шереметьєв стояли з військами в Києві "й город робили". У кінці листопада - на початку грудня російський воєначальник за наказом Петра І мав вийти з України до Смоленська. Тоді гетьман зустрівся з фельдмаршалом у Новгороді-Сіверському й попросив, щоб той на випадок нападу Орлика, Горленка чи Петрика із запорожцями на Правобережжя "для лутчей целости и охранения той Украины не виводив би всі свої війська. Фельдмаршал відповів відмовою, бо не мав спеціального дозволу царя. "Без указу, - наголосив Шереметьєв, - от корпуса своего не токмо брегады, но и полка оставити невозможно".

У 1713 р. Скоропадський із козацькими полками "стояв" у Києві й споруджував вал уздовж річки Либідь до Подолу від "московського міста" понад горою Кожум'яки. В тому ж році він доручив старшині Г.Скорупі та підполковнику Жданову утворити "комісії", щоб у полках Київському, Ніжинському, Чернігівському і Стародубському на кордоні виставити застави й перевіряти всіх, хто приїздив до Гетьманщини й виїздив за її межі. Для такого кроку були всі підстави, оскільки саме тоді кримська орда тільки під Києвом забрала в полон 10 тис. чоловік.

Протягом 1715 р. гетьман продовжував стояти на березі Дніпра біля Києва "с знатным корпусом войск своих", стежив за рухом війська польських шляхтичів, а також був готовий у разі потреби "прикрити" українських переселенців із Правобережжя на Лівобережжя.

У 1716 р. Скоропадський перейшов до Гадяча, а всі козацькі загони зосередив навколо міста.

У 1718 й 1719 pp. українські та російські полки "робыли перекоп" під Царицином, у степу від Дону до Волги ("Олги"), а пізніше здійснили похід "до Тереку и далей в землю персидскую, до Дербента" (Чернігівський літопис).

Залучений нами документальний матеріал, оцінки відомих воєначальників, сучасників І.Скоропадського, переконують, що гетьман добре розумівся на воєнному мистецтві, був досить винахідливим у боротьбі з ворогом. Фактично про всі воєнні дії, котрі бодай якось стосувалися Гетьманщини, він знав і відповідно до своїх можливостей (підкреслення наше - авт.) керманича держави коригував їх на користь України.

Що ж до Північної війни, то після кількох поразок Швеції вона завершилася перемогою Росії. Підписання між двома країнами Ніштадського мирного договору в 1721 р. висунуло в недалекому минулому відсталу Московію в ряд великих європейських держав, закріпило за нею узбережжя Балтійського моря й розв'язало цареві руки в справі - скасування інституту гетьманства на виснаженому Лівобережжі.

Безпосередньо стосувалося українців велике козацько-селянське повстання 1707-1708 pp., яке вчені-суспільствознавці нерідко визначають як війну, називаючи його за ім'ям керівника - донського походного отамана Кіндрата Опанасовича Булавіна (бл. 1660-1708 pp.). До останнього часу, ймовірно, через брак документального матеріалу, а частково - з ідеологічних міркувань, історики (переважно радянської доби) фактично замовчували роль ватажка донських козаків у політиці гетьмана І.Мазепи. Проте є вагомі підстави для того, щоб твердити: у пошуках шляхів до незалежності Гетьманщини, коли гетьман таємно підбирав спільників у цій справі, він значною мірою розраховував на підтримку донців і конкретно К.Булавіна.

Розгортанню ж масового народного руху передували такі події. Петро І, прагнучи покінчити з традиційним правом як запорозьких, так і донських козаків на самоврядування, заборонити їм приймати до себе селян-утікачів, котрі становили основне джерело поповнення їхнього гурту, 6 липня 1707 р. видав князю Ю.Долгорукому указ про захоплення у восьми станицях і повернення на попередні місця проживання до своїх можновладців близько 3 тис. різного "званія" осіб. Пошуки та захоплення втікачів супроводжувалися з боку солдатів нечуваними жорстокостями. Один із сучасників тих подій засвідчував: "...Многие станицы огнем выжгли и многих старожилых казаков кнутом били, губы и носы резали и младенцев по деревьям вешали, также женску полу и девичья брали к себе для блудного помышления в постелю". У багатьох посполитих ці репресивні заходи викликали невдоволення і різкий протест. Нагодою поквитатися з царськими сановниками, що зловживали владою, а заодно і з місцевою старшиною скористався Булавін, який саме тоді охороняв кордон поблизу р.Донець та м.Бахмут, де Донське військо мало у власності соляні варниці й козаки займалися промислами.

З ватагою переслідуваних, які зібралися в Бахмуті, Кіндрат Опанасович спочатку пішов у степ, потім досяг берега Айдари й поблизу Шульгінського городка у ніч з 8(19) на 9(20) жовтня несподівано напав на каральний полк під командуванням Долгорукого, що налічував 1 тис. чоловік. Князя, офіцерів і солдатів було забито. Досить швидко чисельність повстанців зросла з 200-250 чоловік до 2 тис., а народний рух поширився на всі станиці верхньої течії Дону.

"Прелестное письмо" отамана М.Голого -

ватажка народного руху. 1708 р.

Коли цар довідався "о возмущеніи" в цьому регіоні, він послав значні регулярні війська для придушення повстання. Водночас донський отаман Лук'ян Максимов наказав мешканцям станиць "не слухати" Булавіна і також вирушив на "заколотників". Ватажок останніх планував зібрати якомога більше прихильників, а потім вирушити на Воронеж і Москву "губить" бояр, ратних людей та німців, які "заполонили" російський престол. Проте вже перша сутичка із загонами Л.Максимова поблизу Закотного городка змусила його в листопаді відступити до Бахмута, де він збирався дочекатися допомоги від запорожців, татар і нібито самого І.Мазепи. Незабаром Булавін наказав своїм сподвижникам М.Голому, С.Драному, І.Некрасову, Л.Хохлу (Хохлачу) та деяким іншим перейти Донець і стати за р.Міус, сподіваючись на нове поповнення за рахунок втікачів з Гетьманщини та Дону. За річкою, на території володінь низовиків, Булавін залишив основні загони, а сам із невеликим гуртом козаків поспішив до фортеці Кодак. Звідти отаман подався до Коша, щоб домовитися про допомогу з давніми союзниками донців - запорожцями. Є підстави вважати, що таємна угода між ними тоді була досягнута, хоча січова старшина й намагалася відмовити низовиків від масового виступу на боці Булавіна. Деякі дослідники доводили, що той діяв на українських землях за прихованого сприяння гетьмана. Однак документально довести таке досить складно. Воднораз із джерел відомо: Мазепа офіційно надіслав запорожцям спеціальний універсал із наказом заарештувати Булавіна й, закутого в кайдани, привезти до його резиденції в Батурин. Цілком очевидно, що в тих політичних обставинах володар булави, коли він хотів її зберегти, не міг діяти інакше. Про те, якими були справжні наміри Мазепи, ми можемо лише здогадуватися. Власних думок він ще не довіряв тоді нікому, навіть близьким і рідним людям.

Зрештою січовики дозволили Булавіну та його сподвижникам до весни отаборитися навколо Кодака й вербувати добровольців. Для цього отаман відрядив спеціальних уповноважених з відповідними листами-закликами в Україну й південні повіти Росії. Особливу увагу він приділив агітації на Дону. Гасла Булавіна були досить типовими для того часу: проти засилля можновладців, несправедливостей царського уряду, за ширше впровадження (чи збереження) козацького самоврядування.

Державці також готувалися до рішучої сутички. Назустріч повстанцям вони послали 20 тис. регулярних військ під командуванням брата вбитого князя Долгорукого - Василя Володимировича. Крім того, за наказом "згори" 7 березня 1708 р. I.Мазепа організував проти булавінців виступ Полтавського та кінного охотницького полків.

Ранньою весною того ж року, полишивши Кодак і дійшовши до р.Міус, Булавін разом із загонами С.Безпалого, М.Голого, С.Драного, І.Некрасова, Л.Хохлача (загалом - близько 9 тис. чоловік) майнув на Дон. Перетнути їм шлях вирушив із Черкаська отаман Л.Максимов з "вірнопідданими" донськими козаками. Максимову вдалося на р.Голуба розбити передовий загін бунтівників і вийти на їхні головні сили. 20 квітня стався кривавий бій. У його підсумку Максимов зазнав відчутної поразки, втратив гармати і з невеликими залишками вояків відступив до осередку місцевого козацтва - Черкаська.

Навздогін за ними кинувся Булавін. 12 травня, подолавши по дорозі опір деяких станиць, що підтримували уряд, він хитрістю й силою захопив Черкаськ. Відтявши голови кільком старшинам-угодовцям, поміж них і Л.Максимову, а також покаравши інших супротивників, повстанці на загальній козацькій раді (колі) проголосили свого головного ватажка військовим отаманом.