Розділ ІІ: Від Дніпра до Московії й "Турської сторони": землі та люди

Як бачимо, найчисельнішу групу (понад 40%) становили зубожілі селяни. А разом із бурлаками їх було більше 74% загального числа мешканців. "Можні" становили менше 10%. Вражають своєю кількістю бурлаки - люди, взагалі позбавлені орної землі (більше 30%). Саме вони виступали одним із основних джерел при формуванні загонів найманих робітників.

Усе це засвідчує процес розкладу селянства і серед такої його групи, як рангові.

З кінця XVII до 60-х pp. XVIII ст. гетьмани поступово захопили собі й перетворили в спадкову власність значну кількість рангових маєтностей, частину - передали монастирям. Надавалися рангові маєтності "в зуполное владение" і окремим державцям. Так само чинила, можливо, в менших масштабах, уся верхівка старшинської адміністрації. Це привело до значного скорочення чисельності рангових посполитих. Так, у 1729-1730 pp. у Лівобережній Україні, за неповними даними "Генерального слідства про маєтності", існувало 136 рангових маєтків із 3948 дворами посполитих у них, що становило близько 6% загального числа маєтків і 9% усієї кількості дворів. На 1764 p. число рангових маєтностей скоротилося до 116, а дворів - до 2791.

Тоді ж вища московська влада хотіла визначити точну кількість дворів на ранги генеральній, полковій і сотенній старшині. У своїх "Щоденних записках генеральний підскарбій Я.Маркович відзначив, що царський уряд указом від 1 лютого 1732 р. звелів записати на ранг генерального обозного 400 дворів, суддів - по 300, малоросійського підскарбія - 300, осавула, бунчужного й хорунжого - по 200; писареві було залишено попереднє число дворів (тобто, 140), писареві судовому - 30, на канцелярію Військову й Судову - 100.

Водночас полковникам "по давним гетьманским дачам" на утримання замість платні надавалося: ніжинському - 346 дворів посполитих, гадяцькому - 335, полтавському - 320, чернігівському - 284, київському - 312, стародубському - 145. А переяславському полковникові "определения не учинено". Полковій і сотенній старшині кожному на ранг у середньому призначали, виходячи з "прежних дач", від 5 до 35 дворів посполитих.

Маєтності, надані на ранги генеральній старшині чи полковникам, числилися в різних полках і сотнях. Це пояснюється, насамперед, тим, що вже на той час у деяких полках на ранги не вистачало достатньої кількості вільних маєтностей, а інші взагалі позбулися раніше приписаних до них дворів посполитих. Так, у Ніжинському полку не виявилося маєтностей на такі ранги: полковим обозному, судді, осавулові, підосавулові, 17 сотникам.

З погляду адміністративного рангові посполиті формально перебували у віданні Генеральної військової канцелярії, яка безпосередньо підлягала гетьманові й діяла за його вказівками. У 1734-1750 pp. Генеральна військова канцелярія підпорядковувалася Канцелярії міністерського правління або Малоросійській колегії. В соціальному аспекті статус рангових селян нагадував становище приватних, з тією лише відмінністю, що їх власник юридичне був дещо обмежений у розпоряджанні ними (даруванні, продажу, обміні, закладанні землі, на якій ті сиділи, і т.ін.). По-різному виконувалися й повинності. Коли гетьман (або генеральний старшина чи полковник) видавав універсал або лист" державцю з підтвердженням прав на спадковий маєток, то в ньому традиційно містився наказ посполитим завжди "во всяких роботизнах чинити послушенство", бути слухняними "во всякой повинности без отречения". Стосовно рангових маєтностей, а також наданих "до ласки войсковой", "ку вспартю домови", "по смерть" і т. ін. в універсалах чи "листах" подеколи зазначали термін і різновид праці, яку мають виконувати на земельного власника селяни. В окремих випадках старшина експлуатував рангових селян інтенсивніше, ніж власних приватних, побоюючись, що перші незабаром можуть перейти до нового господаря. Треба було вичавити з них якомога більше прибутків.

У досліджуваний період становище магістратських та ратушних посполитих і далі визначалося тим, що вони юридичне не належали приватним особам. Як і раніше, таких селян залучали до загальних "посполитих" поборів і "роботизн", які вони виконували переважно на користь ратуші (в таких невеликих містах і містечках, як Лубни, Козелець, Ніжин, Охтирка тощо) чи магістрату (у великих містах). У зв'язку з цим міська влада була зацікавленою в "захисті" своїх селян від насильств і "зазіхань" з боку державців. Хоч насправді більшість селян, які рахувалися за ратушею чи магістратом, була додатково експлуатована або старшиною, або монастирями. Внаслідок посилення соціального гніту значна частина таких посполитих потрапляла в особисту чи поземельну залежність від землевласників, а магістрати і ратуші як органи самоврядування з часом втрачали значення. Щоправда, царський уряд вважав магістратських і ратушних селян державними, а тому вжив низку заходів, спрямованих на відібрання їх у землевласників. Провадився навіть розшук "государевих земель з мужиками". Проте бажаних результатів це не дало. Більшість із них залишилася за державцями.

Спостерігалося також швидке скорочення кількості дворів вільних військових посполитих - головного фонду для різного роду роздач і пожалувань. Так, у 1729-1730 pp. у дев'яти лівобережних полках (крім Гадяцького) нараховувалося близько 28 тис. таких дворів, а вже на початку 50-х pp. - лише 1,7 тис. Більшість із них у результаті купівлі-продажу та відвертого загарбання опинилась у державців на правах спадкової власності. Лише в Миргородському полку ревізія 1740 p. зафіксувала серед вільних військових дворів 253 "владелцами скупленых", що становило приблизно одну восьму загальної кількості дворів посполитих. У згаданому полку з цієї категорії селян збирали податки на консистентів, "чиновників" полкових і сотенних, служителів канцелярії. Здійснювали це полкові "комісари".

Про реальне життя населення вільних військових маєтностей більш повне уявлення дають матеріали ревізії 1729 р. по Миргородському полку. Тут десятки селян уже були позбавлені будь-яких угідь: "а плец кожного з них в пусте состоит и угодій никаких" не має. Багато мешканців сіл не мали власних хат, жили "по сусідах", а пізніше "сошли безвестно". Селянин Улас Серенко жив у своїй хаті, "питался от зароку". "Прихожий" Іван Ткаченко мешкав у хаті сотника й також перебував на зароці. У Власовській сотні значилося 86 "зойшедших" у різні місця сімей поселян, у Кременчуцькій - 62. В останній значилося й 82 двори "нововписаних" до козацького стану, "кой жодних войскових служеб неотбувают, толко всякіє роботизни в подданстве сотнику робят". 109 дворів залишилося після селян-утікачів в Останицькій сотні. У ній, зокрема в селах Опанасівка й Семеренки, кілька посполитих, "грунтов никаких" не маючи, здобували "пропитаніе... от зажону" (найманої праці).

Ведучи мову про соціальну структуру посполитих Гетьманщини і Слобожанщини, варто згадати про досить своєрідний прошарок так званих відписних селян, становище яких у різних районах не було однаковим. Найчастіше "відписними" на царський двір (чи сім'ю) люди ставали тоді, коли їхні маєтності з якихось причин (суперечка між власниками, "неправильне" їх набуття тощо) відбирались у попереднього можновладця, а потім вони протягом якогось часу "по отобрании состоялы свободными без всякого в казну платежа".

Зважаючи на це, вчені в спеціальних працях з історії селянства висвітлювали їхній статус (хоч і досить побіжно) саме в такому аспекті. Однак тогочасна дійсність демонструвала складніші ситуації та реалії.

Згідно з царським указом 1730 р., була створена Канцелярія конфіскації, керівництву якої наказувалось у своєму підпорядкуванні "иметь все описные [маєтки] за вины и за доимки и за штрафы и выморочный деревни, земли, дворы, заводы, лавки і всякія пожитки..." Уряд вимагав описати й підрахувати всі маєтності такої категорії, визначити в них число душ чоловічої статі, з'ясувати, які вони платили податки й виконували повинності, скільки худоби та "пожитков" мали селяни. Позбавлялися власних маєтків і платежів з них "плуты и похитители государственных казенных денег", "народные грабители и неправедные суды", порушники державного законодавства, а також інші злочинці.

Незважаючи на царські укази й заборони адміністрації, окремі представники влади на місцях примушували відписних посполитих "всякия работы работать", ставилися до них як до власних підданих (відбирали хліб, худобу, птицю тощо). Влада здебільшого приховувала від уряду таких селян і не давала про них правдивих відомостей.

Невеликі групи відписних існували в містах, містечках, селах і навіть хуторах. Так, в Охтирському полку в 1740 р. вони мешкали в одному містечку та десяти селах (всього понад 600 дворів). Певний час, згідно з царським указом від 26 лютого 1736 р., з них збирали різні податки в державну скарбницю. Пізніше вони почали виконувати всілякі повинності, що їх вимагав від них землевласник.

На Лівобережжі, у Переяславі, в 1740 р. документ зафіксував дев'ять дворів відписних підданих, причому всі були "весма нищетные". З них передбачалося брати грошовий "оклад" у сумі 4 крб. З відписних жителів с.Стовпяги та хутора Даран, також "весма нищетних", взагалі нічого було брати, бо ті не мали навіть орної землі й усі разом могли протягом року утримувати лише одного коня.

Отже, непевність становища відписних селян призводила зрештою до експлуатації їх як державою, царською родиною, так і окремими старшинами. Вид "послушенства" такої групи посполитих і правовий статус відзначалися несталістю.

Для підсусідків стало характерним юридичне оформлення їх в окремі податні категорії населення, з обов'язковим виконанням різного роду "послушенства" і "роботизн". Водночас зростає залежність останніх не лише від якихось конкретних осіб, а й від держави в цілому.

Поступово в останній чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. із джерел зникають згадки про такі незаможні прошарки посполитих, як "захребетники" і "городники" ("загородники"). Бурлаки чимраз далі відходять від землеробства, під натиском соціального гноблення втрачають останні клаптики орної землі. Зокрема, в Шептаківській волості в 1731 р. у селах мешкало близько 800 бурлаків і всі вони були без "ґрунтів".

У зазначений період строкатішим стає склад підсусідків. Вони, головно, розподілялся на такі розряди: "подсоседки козачіе, которые в чужих хатах живут, своего грунта не имеют, кормлячися з зажону и другой роботизны", колишні "скупленные козаки"; "убогие з заработков питающиеся"; "были козаками и попродавши свои грунта, на них же грунтах живут, а от консистентов остаются волны"; "з мужиков, а живут в дворах чина козачего, их угодіями". Зовсім трагічною ставала ситуація, коли "многие оставляя свои пахотные и другия земли, бродят из места на другое.., остаются навсегда без грунтов, под именем подсоседков, работая лениво за корм и напой вином". У матеріалах "Экстракта о Слободских полках" 1734 р. відзначалося, що в Харківському полку "подсоседки собственных своих грунтов и никаких угодій не имеют, а живут во старшинских и козачьих и подпомощичих домах при пасеках, при скоцких и овчарных винокуренных заводах и при мельницах и пропитания имеют от своего зарабатыванія". В Ізюмському полку "за подсуседками прежде сего во владеніи земель и никаких угодій не было и ныне нет для того, что оныя за крайнею своею скудностию проживают в чужих дворах и имеют пропитаніе работою".