Розділ ІІ: Від Дніпра до Московії й "Турської сторони": землі та люди

Серед старшин панувала сувора ієрархія. Перебуваючи у військових командах, обіймаючи посади в урядових установах, засідаючи в судах і т.ін., кожен із них зобов'язувався "ведать место свое, и по достоинству чина своего, в котором кто состоит, надлежащим порядком вишшаго нижний предпочитать имеет". Шляхтичів і старшин забороняли "порабощать" і "верстать" у посполитих, відбирати в них "волности". Їх звільняли від різних державних повинностей, вони не сплачували податків з індукти,[11] "мостового", "перевозного" й погребельного".

Замість цього від них вимагали тільки виконувати військову службу. Якщо рідні брати старшини чи інші близькі родичі чоловічої статі досягали повноліття й мешкали в неподільному маєтку, то на військову службу вони, за загальною згодою або згідно з чергою (жеребкуванням), мали право визначити одного члена сім'ї. Рідні взятого на військову службу мали утримувати його за рахунок прибутків від господарства на маєтку, який був у їхньому спільному володінні.

Проте мобілізація привілейованої козацької верхівки не була легкою справою. Попри укази, штрафи й погрози покарання, бунчукові та значкові товариші часто ухилялися від прямих своїх обов язків, своєчасно не з'являлися на збірні пунки.

Судитися шляхтич або хто-небудь із старшини міг тільки в тому суді, який відповідав його "рангові й званню. Суд, що не відповідав соціальному становищу тієї чи іншої особи, не мав юридичних підстав для розгляду її справи. Виняток становили кримінальні, а також державної ваги (наприклад, зрада царю) справи. У цьому випадку розгляд переносили до вищих судових інстанцій. Однак не міг судитися, наприклад, сотник у сотенному суді, а полковник у полковому, тому що вони самі керували ними й уособлювали судову владу певної адміністративної одиниці.

Владу державців над їхніми підданими фактично ніхто не обмежував. За непослух або провину державець карав посполитого на власний розсуд, а якщо той учиняв карний злочин - віддавав під суд. Використовувати в різних "роботизнах" залежних селян без відома їх можновладця суворо заборонялося.

"Права, по которым судится малороссийский народ" передбачали й позбавлення привілеїв. Це відбувалося тоді, коли вдова шляхтича чи старшини виходила заміж за посполитого.

Незважаючи на те, що цей звід законів не був санкціонований царським урядом, у ньому все ж таки знайшло певний відбиток чинне право, чітко визначалися ті привілеї, до юридичного узаконення яких так наполегливо прагнули старшина і шляхта.

Крім старшини й шляхти, широкими правами та привілеями користувалося православне духівництво. У досліджуваний період воно в цілому не становило замкнутого стану. Нерідко, особливо в кінці XVII - на початку XVIII ст., нижчі духовні посади - парафіяльних священиків - обіймали "достойні" особи за вибором самих парафіян. Дуже часто ними ставали вихідці із заможного козацтва. Бувало, що який-небудь козак служив у війську й навіть протягом певного часу посідав "уряд" у старшинській адміністрації. Одначе згодом він залишав його й набував духовного сану. Священик, у свою чергу, міг стати козаком. Дітей служителів Церкви, які бажали відправляти" військову службу, згідно з указом 1734 р. передбачалося переводити в статус значкових товаришів. У документах обмаль фактів про призначення в "духовні персони" посполитих. Однак правами й привілеями в усьому обсязі та повноті користувалася тільки верхівка духівництва.

Ченці православних монастирів, яких тоді в Гетьманщині нараховувалося майже 60, а на Слобожанщині - 20, подібно до шляхти та старшини, звільнялися від державних повинностей і поборів. Навпаки, гетьмани, інші посадові особи нерідко відраховували певну частину податкових зборів монастирям "на ладан" та інші потреби, забороняли будь-кому без особливих причин втручатися в їхні справи. За самовільне вписання монастирських посполитих до козацького реєстру або непокору "святій обителі", про що, наприклад, ідеться в універсалі 1713 p. гетьмана І.Скоропадського Микільському Крупинському монастирю (Ніжинський полк), дозволялося "всех тих легкомыслних в первобытное подданство" повертати, а "отцу игумену грабити и вязнем до того послушенства притягати". За "не всякое послушание" вищому духівництву підданим погрожували "жестоким войсковим смертним каранем". Місцева влада при цьому мусила всіляко сприяти монастирям. Старшинській адміністрації та приватним особам заборонялося користуватися монастирськими угіддями. З людей, які торгували, мали певний промисел або ремесло на території маєтності монастиря, старшинська адміністрація дозволяла справляти на користь "святої обителі" значні податки, що також сприяло швидкому збагаченню останньої. На прохання монастиря в його маєтках таким особам надавалося монопольне право на винокуріння й торгівлю горілкою. Можновладці часто відписували свої землі, маєтки та посполитих на користь монастирів. Так, удова харківського полковника Ф.Донця в 1707 р. подарувала одному з місцевих монастирів с.Песочин разом із вільними українськими переселенцями.

Упорядники "Прав, по которым судится малороссийский народ" прирівнювали духівництво за його становими правами й привілеями до старшини й шляхти. Згідно з "Правами...", у місті, містечку чи на селі призначали кандидата, висунутого безпосередньо парафіянами і місцевою адміністрацією, а в приватних маєтностях - парафіянами та державцями. До нього ставили вимоги, щоб він був "православныя веры, честнаго обходженія и добраго состоянія, учителный, из законнаго супружества рожденный, не новокрещенный, не младолетний, но лет совершенных, и во всем такого чина достойный". Після обрання він зобов'язувався надіслати письмове свідоцтво архієреєві місцевої єпархії для затвердження його призначення.

Відповідно до положень зводу законів, духівництво, як шляхта й старшина, звільнялося від виконання державних повинностей. Воно не було підвладне судам "мирського звання". Проте, коли йшлося про грабунок або заподіяння побоїв, суперечки за земельне угіддя між світськими й духовними персонами, ухвалу з цих питань виносили на розгляд суду за місцем мешкання (земський, гродський, полковий суди тощо). Якщо виникала суперечка за монастирські землі, надані царськими грамотами чи гетьманськими універсалами, то справу розглядали в Генеральній війсковій канцелярії або в Генеральному суді.

Для кінця XVII - 60-х pp. XVIII ст. стали характерними постійні намагання духовних можновладців вийти з підпорядкування світській владі, що виявлялося, зокрема, в їхньому небажанні судитися в цивільних судах.

Від часу Хмельниччини і до 80-х pp. XVIII ст. у Гетьманщині й до 1765 р. на Слобожанщині зберігалися особливі збройні сили - козацьке війско. Протягом усього свого існування козацтво як служилий стан у соціально-економічному й правовому розумінні було неоднорідним. Найбільшу групу становили "городові" козаки. Таку назву дуже часто вживали в офіційних документах царські й місцеві урядовці для того, щоб відрізняти козаків, які мешкали на "волості", тобто, в містах, містечках, селах і хуторах, від "низових" - запорозьких козаків. Городові козаки, своєю чергою, поділялися на "кінних" і "піших", що зумовлювалося їхньою майновою нерівністю.

Найчисельнішу частину городового козацтва становили особи, які, за висловом тогочасних документів, "від діда до батька і самі" служили у війську. У компутах (списках-реєстрах), в яких вівся облік їх чисельного складу в полках і сотнях, вони фігурували під назвою "старовинних" або "старих" козаків. Проте в реєстри, особливо під час воєнних походів, могли записувати й представників інших станів, зокрема посполитих. Відбувалося це, головно, тоді, коли в царського уряду й страшинської адміністрації виникала потреба в максимальному збільшенні війська, а здатних виконувати військову службу козаків у полку не вистачало. Так, уже в "Коломацьких статтях" (1687 р.) зазначено:

Сотник

"А чего старых Козаков в полках в тридцати тисячах не достанет, но то число принимат в козаки мещанских и поселянских детей". На початку XVIII ст. лише на прохання жителів с.Малинівка і слобід Ольховатка та Тополя (Ізюмський полк) усіх їх без зволікань записали в козацький стан. Під час російсько-турецької війни 1735-1739 pp. це питання стояло дуже гостро. Наприклад, у 1737 p. Лубенська полкова канцелярія на підставі раніше отриманих царських указів дала розпорядження значковому товаришеві Ю.Косинському вжити всіх заходів, щоб "к походу в крайней готовности и во всякой войсковой исправности" були не тільки козаки, а й міщани та селяни полку.

У зв'язку з цим кількість городових козаків протягом останньої чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. не була постійною: вона то зростала, то значно зменшувалася. Так, згідно зі "статтями"-угодами українських гетьманів з царським урядом 1674 та 1687 pp., чисельність козацького війська зросла з 20 до 30 тис. чоловік. Проте насправді козаків нараховувалося набагато більше. У 1723 p. всіх кінних і піших городових козаків у десяти полках (131 сотня) нараховувалося 55 240 чоловік. Причому серед них переважала група кінних козаків (майже в 2,5 раза більше, ніж піших), що значною мірою зумовлювало можливість козацтва віддаватися сільському господарству й служити у війську.

Канцелярист

Іншу категорію становили козаки "охотницьких" (найманих) полків. їх ще в 70-х pp. XVII ст. сформувало гетьманське правління. Вони використовувалися переважно для придушення народних виступів. Економічне й правове становище городових і охотницьких козаків мало певні відмінності. Городових козаків старшинська адміністрація зобов'язувала при першій потребі (на випадок війни, будівництва фортифікаційних споруд тощо) прибути до війська й мати з собою зброю, бойове спорядження, на кілька днів провізію та все інше, необхідне для тривалих походів або служби. За неприбуття чи самовільне залишення війська гетьманська влада передбачала тяжкі покарання. Охотницькі козаки добровільно ("охотники" - звідси й назва полків) наймалися на службу. За неї вони отримували платню, продукти, амуніцію й т. ін. В охотницькі полки набирали міщан, городових козаків, рідше - селян, котрі намагалися в такий спосіб уникнути дедалі зростаючого гніту. Приймали сюди також вихідців із Правобережжя, Галичини, Волощини тощо. Пізніше старшинська адміністрація заборонила брати в охотницькі полки вихідців із селянства й городового козацтва. У першій чверті XVIII ст. чисельність охотницьких козаків становила 500-600 чоловік.

Як видно, група охотницьких козаків була відносно малою й становила тільки 1,2-1,25% загальної чисельності городових козаків.