Розділ «ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ»

Зелений підпорядкувався Павловському, хоч під рукою трипільського отамана були значно більші сили. Зелений пояснив це тим, що Павловський мав вище звання. До слова, Юрко Тютюнник стверджував, що Михайло Павловський мав чин єфрейтора Російської армії. Але Тютюнник — чоловік тенденційний, лихий на язик — міг сказати це і з метою образити чоловіка, применшити його роль. Як би не було, але факт підпорядкування спростовує наклепи на Зеленого, який, мовляв, нікому не хотів підлягати.

Тим часом більшовицька розвідка повідомляла: «2-го августа… Банды Зеленого наступают в районе м. Ильинцы силами около 2000 человек при артиллерии, грозя отрезать Умань от Христиновки. Противник подошел к городу и вокзалу Умани на расстояние версты и ведет разведку. Киевский 1-й запасный полк отказался выполнять возложенную на него задачу — выехать в Умань — по мотивам, что противник сильнее его» [29, с. 38].

Так і було. Невелика залога (600 переляканих душ) після першого ж бою втекла потягом на Христинівку. Повстанці же зробили собі в Умані базу. Головне, що нарешті поклали в лазарет кількасот поранених товаришів.

Залишивши в місті 2-й полк як залогу, Зелений із 1-м Трипільським полком та загонами Павловського, Козака і Сокола пішов на Христинівку. Її довелося брати двічі. Бої тривали з тиждень. «…За цей час товариш Л. Троцький пожертвував багацько сот своїх кращих бійців — за «свєтлоє будущєє вєчной комуни»… — казав-усміхався Марко Шляховий. — Билися уперто і довгенько, але Христинівку таки взяли. Чого так уперто билися тут, біля Христинівки, комуністи, будучи з усіх боків окружені повстанцями, так це не так через саму Христинівку, як за ті чотири ешелони комісарського добра, яке вони вивезли з Умані і яке застряло на Христинівській станції. В цих ешелонах, крім золотого добра, як часиків та каблучок, яких майже на кожного козака по штучці прийшлося, але ще й прийшлося багатьом і поженитись на якихось дворяночках, міщаночках та поміщицьких дочечках. Ідолової душі донечки, побалансувавши в Умані з «всєсільнимі, всємогущімі комісарамі» місяців з чотири і не чекаючи такого солодкого хліба від козаків, рішили з «властітєлямі вчєрашнєґо положєнія также уєхать», — «но уви», по дорозі попалися в кліщі сірої козацької свити» [58, с. 45].

Тим часом червоні знову відібрали Умань. Довелося звільняти її ще раз.

19 серпня, на третій день після опанування ст. Христинівки, з боку Вапнярки з'явилися потяги Юрка Тютюнника. За оцінкою Марка Шляхового, з ним прибуло трохи більше тисячі козаків. Незважаючи на незначні сили, Тютюнник захотів підпорядкувати собі отамана Зеленого. А у того, твердив Шляховий, було «тисяч десять озброєних козаків» (станом на 15 серпня військо Зеленого мало 7000 осіб (3 піші курені, 3 кінних сотні, 3 гарматних батареї) [68, с. 228]. «Обидва отамани були гаряченькі, а головне, властолюбиві. Не довго вони мірялися кому що, — як Зелений кинув усе об землю і за своє товариство та й гайда на Київ, аби таки побувать в ньому, а шлях до нього прочищався вже тоді регулярним військом Директорії У.Н.Р.» [58, с. 46].

Звичайно, в серцях трипільці несли жагучу мрію поквитатися з ворогом.

Петлюра, Денікін і Зелений

Шлях на Трипілля проліг через Звенигородщину. Йшли й гостинцями, й путівцями, полями і лісами. Завернули на Жашків. Через Ставище примандрували у «буйну Таращу», де Зелений, за словами полковника Миколи Капустянського, здобув велику «любов й пошану» [28, с. 226]. Зелений хотів уже йти на Обухів — Трипілля, але до нього звернулися запорожці: «Хлопці, допоможіть захистити Білу Церкву. Он большовики вже з Миронівки пруть».

Що робити? Думка про долю рідних уже давно не давала спокою трипільцям, але як відмовити приятелям? А тут ще з'ясувалося, що червоних очолює Павлов — отой самий, що палив Трипільщину і прагнув знищити Зеленого з усім його військом.

Ну що ж, нехай спробує…

Зелений погодився взяти «активну участь в обороні Білої Церкви та… тимчасово підлягати розпорядженням Штабу Запорізької групи». Але поставив умову перед полковником Володимиром Сальським: «весь вогнеприпас, який поведеться захопити у ворога в бою», залишається повстанцям [28, с. 223].

25 серпня червоні на своє лихо підійшли до Білої Церкви — із фронту їм дали в зуби запорожці, а «на большевицькі обози налетів ураганом із своїми повстанцями отаман Зелений. Там було чим поживитися. Червоних розбили вщент. В наші руки дісталася значна військова здобич: панцерні потяги, гармати, кулемети та інші. Отаман Зелений одержав свою частку з військової здобичі, сердечно попрощався з Запорожцями і далі подався на Канів» [28, с. 223].

Чому на Канів, а не на Трипілля? Тому що з півдня насувався новий ворог — до зубів озброєна Добровольча армія. Петлюра, який загравав з Антантою в надії порозумітися з нею, не наважувався битися з її протеже. Через таку політику, що межувала зі зрадою, Денікін захопив майже все Лівобережжя та вже вийшов і на правий берег Дніпра. А Головний отаман продовжував із філософським спокоєм спостерігати, як білі москалі нищать Україну. Слабка людина завжди покладається на переговори. Не був винятком і Петлюра. Замість закликати народ до повстання проти білогвардійців, він марив переговорами. І з ким? Із сильними світу цього — Антантою, що свою ставку вже зробила — на Добровольчу армію на чолі з монархістом Антоном Денікіним. Невже Петлюра не розумів, що володарі світу можуть вести переговори з ним тільки про умови його капітуляції?!

Антін Кравс, який керував українським військом, що йшло на Київ, питав у Петлюри, чи битися з денікінцями, коли наші частини увійдуть з ними в контакт. Відповідь прийшла 23 серпня. Наказ був такий: «На випадок зустрічі з частинами армії Денікіна належить… триматись слідуючих норм: Перше. Належить безумовно не вдаватись в ворожу акцію. Друге, пропонувати військам Денікіна, щоби вони не займали цих місцевостей, які вже в наших руках або маємо зайняти. Третє. Пропонувати їм звільнити район нашого походу, щоб не спиняти наш рух…» [66].

«Належить безумовно не вдаватись в ворожу акцію», — так штаб Петлюри наказував ставитися до російських окупантів наприкінці серпня 1919 року, коли народ уже піднявся на боротьбу з ними! Петлюра дав Кравсу і таку «мудру» пораду: «Тримайтесь на своїх позиціях, але не стріляйте».

Жалюгідна настанова!

Що казати, «делікатність» Головного отамана могла привести тільки до катастрофи.

Отакий був вождь!

Зустрічі з добровольцями довго чекати не довелося — того ж 25 серпня до Білої Церкви підійшла ще й 2-га Терська пластунська бригада. Запорожці, звичайно, рвалися у бій, але наказу битися не було. Більше того, надійшов наказ залишити місто.