Розділ «ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ»

27 серпня запорожці велемудре розпорядження виконали і без бою віддали Білу Церкву заклятим ворогам України.

Денікінці урочисто вступили до міста.

Та не погодився з Петлюрою отаман Зелений — самовбивчі накази він не виконував. Трипільський ватаг не пішов на північ слідом за друзяками-запорожцями, а зайняв демаркаційну зону між терцями і галицькими стрільцями Кравса і почав готуватися до війни з новим ворогом.

Бої почалися 29 серпня…

Тим часом Петлюра продовжував мріяти про мир з денікінцями. Уявляв, як Антанта запросить його на переговори і запропонує допомогу в побудові Української держави, про яку, до слова, і чути не хотіла.

Петлюра не раз пропонував Денікіну почати переговори, ніби не знав, що той не визнає ні Петлюри, ні України. «Только единая-неделимая!» — така була позиція цього тупого монархіста.

Ще у заяві «К населенію Малороссіи» Денікін недвозначно заявив, що Петлюра і його соратники продовжують «свое злое дело создания самостоятельной «Украинской Державы» [30]. Як же Денікін міг підтримати отеє «злоє дєло»?

Про Головного отамана Армії УНР у денікінських колах говорили винятково зневажливо — «московский телеграфный чиновник… сын полтавского извощика… подкупленный немцами бывший бухгалтер». Звичайно, це не додавало авторитету нашому війську, нашій визвольній ідеї, радше тільки підтверджувало в очах ворога «безумие самого существования самостийной Украины» [57, с. 226–228].

Саме через призму денікінського погляду сприймали нас і керівники Антанти. Для них факт, що українську армію очолював неук у військовій справі, тільки підтверджував навіювану москалями думку, що Україна — це щось несерйозне, що її не можна серйозно трактувати, тим більше мати з нею якість серйозні справи.

Все ж молодці москалі! Скількох наших людей протверезили зверхністю і нахабством! Навіть такий мирний чоловік, як Петлюра, і той уже був на порозі прийняття рішення про війну з денікінцями.

Коли «Головний» довідався від Кравса, якими образливими епітетами осипають його білогвардійці, не витримав. «Я пущу на них Ангела і Зеленого», — кинув він [32, с. 59]. Так Петлюра часом і вчиняв — кидав не завжди слухняних повстанців у пекло, попереду регулярного війська. Повстанці й мали врятувати репутацію вождя народу, що бореться за свою свободу.

Аякже, тепер уже ніхто не скаже, що Петлюра намагається порозумітися з Денікіним — лютим ворогом України.

«Слава Зеленому!»

Марко Шляховий згадував, як до Христинівки, коли бої вже скінчилися, прибув «хвилин на кілька» Головний отаман військ УНР Симон Петлюра — для ознайомлення зі становищем на фронті. На коротенькій нараді за участю Петлюри побувати Шляховому не вдалося, але, як сказав йому потім Юрко Тютюнник, «Петлюра наказав, що коли здибаєтесь з Денікіним, який тоді вже підійшов до Звенигородки, і коли він не повернеться по-доброму назад, пускайте в морду йому відразу той замах, який ви приготовили на большовиків, і скажіть це, мов, усім старшинам і козакам» [58, с. 46].

Ці слова Петлюра сказав повстанцям, за дії яких перед Антантою не відповідав. Чого ж сам продовжував політику упадання і перед Денікіним, і перед Антантою?

Зелений Петлюру публічно за це не критикував, бо на нього знову би накинулись як на «зрадника, який виступає проти Директорії»… Та все одно на трипільського отамана посипались критичні стріли: його звинувачували, що він не виконав наказ командування перейти на Лівобережжя, зайняти місто і станцію Баришполь, щоби перешкодити рухові лівобережної групи Добровольчої армії. «Але він і не міг виконати цієї директиви, — зазначав історик Лев Шанковський, — бо вже від 29 серпня перебував у боях з 2-ою Терською пластунською бригадою, яка, забезпечивши себе від української армії демаркаційною лінією, почала атакувати повстанців от. Зеленого, маючи, до речі, від команданта корпусу наказ очистити район Білої Церкви й Трипілля від «банд» [68, с. 236].

І взагалі, чому Петлюра наказав боронити Батьківщину від Денікіна повстанцям Зеленого, а не українській армії? Чи ефективно кидати партизанську формацію у фронтові бої проти регулярної армії, оснащеної Францією найновішою технікою, в тому числі і танками? Може, не знав Головний отаман, що партизани до фронтових дій непридатні, у них своя тактика боротьби, в основі якої — знання особливостей місцевості і підтримка місцевого населення?

Напевно, Петлюра хотів просто спекатися повстанців, пославши їх на малознайомі терени — замість доручити вибити ворога з рідного району і закріпити там владу Директорії! Головний отаман ніби провокував Зеленого не виконувати його накази. Та Данило Терпило мав свою голову, жив своїм розумом, а головне — потребами і настроями козаків, які знали, що їхня справа — бити ворога так, щоб у того в носі свистіло.

Тим часом, незважаючи на благі сподівання Петлюри, денікінці укріплювали в Україні владу російського народу. Так, 2-га Терська пластунська бригада висунулася з Білої Церкви в бік Сквири, маючи намір відрізати від інших частин української армії армійську групу Кравса, якому був підпорядкований Зелений. Оскільки наказу воювати проти білих Кравс від Петлюри так і не отримав, то мусив 4 вересня відводити свої підрозділи на лінію Козятин — Бердичів. Відступ супроводжувався нахабними наскоками денікінців. А українські вояки не мали права збройно відповісти. В Армії УНР росло глухе невдоволення і розчарування.

— Доки відступатимемо? — похмуро питали козаки. — Чому немає наказу дати бій ворогові? Чому начальство грається з ним?