РОЗДІЛ І. ПІД ГАСЛАМИ ТРУДОВОГО ПРИНЦИПУ І СОБОРНОСТІ

Між тим саме в цих сферах не лише не вдалося зжити суперечностей між політичними, державними лідерами, що виявилися уже в ході антигетьманського повстання, а дійшло до ще більшого різнобою, амбітного суперництва й розбрату. Годі було й думати про єдність поглядів, настроїв, волі керівників руху.

Полярні точки зору, позиції представляли В. Винниченко з М. Шаповалом, з одного боку, і В. Прокопович з П. Андрієвським — з іншого. Шляху примирення їх, подолання фактичної кризи керівництво українського руху не бачило.

Воно здійснювало складні маневрування, в ході яких сподівалося, що якось самі-собою виринуть можливості для політичної консолідації, якими й скористаються. Звісно, суперники не полишали надій і на те, що саме їх сторона здобуде в силу дії об'єктивних чинників і дотримання принципової лінії (нерідко то була просто вперта непоступливість) надасть перевагу і подальший хід подій розвиватиметься за їх передбаченнями і сценарієм.

Своєрідним виявом прагнення обрати «золоту середину» між лівими й правими силами були тогочасні відозви та накази Головного отамана С. Петлюри.

Так, у наказі по військовому міністерству від 2 січня 1919 р. говорилося: «До мого відома дійшло, що в місцевостях, оголошених на військовому стані облоги, ведуть злочинну агітацію проти Української Народньої Республіки та її законної влади — Директорії — переважно люде, що не належать до громадян нашої Республіки і що наїхали з Великоросії та инших країн бувшої Росії. Ці люде, замісць того, щоб дякувати нашій Україні за той хліб, який їдять тут, вчиняють ріжні заколоти, сіють анархію, грабують мирне населення, займаються саботажем, провокацією та спекуляцією. Бувші гетьманці поробилися большевиками — комуністами і хотять знову накинути нам на шию московське ярмо, од якого ми тільки що увільнились, і вирвати у нас ту землю та волю, яку ми здобули. Повідомляю, що українське республиканське військо проливало свою кров не для того, щоб повернулась знову гетьманщина та московські совдепи, а для того, щоб наш народ зажив мирно і спокійно своїм власним життям в самостійній Українській Народній Республіці. А через це наказую всім командуючим фронтами, губерніяльним комендантам і командуючим охороною залізниць, незалежно від встановлених вже мір по боротьбі з контрреволюцією та анархією, висилати за межі України всіх ворогів Української влади, замічених в злочинній агітації проти неї; це належить і до громадян нашої Республіки. Наказую оголосити для загальної відомости, що висильці підлягатимуть не тільки самі злочинці-агітатори, а разом з ними і їх жінки та сем'ї. З огляду на те, що агітатори не-українці часто підробляють документи і пашпорти на громадян Української Республики, наказую телеграфно робити провірку таким документам, а винуватих у фальшуванню документів розглядати як шпіонів з випливаючими звідсіль висновками. Наказ цей телеграфно передати по призначенню, оголосити в часописях, наліпити на всіх станціях і негайно вводити в силу»[1]. Так вироблялося характерне гасло: «Геть гетьманців, геть совдепи; нехай живе Директорія!», на яке пристали практично всі отамани.

Однак в масах спостерігалося цілком визначене полівіння настроїв, які вони хотіли довести до керівництва Української революції, домогтися врахування у політичному курсі УНР. Про це свідчили селянські з'їзди, що відбулися в другій половині грудня 1918 р. — на початку січня 1919 р. Показовими стали рішення Київського губернського селянського з'їзду. В них, по суті, концентровано подавалася програма перетворень загальнонаціонального, а не лише регіонального масштабу. Так, у резолюції про поточний момент говорилося:

«Перший селянський З'їзд Київщини, що одбувся 21–24 грудня 1918 р., обговоривши питання по сучасному політичному моменту, висловлює щиру подяку революційному уряду — Директорії Народньої Республики, котра стала на чолі революційного народнього руху, і обіцяє їй свою дальнішупідтримку в боротьбі за Українську Трудову Республику; разом з тим З'їзд постановляє:

1. Директорія Української Трудової Республики в самому недалекому часі повинна скликати Конгрес Трудового Народу України, тоб-то представників селян, робітників і вояків.

2. Директорія Української Народньої Республики повинна рішуче заявити, що трудовий нарід України хоче жити в згоді з трудовим людом всього світу, але ні в якім разі не допустить чужинців порядкувати в себе.

3. До скликання Трудового Конгресу необхідно, аби Директорія негайно переводила всі реформи соціяльного і політичного значіння, котрі зміцнили б позицію трудових кляс — селян і робітників.

4. Директорія УНР мусить негайно вжити самих рішучих заходів до організації народньої армії, на основі самої строгої дисціпліни і порядку, і цим забезпечити землю і волю трудовому народові.

5. Уряд УНР повинен виробити негайно закон про організацію влади на місцях і творити сприяючі умови для широкої організації селянства (яко основи існування Трудової Республики) в формі селянських та робітничих спілок, котрі повинні мати право широкого контролю представників центральної влади на місцях.

6. Само трудове селянство на місцях повинно подбати про те, аби не допустити руїни й анархії на селах, бо тільки порядок і дисціпліна в цей час дасть спроможність селянству організуватись і утримати владу у власних руках.

7. Директорія УНР повинна вжити самих рішучих заходів, аби всі заарештовані з добровольчеської та гетьманської армії офіцери і генерали понесли саму найтяжчу кару.

8. В обов'язок Директорії входить забезпечення семей тих, хто поклав своє життя або став калікою під час боротьби за волю трудового люду України.

9. Директорія УНР повинна вимагати, аби в найближчому часі всі чужоземні війська виїхали за межі України.

10. Директорія УНР повинна всіма засобами допомогти трудовому народові Галичини, Буковини, Кубані і Чорноморщини в боротьбі за визволення, як політичне, так і соціяльне»[2].

Варто звернути увагу, що наведені ухвали передували Декларації Директорії від 26 грудня 1918 р. і були висловлені в ультимативній формі.

На додаток до цих постанов з'їзд, за участі представників від губернських та повітових комітетів Селянської спілки з усієї України, ухвалив резолюцію у земельній справі, якою домагався, «аби Директорія негайно відновила чинність земельного закону, ухваленого Центральною Радою 18 січня 1918р.»[3].

Неважко помітити, що настрої селянства багато в чому відповідали уявленням провідників Української революції про перспективи розвитку суспільних процесів, як не можна не бачити й того, що з цілого ряду позицій погляди сільських трударів були радикальнішими, лівішими.