РОЗДІЛ І. ПІД ГАСЛАМИ ТРУДОВОГО ПРИНЦИПУ І СОБОРНОСТІ

Це підтвердили й повітові з'їзди в Умані (21–23 грудня 1918 р.), у Рівному (29-З0 грудня 1918 р.), Золотоноші (4–5 січня 1919 р.), Верхньодніпровську (середина січня 1919 р.)[4].

У постановах згаданих з'їздів чітко виділяються кілька спільних позицій: підтримка Директорії як органу, що має відстоювати селянсько-робітничу владу в центрі й на місцях; вимоги рішучої боротьби з контрреволюцією; негайне здійснення соціально-економічних реформ; рішуча боротьба з антантівсько-добровольчими силами.

Однак знадобився дуже короткий час, щоб ситуація кардинально змінилася. Селянські з'їзди припинилися. Спробам їх проведення рішуче було покладено край, бо вони апріорі оголошувалися «більшовицькими». На провідні позиції на місцях почали висуватися особи, причетні до гетьманської адміністрації. Під їхнім «наглядом» відбувалися навіть вибори до Трудового Конгресу.

Здавалося, поволі почав відновлюватися режим, нещодавно повалений такими великими зусиллями.

Нові, опозиційно-тривожні настрої селянства знайшли своє втілення в резолюції наради Виконавчого комітету Всеукраїнської ради селянських депутатів за участі представників від губерніальних рад, яка відбулася 14–15 січня 1919 р.

В документі говорилося: «Обговоривши сучасний політичний стан УНР і констатуючи, що:

1. Директорія УНР, зрозумівши клясовий характер Великої Української Революції і в своїй законодавчій праці намітивши шлях широких соціяльних реформ на користь трудовим клясам, до цього часу не зуміла і не змогла утворити таких органів управління, як в центрі, так і на місцях, спіраючись на котрі могла б переводити соціальні реформи і проводити клясову боротьбу.

2. Не створивши зазначених в п. 1 клясових органів, як в центрі, так і на місцях, Директорія утворила адміністративні апарати з участю в них представників буржуазно-демократичних верств, склавши в центрі ріжнєманітний по своєму складові кабінет міністрів, котрий в цілому, не розуміючи глибокого соціяльного напруження, зайнявся ліквідацією революційного клясового руху і його здобутків і цим діскредитував Директорію, викликавши проти неї обурення та недовірря серед широких мас трудового селянства та пролєтаріяту, з одного боку, а з другого — скупчивши українську буржуазію та буржуазну демократію навкруги ідеї військової диктатури, як необхідного фактора для боротьби проти змагань революційних мас, характеризуючи їх (ті змагання), яко явище анархичне. Така політика і таке розуміння справи утворило на Україні становище, при котрому частини території — як Харківщина, Полтавщина та почасти Чернигівщина і Катеринославщина — відкинули владу Директорії.

3. Скликаємий Директорією найвищий законодавчий орган, Всеукраїнський Трудовий Конгрес, якому Директорія мусіла передати верховну владу — при зазначених вище умовах, завдяки відсутности підтримки його організованими реальними силами на місцях, не може мати практичного значіння і цим самим засуджений на бездіяльність і поставлений перед небезпекою насильства над ним організованої буржуазії шляхом зрива його з метою не дати йому змоги взяти всю повноту влади в свої руки і використати цю владу задля переведення клясової політики»[5].

Виходячи з вищесказаного і зважаючи на необхідність негайного утворення влади, яка б гарантувала трудовим класам можливість проведення політики, яка б відповідала їх інтересам, взявши до уваги вимоги робітничих і селянських з' їздів України, нарада постановила:

«I. Вимагати від Директорії УНР видання негайно, протягом одної доби, розпорядження про передачу влади в волостях, повітах і губерніях відповідним об'єднаним радам селянських та робітничих депутатів, складеним на основах пропорціональности і значіння цих кляс в сучасній революції, з повною залежністю кожної (ради) межи собою по інстанціям. Комісари Директорії повинні скласти свої уповноваження перед цими радами, котрим належить право або уповноважити їх на дальнійше виконання своїх обов'язків, або призначити инших осіб.

II. Влада в центрі має належати Всеукраїнському (об'єднаному) З' їзду Рад Селянських та Робітничих Депутатів, котрий складається з представників, обраних повітовими та губерніяльними радами.

III. До утворення Всеукраїнської Ради Селянських і Робітничих Депутатів владу в центрі Директорія мусить негайно передати виконавчим Комітетам Всеукраїнських Рад Селянських і Робітничих Депутатів.

IV. Непереведення цих вимог в життя або віддалення цього позбавляє можливості органи селянських депутатів і членів Селянських Спілок продовжувати продуктивну творчу працю і брати активну участь в роботі існуючих державних установ і бути їх агентами»[6].

Здавалося б, така резолюція була неабияким попередженням, по суті ультиматумом керманичам Української революції. Ігнорувати настрої народних мас було безперспективно і небезпечно. Можна було, врешті-решт, використати цей документ і в інший спосіб: спираючись на селянство, стати на шлях радикальних кроків проти того крила в директоріальних колах, яке зраджувало революційність і соціалістичні ідеали.

Однак сили, здатної і готової взяти на себе захист народних інтересів, серед проводу українства просто не виявилося. Навіть ті елементи у складі Директорії, які очолював «майже більшовик» В. Винниченко, керувалися відмінними мотивами, втіленими в інших документах. Йдеться про рішення VI з'їзду (конгресу) Української соціал-демократичної робітничої партії, що відбувся 1012 січня 1919 р. в Києві. На цей час припадає один з найкритичніших моментів у розвитку партії, апогею досягають тенденції внутрішнього розмежування протилежно орієнтованих течій. Суперечності з'явилися ще восени 1917 р., хоча у період гетьманщини процес розколу, на відміну від УПСР, дещо пригальмувався.

У грудні 1918 р. в Харкові ліві елементи українських соціал- демократів утворили Організаційний комітет фракції «незалежних», який діяв до VI конгресу УСДРП. Основні позиції, які відстоювали «незалежники», зводилися до протидії угодовській, поступовській політиці правиці партії, до послідовної боротьби за самостійність, незалежність УНР і негативного ставлення до більшовиків, їхньої політики в Україні. Відносно КП(б)У Оргкомітет фракції «незалежників» окремо зазначав:

«З цією партією фракція рішуче бореться з таких причин:

1. Є то партія антиукраїнська. Ідучи супроти національно-політичних прав українського народу, є то партія ворожа українській державі. Є то партія на послугах російського імперіалістичного большевицького уряду. Через те вона глибоко реакційна, і цій партії немає місця на Україні.

2. Є то партія, що йде не до диктатури пролетаріату та революційного селянства, а до диктатури частини пролетаріату і своєї партії, і через те глибоко насильнича і, замісць пролєтарсько-диктатурного насильства над буржуазним ладом, вводить насильство невеликої купки.