Розділ «ЗИМОВИЙ ПОХІД 1919-20 рр»

І грудня 1919 року я виїхав зі с. Мацієвич до Любара, щоби попророситн в Штабі Армії дозволу перейти з дивізією на схід від Любара. Цього вимагала та обставина, що в Мацієвичах важко було дістати харчі для людей і фураж для коней. Знову-таки хотілося бути ближче до сходу, однаково я вирішив іти на схід, як тільки виявиться, що довше боротись з фронтом неможливо. Настрої в дивізії були рішуче за тим, щоби прориватися до Дніпра.

Ще з Проскурова В. Тютюнник послав на Волинь отамана Данченка з правами Головнокомандувача повстанців Волині. Там же в Любарі опинився і отаман Божко. Місцем свого осідку Данченко вибрав м. Любар тому, що в цілій околиці не було близько росіян; опріч того, околиця і саме місто багатенькі. Цим краєм Данченко керував, як диктатор. Мабуть, не подобалося йому прибутта до Любара верховної влади. У Данченка був невеличкий озброєний загін. Волох, Данченко і Божко вважали себе покривдженими урядовим центром. Усі вони мріяли про «ради», які мали б спасти Україну. Утворився своєрідний «отаманський тріумвірат». До того ще в Любарі перебувала особлива організація, яка називалася «Волинська Революційна Рада».

Урядовий центр, «отаманський тріумвірат» і «Волинська Революційна Рада», на чолі котрої стояв якийсь коваль, одне другому не підлягали. Усякий порядкував, як хотів. Хаос був страшний.

У моїй присутності відбулася нарада В. Тютюнника з Волохом і Данченком. В. Тютюнник не знав, як би то випровадити із Любара всяку владу, залишивши тільки урядовий центр. Для характеристики взаємовідносин наведу уривок розмови Волоха з В. Тютюнником.

— Нащо ти забрав самоправно всю шкіру, борошно та сало постачання? — запитував В. Тютюнник.

— То не я зробив, а Божко, — виправдовувався Волох.

— А чому Божко не прийшов сюди?

— Бо не має чого йти — йому ти вже вибив одне око, то він із другим до тебе не прийде. Але він забрав усе з мого відома, бо йому помагали мої гайдамаки. Майна ніхто не охороняв, отож мої хлопці й забрали під охорону.

— То ви негайно поверніть майно…

— Ха-ха-ха… мої хлопці давно дали всьому лад: все розділили між собою. Що можна, їдять, а зі шкір чоботи шиють, В. Тютюнник почав говорити сердито і на «ви».

— Ви коли будете виконувати мій наказ? Коли вирушите в Трошу?

— Коли захочу, — жартував Волох.

— Та ви думаєте підлягати мені чи не думаєте? Чи для вас ніяка влада не існує?

— Покинь, Василю. Яка ти в біса влада! Тебе вже ніхто не слухає. Я вже наказів з десять твоїх не виконав, а ти мене ще й досі на шибеницю не потяг. Якби ти був владою, то повісив би давно не одного, а так тебе повісять, їй-бо повісять.

В. Тютюнник, видно, хвилювався. Волох помітив, що зробив нетактовність, і виправився:

— Я жартую. Завтра. або післязавтра піду з Любара. Тільки дещо одержу для своїх хлопців. Як ще даш грошей, то піду аж на Полтавщину, а то сидітиму в Любарі.

В. Тютюнник щось обіцаа доти. Отамани пішли, Ще перед тим Волох мав розмову зі мною. Він нерекомувай мене, що коли ми визнаємо і заведемо в себе «ради», то росіяни допоможуть нам організувати нашу армію. Ця армій мала забезпечити, як думав Волох, незалежність України. Мене не можна було переконати, бо я вже з досвіду знав, що Москва знищить українську армію в самому зародку. Треба сказати, правда, що й той час ширші кола інтелігенції не мали би нічого проти організації української армії під червоним прапором. Тільки непевність, що росіяни знищать все, не давши піднятися на ноги, утримувала від небезпечною експерименту При тому забували, що «радянських» симпатій у нашого населений давно вже не було.

Я доповів Н Тютюннику, що міг би силою примусити виконати наказ командарма Потрібний був би тільки відповідний наказ. Він схопився за мою пропозицію і попросив мене якнайшвидше вирушити з Мацієвичів, перейти на схід від Любара, а по шляху через Любар ліквідувати «тріумвірат»; для нього обіцяв підготувати відповідний наказ. Свою поведінку з «отаманом» він пояснював тим, що в Любарі не було жодної надійної частини, а він не знав, чи хто з командуючих фронтовими частинами згодиться «ліквідувать Волоха». Тому В. Тютюнник намагайся «політично» висунути Волоха з товаришами із Любара.

2 грудня Київська дивізія вирушила з Мацієвичів, але не дійшла за один день до Любара (люди і коні брели по коліна в багні) і заночувала в с. Северинах. Уночі з 2 на 1 грудня я довідався про події в Любарі. Передав мені якийсь урядовець, що з переляку втік з Любара під час стрілянини. Він розповів, що Петлюру й уряд заарештував Волох, а можливо, їх уже й розстріляно. Волох виступив з більшовицькими закликами.

Раненько я вирушив з дивізією до Любара, бажаючи захопити Волоха несподівано. Близько 12 год, 3 грудня дивізія вже була під Любаром. У таких випадках ніякі переговори недопустимі — треба карати безоглядно. На дивізію а надіявся цілком. Однак «отамани», дізнавшись про моє наближення, утекли зі своїми військами у район, зайнятий червоними росіянами. З ними пішла і Волинська Революційна Рада, Ще тільки вчора м.