Розділ «ЗИМОВИЙ ПОХІД 1919-20 рр»

Командуючий Галицькою колоною дав мені інформацію, що в Кам'янці поляки вже арештовують наших. Можливо, що вони зайняли й Дунаївці. Військових поляки обеззброювали і забирали майно. Я вирішив пробитися силою до своїх, але на цей раз до сутичок з поляками не дійшло, бо виявилося, що шлях вільний. Обидві колони віддали одна одній військову пошану і пішли в різних напрямках.

Урядовий центр перенісся з Кам'янця до Проскурова. Туди ж стягалися війська. Росіяни встигли дійти до Проскурова раніше, ніж наші війська, Переїхати урядовому центру до Старокостянтинова не довелося, бо в Пашковецькій волості виник анархічний рух. Ця волость не визнавала ніякої влади і не пропускала через свою територію ніяких військ. У волості була організована своя влада; «військо» її стало на залізниці Проскурів- Старокостянтинів і перепиняло рух. Уся ця історія відома під назвою «Пашковецької республіки».

Український уряд вислав делегацію до «пашківців» на чолі з п. Феденком. Був підписаний формальний договір про перепуск через Пашковецьку волость Українською уряду з військом і майном. Однак віче «пашківців» не ратифікувало договору. Мабуть, уважало договір таким, що принижує гідність «Пашковеиької республіки»! Уряд ні на що не рішився і докінчилося тим, що всі бази з майном, вагон з грішми і навіть деякі документи попали до рук росіян, які вдерлися до Проскурова Усі, хто був у Проскурові, розбіглися, хто куди. Частина втекла відразу ж до Польщі, а частина зупинилися в с. Війтівцях і потім помандрувала до Старокостянтннова і Любара, обминаючи «Пашковецьку республіку».

Ця історія дає змогу уявити, який був авторитет центру в масах, якщо навіть «пашківці» вважали, що договір образив їхню гідність. А можна було би підтримати цей авторитет, наказавши військовому командуванню ліквідувати «пашківців». Одержавши такий наказ, я міг би його виконати, були для того засоби і бажання. Центр фактично не керував, а віддався на волю Божу.

У Війтівцях Петлюра вирішив дати дозвіл війську саморозпуститися. Проходячи 23 падолиста 1919 року через Чорний Острів, я одержав такий документ:

«Командарму Отаману Тютюннику, копія Старокостянтинів Отаману Мельнику, для передачі Отаману Тютюннику, всім командуючим групами для передачі Отаману Тютюннику. Польські війська розпорядженням свого вищого командування на вимогу Антанти відведені на захід від р. Збруча. Представник польського командування офіційно заявив, що при переході українських військ через лінію, зайняту польськими військами, ці війська будуть обеззброєні й інтерновані. Головний отаман вирішив зі своїми військами скупчитися у Старокостянтинові і відходити у напрямку на Шепетівку. Остаточне рішення Головний Отаман прийме після прибуття до

Вас Штабу Дійової Армії. Головний Отаман наказав усім, хто бажає, вирушити з ним походом, решту ж розформувати і вважати вільними. Коли буде більша кількість діл, котрі неможливо везти, — спалити.». Цей документ змальовує військові настрої, надії та інформації. Записка датована 23 падолиста 1919 року. Війтівці. Ч. 03132. Підписана: отаман Синклер (Начальник Штабу Армії).

Сам Василь Тютюнник у той час був уже в Старокостянтинові, де намагався взяти в руки поодинокі відділи армії, що різними шляхами простували на північ.

Звертає на себе увагу фраза записки: «решту ж розформувати і вважати вільними». Принцип обов'язку для армії обороняти Батьківщину офіційно відкинено, кожен міг вважати себе вільним. З бойових позицій пізніше використала цей наказ ціла група Січових Стрільців. Решта частин, незважаючи на розпачливий стан все ж таки не використала дозволу і не «прийняла рішення про самоліквідацію».

«Пашковецьку республіку» згадує і В. Тютюнник у директиві від 26 падолиста 1919 року ч. 04/оп., м. Старокостянтинів. Він пише: «Пашковецькі повстанці тримають фронт як проти нас, так і проти Денікінців!». У тій же директиві він повідомляє про неясність політичної ситуації. Про це говорить витяг директиви: «До виявлення політичної ситуації Головний Отаман наказав за всяку ціну зберігати Українську Армію, а тому не ув'язуватися у рішучі бої з добровольцями.» Яка вже там могла бути ясність політичної ситуації, коли навіть «Пашковецька республіка» не ратифікувала договору з українським урядом, а останній не спромігся на рішучість, щоби змести бандитів зі свого шляху.

З поляками теж не все було гаразд, хоч би так, як повідомляв отаман Синклер з Війтівець. Вони й не думали виконувати «вимогу Антанти» і не тільки не відходили на захід від р. Збруч, а навіть посувалися на схід. Того ж дня (26 падолиста) В. Тютюнник пише: «Начдиву Київської Збірної. З огляду на те, що поляки обеззброюють дрібні наші частини і обози, наказую направляти всі частини скупчено і обози при варті. Наказую також вияснити долю Третьої дивізії, яка пішла на Кременчук, оскільки одержано відомості, що поляки її обеззброїли». Поляки в дійсності обеззброїли частину Третьої дивізії. Дивізія польської кавалерії зробила наскок увечері 26 падоличта на м. Кузьмин, де були розташовані частини Київської дивізії; після збройної сутички поляки, нічого не вдіявши, утекли на захід. Потім вони розповідали селянам, що «трапилося непорозуміння». Офіційно польські власті відносились нібито прихильно, не караючи в той же час тих своїх підлеглих, що забирали у нас на нашій же території майно, коней і зброю. Така «прихильність» не подобалася нашим козакам, і в Кузьмині важко було вдержати наші частини, щоб вони «не подякували» за таку прихильність.

26 падолиста 1919 року Петлюра скликав нараду в м. Старокостянтинові. На цій нараді були члени уряду, старшина Штабу Армії, усі командувачі груп і по два старшини та козаки від кожної частини; опріч того, були присутні ніким не запрошені, але цікаві старшини та козаки різних полків, що покинули свої частини і блукали по Старокостянтинову. Відбулося щось подібне до мітингу. Народу набилося повне помешкання.

Петлюра подав інформації про події в Кам'янці та Проскурові під час «евакуації». Після нього говорив І. Мазепа. Після одержаних інформацій виходило, що нібито раз у раз приймали найідеальніші рішення і, зрозуміло, енергійно впроваджували в життя, та все щось ставало на перешкоді гарним замірам. Висновок був, що треба продержатися дуже недовго, бо всі держави, а особливо Антанта, от-от визнають незалежність України; тоді буде все гаразд. Яка дисгармонія була між інформаціями, висновками і дійсністю, що на кожному кроці била нас по головах! Правда, ніхто не надіявся на швидке визнання нас «Пашковецькою республікою». Навіть ніхто не старався про те.

Василь Тютюнник говорив коротко, але досить сильно. Він торкався лише військових питань.

Виступати з критикою не було рації, мало для того часу. Та й не варто було критикувати, бо критику робило саме життя. Зі злою, ущипливою і демагогічною промовою виступив Волох. Він критикував уряд і Петлюру, які допустили, що армія залишилась без чобіт та одежі. Говорив, що все розікрали з відома уряду «постачателі». Ще доводив нездатність центру орієнтуватися в ситуації, приймати своєчасно рішення і проводити їх у життя. Узагалі було чимало правди в словах Волоха, висновки його були неправильні. Як порятунок радив Волох визнати радянську систему влади і в союзі з червоними росіянами воювати проти всього світу. Сама по собі порада Волоха не була би вже такою поганою, якби росіяни погодилися з думкою Волоха. Проте вони були розумніші за нього. Петлюра не витримав і перебив Волоха, не давши йому договорити. Мазепа дав різку відповідь.

Взагалі нарада нічого позитивного не дала. Не варто в таких випадках радитися. Наради використовують демагоги для своїх авантурних цілей. Волох не мав ніякогісінького морального права нападати на центр за анархію, бо сам зі своїми гайдамаками учинив грабіж постачання армії у Проскурові та Гречанах і розпочав погром жидів у Миколаєві 24 падолиста. Не треба було бути великим політиком чи психологом, щоби зрозуміти наміри Волоха. Був ще час і можливість попередити події, що потім відбулися в Любарі. Та хто мав ліквідувати Волоха, чи вірніше волохівщину!

Ще при першому моєму знайомстві з Ол. Удовиченком на станції Вапнярці він сказав: «З Волохом і його гайдамаками обов'язково закінчиться якоюсь черговою авантурою… а Головний Отаман каже, що гайдамаки — демократичне військо… Говорить, цю ми не розуміємо Волоха». Виходить, що нібито в Кам'янці Волоха розуміли. Мені не довелося зустріти ні одного з військових керівників, котрий би знаходив рацію формування волохівських гайдамаків. Таку рацію, мабуть, знаходили політичні кола, бо вони раз у раз (зрозуміло, до Любара!) боронили «демократичне військо». Залишається не виясненим, чому Волох з гайдамаками відіграв роль охорони політичного центру від «контрреволюції», яка все привиджувалася соціал- революціонерам за кожним, хто бився на фронті, не влаштовуючи «рад» і мітингів. Не виключено, що волохівщина виникла завдяки елементам, що підпирали Державну інспектуру. Ці елементи боялися армії і хотіли мати свою «партійну» частину; вони могли для своєї підпори розраховувати на «демократичне військо», їм неважко було цього добитися у безхарактерних керівників організації волохівщини. Є фактом, центр протегував гайдамакам. Зрозуміло, що в бойових частинах армії, які мали всього близько 20–30 відсотків штатного складу, не було прихильного ставлення до гайдамаків за те, що вони охороняли центр і «рятували» бази в Проскурові та Грсчанах. Гайдамаки були частиною, на яку покладали надії ліві політики. Цікаво було би мати в цій справі відомості від людей, що докладніше знали історію гайдамаків у другій половині 1919 року.

Уже в Проскурові Волох нікого не слухав і робив те, що йому подобалося. Накази командарма виконував лише ті, що не суперечили його планам. Поведінка Волоха мусила звернути на себе увагу Петлюри й уряду. Василь Тютюнник при всіх гарних рисах свого характеру не був настільки рішучий, щоб на власну руку ліквідувати «демократичне військо» і поставити центр перед фактом. Політичний центр теж боявся відповідальності за наслідки ліквідації волохівшини.

За директивою армії 4.04/оп. від 2 падолиста Волох з гайдамаками мусив залишитися в Старокостянтинові в безпосередній підлеглості командуючого Запорізькою дивізією. Та Волохові не подобалася така директива, і він її не виконував. Урядовий центр не знав, як відчепитися від тепер уже немилої і непроханої охороии, якій він раніше протегував. Політична влада не довіряла армії, а внаслідок цього з'явилася волохівщина. Гайдамаки не хотіли розділити долю війська.

Петлюра, уряд і Штаб Армії перебралися до Любара, а Волох з гайдамаками теж пішов до нової столиці. Дійсно «демократичне військо» — куди хоче, туди йде.