Розділ «ЗИМОВИЙ ПОХІД 1919-20 рр»

У боротьбі тяжкій і нерівній хто не хоче мати спільника? Спокуса купити собі такого спільника, хоч би й дорогою ціною, не давала спокійно спати старшим керівникам політики та війська. Петлюра пробував провадити переговори з поляками. Очі галичан все частіше звертатися на схід. Там, здавалось, побідно марширував на Москву Денікін, котрому помагала Антанта.

Поляки мріяли про кордони 1772 року. Денікін відбудовував Росію в довоєнних кордонах. А ми боролися за Соборну Українську Державу і ставати поперек шляху їм обом. Але, маючи остаточні цілі, росіяни і поляки мали і практичну ціль на сьогоднішній день. Практична ціль обох полягала в тому, щоби в першу чергу порізнити наш національний табір, обіцяючи мале, позбавити можливості провадити боротьбу за велике. Усі їхні заходи і переговори мали на меті нанести якнайболючіший удар ідеї української державності. З тактичних міркувань одні хотіли, щоб цей удар обов'язково був зроблений руками наддніпрянців, а другі — щоб зробили то галичани.

Зате поляки погоджувалися поки що не посуватись дальше поза Збруч на Україну. Денікін міг обіцяти «визволити» Галичину від поляків і втопити її «в русском море». Цілком зрозуміло, що росіяни не хотіли говорити з наддніпрянцями; та не тільки не хотіли, а і не могли підписувати будь-яких договорів з «ізменнікамі русскому государству», як вони кваліфікували українців. Наших полонених, що попадали до росіян, не саджано табори, а суджено польовими судами за зраду і розстрілювано. Білі росіяни не визнавали навіть існування української нації; термін «Україна» викреслений з російського лексикону. Росіяни не визнавали і галичан українцями. За їхньою термінологією то були австрійці, що найнялися до Петлюри на службу. Говорили з цією армією для того, щоби розірвати одноцільний український національний фронт. Потім вони думали використати Українську Галицьку Армію проти червоних як бойову силу, а якщо поведеться, то пустити її проти Польщі. Прибравши до рук галичан, уважали білі росіяни легким завданням знищення решти Української Армії, тобто знищення найнебезпечнішого ворога «єдіной нєдєлімой» Росії.

І вороги таки вбили клин поміж синів одного народу. Начади ний вождь Української Галицької Армії не мав сили волі для тот щоби рішитися на героїчну смерть улюбленої ним армії; нерви великого патріота виявилися заслабими для такого тяжкого іспиту, і звичайно той, хто вирішує вмерти, а не піддатись ворогові, перемагає. Надія на швидку перемогу ідеї, котрій служив генерал Тарнавський, покинула його. Пізніше він так мотивував свій перехід до Росії: «…хотів рятувати те, що ще осталося, щоб відтак переди ти вас вашим батькам і матерям…».

Коли людина втратить віру в свої сили, віру в перемогу, то ні думати, ні говорити інакше вона не може. «Хочу рятувати, те що ще осталося», — так скаже тільки переможений.

Вороги ж нашої національної ідеї ширили чутку про «зраду галичан», провокуючи козаків і старшин. В унісон з ворогами тягли наші політичні немовлята аж до людей, що були членами уряду включно.

Підходячи до факту переходу Української Галицької Армії на сторону росіян виключно з юридичного боку, не беручи до уваги політичних, стратегічних і матеріальних відносин, в яких тоді опинилося українське військо і уряд, не можна заперечити, що то була зрада. Але, як бачимо, Командуючий Наддніпрянською Армією Василь Тютюнник у своїй директиві оминув слово «зрада», підібравши для того фразу «сепаратні умови». Він мав підстави оминути слово «зрада». Були для того причини, і немало їх. Бо не тільки генерал Тарнавськнй втратив віру в перемогу. Колишній Командувач Наддніпрянської Армії, а потім військовий міністр Вол. Сальський вже на Жмеринській нараді, що відбулася в перших днях падолиста, у присутності представників обох армій, Петлюри і Петрушевича, доводив безнадійність дальшої боротьби зброєю. Між іншим говорив він:

— Роля стратегії закінчена. Ми переможені ворогами. А вороги ті тиф, холод, незабезпеченість армії матеріалами, без яких ніяка армія не в силі боротися. Мілітарній силі ворогів небагато треба зусиль, щоби добити рештки героїв. Тепер політика мусить уберегти їх від фізичного знищення.

А 12 падолиста в Кам'янці на нараді він знову говорив:

— Війна для нас закінчена… становище безвихідне…[8]

На Жмеринській нараді не було значної опозиції проти переговорів і договорів з Денікіним. Ініціативу на цій нараді захопили фахові керівники війська, які добре робили порівняння мілітарних сил ворога і наших за кількістю. Будучи людьми суто військового фаху, вони не могли бачити і належно оцінити ті революційні сили, що вже працювати в запіллі армії білих росіян. То були українські повстанці. Хоч і важко, але вже можна було помітити, що білі росіяни починають відкочуватися перед червоними на південь. Тільки невеликий гурток молодих старшин вважав можливим продовжувати боротьбу, хоч би довелося залишитися без бази. Зі штабових старшин найбільшу твердість і далекозорість виявив п. Долежаль. Він один говорив, що наші армії можуть протриматися, поки червоні росіяни почнуть гнати білих на південь. Ходило тільки про те, щоби витримати і не розсипатися до того часу.

На думку опозиції, перехід до Денікіна не давав нічого позитивного, а тільки деморалізував би армію, підірвав би авторитет командного складу серед козаків і авторитет уряду серед населення. Нічого не давав перехід тому, що мало хто вірив, особливо серед людей, які добре знали наш народ, щоби Денікін утримався. Головним аргументом тих, хто вірив у перемогу білих, було: «Антанта не допустить!»

На мою думку, була рація говорити з росіянами, але ні до чого не договорюватися. Треба було протягти час. Такої думки держався під час цієї наради. Та росіяни не хотіли ні говорити, ні тим більше договорюватися з нами; вони говорили тільки з галичанами.

Швидко Наддніпрянська Армія була поставлена перед фактом «сепаратних умов». Переходимо до протоколу, підписаного галичанами з росіянами. Зміст його такий:

1. Галицька Армія переходить у повнім складі разом з тиловими установами, складами і рухомим залізничним матеріалом на сторону Російської Добровольчої Армії і входить у повне розпорядження Головнокомандуючого збройними силами Південної Росії, тепер Командуючого військами Новоросійської області.

2. Галицька Армія залишає свою організацію, командний склад, мову, установи і ціле військове майно. Частини мають існувати в складі не менше п'ятдесяти відсотків своїх штатних складів на штатами Галицької Армії, які існують по 17 падолиста. Корпус Коновальця не вважається Галицькою частиною.

3. Російське Добровольче Командування допоможе Галицькій Армії в поповненні її рядів уродженцями Галичини, які знаходяться в чужих державах і на території Росії, 4. При вищих штабах, а також при всіх установах і окремих частинах Галицької Армії будуть приділені російські старшини, лікарі й урядовці згідно з вибором Добровольчого Командування для зв'язку і вирішення на місці питань, які б не виникали.

5. Політичних питань відносно ставлення Галицького Уряду до Уряду Добровольчої Армії, а також майбутньої долі Галичини не торкатися, а залишити до вирішення на політичних переговорах; аж до вирішення цих питань у постої генерала ДенІкіна має Диктатор Галичини право керування (й контролю) внутрішнього життя Галицької Армії.

6. Галицька Армія не буде воювати з армією отамана Петлюри, яка бореться на фронті.

7. Галицька Армія зосереджується не пізніше 30 падолисті 1919 р. у районі Козятин — Вінниця—Ільниці—Оратове — Погребище — Козятин.