Розділ «ЗИМОВИЙ ПОХІД 1919-20 рр»

Висловили свої остаточні погляди Коновалець та я. Коновалсць повідомив, що Січові Стрільці демобілізуються, бо вважають продовження збройної боротьби у формі партизанки недоцільним. Я повідомив про своє рішення прорватися до Дніпра і провадити там партизанку до весни, коли можна буде розпочати боротьбу ширше. М. Омелянович-Павленко, Загроцький і Трутенко заявили, що мусять порадитися зі своїми підлеглими і тільки тоді приймуть рішення. Перед кінцем наради Петлюра знову запросив на зібрання до м. Чорториї 6 грудня 1919 року, коли мала відбутися остаточна нарада і нарешті мали прийняти якісь рішення.

Армія, відходячи перед ворогом, скупчилася в невеликому трикутнику, сторони якого тягнулися шось всього близько 35 верст кожна. Якби вороги натиснули більш енергійно, то вже через декілька годин було би запізно приймати всякі рішення, опріч одного — тікать у всі боки. Однак жага до нарад була ще більшою від віри в Антанту.

Чи мав який-небудь план Петлюра як Головнокомандуючий — голова політичної влади? Формально і фактично він мав усі права приймати рішення без нарад і за несвоєчасні рішення ніс повну відповідальність. Але він мав тільки одне тверде рішення — радитись і радитись. Можливо, що деякі з членів уряду мали якісь плани, але вони не говорили про те нікому і теж радилися. Пошесть розповсюджувалась і на людей чисто військового фаху. Часом оперативні рішення приймали на нарадах.

Омелянович-Павленко, Загроцький і Трутенко поїхали до частин радитись. До того часу вони, мабуть, думали, що замість них Головна команда прийме рішення, а їм доведеться виконувати готові накази. Заскочені несподіванкою, вони приймали рішення гуртом у своїх дивізіях. Персональної хоробрості часом не досить для того, шоби взяти на себе відповідальність у критичний момент, коли від людей влади вимагається повного напруження волі, для того, шоб не звертатися до своїх підлеглих за порадою, і вимагати виконання своїх рішень. На нараді 4 грудня цілий ряд відповідальних осіб, як виявилося, не мав власної твердої думки, що робити завтра.

При виїзді з м. Чорториї командуючі дивізіями одержують записку зі Штабу Армії, яка вказує на повну ненормальність відносинміж Головним командуванням і частинами армії. Зміст цієї записки:

«Усім Начдивам збірних Запорізької, Волинської, Київської, Січових Стрільців і Третьої Залізної. Командарм наказав завтра, 5 грудня до 12 години надіслати в Штаб Армії такі відомості: 1) що дивізія собою фактично являє; 2) в який район дивізія бажає перейти; 3) що дивізія бажає одержати зі Штабу Армії та з постачання; 4) питання, які виникнуть у Начальника дивізії.

Нова Чортория, 4 грудня 1919 року, ч. 32, За начальника штабу осаул Цейліт».

Той, хто фактично командує, ніколи не буде розпитувати, куди котрий з його підлеглих хоче йти, а Штаб Армії таке запитання робіть у п 2 своєї записки.

На запитання п. 2 записки я відповів: «Дивізія (Київська — Ю.Т.) бажає перейти в район Канівського, Чигиринського, Звенигородського і Єлисаветського повітів (ч. 517 від 5 грудня 1919 року)».

Ранком 6 грудня командуючі дивізіями знову зїхалися до Нової Чорториї на нараду, але самого Петлюри, що скликав нараду, вже там не було. 5 грудня він спішно виїхав через Шепетівку до Польщі. Така спішність була нічим не виправдана. На нараді, яку скликав Петлюра, сам же Петлюра мусив бути. Не є виключеним, що він поспішив до Польщі, щоб не брати на себе відповідальності за рішення, які обов'язково мусили бути прийняті, Від'їзд Петлюрн був настільки нежданим, що в одною із командуючих дивізіями вирвалась фраза: «Значить, Головний зник?»

1 Мазепа передав нам письмовий наказ Петлюри такого змісту «Голова Директорії УНР, 5 грудня 1919 року, м. Нова Чортория, Ч. 101. Отаманові Омсльяновичу-Павленку, У зв'язку з новим завданням, що покладаєгься на Дійову Армію, наказую Вам до виконання обов'язків Командуючого Дійовою Армією, одночасно продовжуючи керування Запорізькою групою. Дальші вказівки щодо діяльності Армії Ви масте одержувати від мене через Уряд УНР. Заступником Вашим призначаю отамана Юрка Тютюнника, якого Ви повинні про це повідомити. Головний Отаман Військ УНР Петлюра. Начальник штабу отаман Юнаків».

Цей документ так зредагований, щоби не видно було, в чому ж саме суть «нового завдання». Цілком зрозуміло, що армія не одержувала більше ніяких «дальших вказівок щодо діяльності». Невідомо до цього часу, як розумів це «нове завдання» сам Голова Директорії. Армія зрозуміла по- своєму: наказ був захований в архіві штабу. Після такого наказу нічого не залишалось, як знову радитися. Тепер нарада мала рацію, бо головний вождь покинув армію, не давши ніяких фактичних вказівок. Формально Петлюра ніби не міг відповідати за те, що буде робити далі обдерта, боса, голодна і без амуніції армія. Однак його від'їзд мав і позитивну сторону: давав не тільки моральне (таке давно було), а й формальне право кожному робити, що він забажає. Без нього нарада мусіла закінчитися швидко, бо радитися повинні бути лише військові.

В. Тютюнник був хворий; у нього почався тиф, від якого він пізніше і вмер у м. Рівному. Полковник Мішковський (начальник Штабу Армії) теж хворів на запалення легенів. Вон не могли чекати кінця наради і виїхали до Польщі. Виїжджаючи, вони видали мені мандат такого змісту:

«Командуючий Армією УНР 6 грудня 1919 року, ч. 32. Ставка. Отаману Ю. Тютюннику. З одержанням цього Ви призначаєтесь начальником Київського загону. Ви користуєтеся диктаторськими правами у розпорядженнях, викликаних військовими потребами. Отаман В. Тютюнник. Начальник штабу полковник Мішковський».

З усюго видно, що ні В. Тютюнник, ні полковник Мішковський не знали про наказ Петлюри ч. 101 віл 5 грудня. Не можна припустити, щоби В. Тютюнник, знаючи, що командувачем уже призначений Омелянович- Павленко, видавав такі мандати. Треба зазначити, що такі ж документи за підписом В. Тютюнника і Мішковського написані всім командуючим дивізіями, не виключаючи і Омеляновича-Павленка. Залишаються фактом два накази Петлюри від 5 грудня з «новим завданням» і В. Тютюнника від 6 грудня, де він иадас «диктаторські права», сам їх формально не маючи. В. Тютюнник робив те, що може і має право робити комендант фортеці, оточеної ворогом; він брав иа себе всю відповідальність за наслідки своїх розпоряджень. Документ зредагований так, що не допускає двох думок про дійсний зміст, який надавав йому автор. Наказ Петлюри, навпаки, виданий в такій редакції, що автор його міг тлумачити так свою думку, як вимагають політичні обставини будь-якого моменту.

Заховавши обидва документи на спомин про Нову Чорторию командуючі дивізіями залишили міністрів, котрі теж мали нараді, і пішли до іншої кімнати, щоб порадитися, що робити далі, бо кожна прогаяна година загрожувала несподіванкою.

Загроиький перший склав звіт про стан Волинської дивізії. Політичну частину звіту Загроцький передав п. Долуду, який мав висловити думку всіх волинців і самого Загроцького, котрий погоджувався з п. Долудом. Він заявив, що «справа політична є не його фахом, а п. Долуд на тому розуміється»…

Долуд говорив довго і переконливо. Висновки його такі, що єдиний шлях урятувати армію від загибелі — це оголосити армію прихильниками совітської влади і, користуючись допомогою Росії, реорганізуватися і чекати слушного ч» су для відновления боротьби. Він надіявся, що від московського Совнаркому можна буде добути дозвіл і допомогу на організацію Української Червоної Армії, Долуд не мав надії, що армія не загине, коли вирушить у запілля ворога. Якби московський Совнарком не погодився на утворення окремої Української Червоної Армії, то як мінімум ми мусили б вимагати збереження Українських дивізій у складі Червоної Російської Армії.

Після п. Долуда говорив я. Мені неважко було довести помилкову позицію п. Долуда. Він не згадав про те, що маємо робити, якщо росіяни і иа та не згодяться, шоби в складі своєї армії зберегти Українські дивізії. А що вони не згодяться, я був цілком певний Досвід праці у Григор'єва[9] і багато фактів з політики червоної Москви до інших національностей колишньої Російської імперії, які теж хотіли мати національні армії, хоч би й червоні, свідчили про те, що думки Долуда є помилкові.

Усяка армія твориться не для параду. Московські комісари не гірше за нас розуміли, проти кого поверне свої багнети Українська Армія, якби вона тільки організувалась. Опріч того, почервоніння Української Армії, що два й півроку завзято билася проти Росії під національним прапором, мало би негативні для нас моральні наслідки. Ціла армія ніколи не визнала би спілки з Москвою хоч би й тимчасової, тому загрожував ще й розвал самої армії. Я категорично заявив, що, ставлячи своєю метою продовження збройної боротьби за всяку ціну і збереження армії до весни, уже зважився прорватися у затил білих росіян. Після знищення білих боротися проти червоних. Трутенко стояв ще на іншому становищі. Він був не проти переходу до Червоної Російської Армії, але він і старшини дивізії боялися, що червоні призначать усіх на страту. Трутенко мав рацію, бо Третя дивізія далася взнаки росіянам, коли нею командував Ол. Удовиченко. У запілля йти Трутенко теж вважав небезпечним, бо партизанка вимагає великого досвіду й особливо її важко провадити зимою. Найкращий вихід, на думку Трутенка, був у тому, щоби переїхати на терени, зайняті польськими військами, де всі мали бути інтернованими. Тим, хто хоче йти на партизанку, він пропонував дати дозвіл. Нарешті Омелянович-Павленко сказав, що запорожці не підуть під команду Волоха, а в Польщу вони теж не підуть, бо мають досить досвіду зі свого перебування в Румунії під час переходу з півдня до решти армії. Тому Запорізька дивізія вирушить на Полтавщину та Катеринославщину.