Розділ «ЗИМОВИЙ ПОХІД 1919-20 рр»

8. Для забезпечення того зосередження займає Галицька Армія і негайно частиною сил і держить район Бердичева.

9. Штаб Галицької Армії переходить не пізніше 30 падолисті 1919 р. до Умані.

10. Усі тили (військові установи, етапи, склади та ін.) пересувається поступово і розташовується на лінії Христинівка — Ольвіополь— Вознесенськ — Миколаїв. Санітарні установи, в котрих знаходяться хворі та поранені, залишаються на місці.

11. Хворі та поранені Галицької Армії, які не знайдуть місця і галицьких шпиталях, будуть прийняті в шпиталі збройних сил Південної Росії на рівних правах з російськими, а після видужання повертаються у Галицьку Армію.

12. Для зв'язку з Штабом Командуючого військами Новоросії висилається зі Штабу Галицької Армії окремого старшину.

13. Цей договір вступає в дію з хвилини його ратифікації з одної сторони Командуючим військами Новоросії, а з другої — Командуючим Галицькою Армією.

14. Ворожі кроки між Добровольчою і Галицькою Арміями припиняються з хвилиною підписання цього протоколу представниками обох сторін, не чекаючи його ратифікації, як це сказано в параграфі тринадцятому.

Протокол підписали зі сторони росіян полковник Даровський, полковник Коновалов, полковник Самборський; зі сторони Галицької Армії отаман Цімерман, сотник Турчин, поручник д-р Давид, Ратифікований договір підписали генерал Шиллінг (Командуючий військами Новоросії) і генерал Микитка (Начальний Командувач Галицької Армії).

Незважаючи на ратифікацію, договір не увійшов у життя. Тільки параграфи 6 та 14 були виконані. Галичани робили ще спроби виконати і параграф 8, але нічого з того не вийшло, бо, мабуть, Українська Галицька Армія не для того припиняла боротьбу проти Денікіна, щоби воювати за нього.

Українська Галицька Армія не капітулювала перед ворогами, бо капітуляція формально виглядає інакше. Вона зробила перехід на сторону явного ворога України. Страшний факт, бо й за капітуляцію за законами всіх країн карається на смерть командуючого і його помічників, котрі згодилися на капітуляцію доручених їм військ. Та карається винних тільки судово. Чи було кому в той час судити і карати генерала Тарнавського? Я думаю, що не було. Бо уряд і командування обох армій хотіли провадити переговори і підписати договір з Денікіним у той час, як він окупував майже всю територію України і розстрілював українських полонених за «ізмєну русскому государству». Хіба у нормальних відносинах не треба було карати за саме бажання, за намір провадити такі переговори?

Безсторонньо судити зможуть тільки ті, хто не був співучасником «зради» чи «злочину». Були причини, котрі найменше залежали від генерала Тарнавського, унаслідок яких обидві армії топилися в морі нещасть, що посипалися на їх голову. І політичні, і військові керівники втратили голову. Усі хотіли, допливши до берега, врятуватися «від фізичного знищення». Одному вдалося нібито доплисти до берега (хоч і поганого), а решта розкричалася на щасливішого. Уже тоді, коли на Жмеринській параді було сказано: «роль стратегії закінчена», керівники політики і війська капітулювали перед ворогом. Бо ніхто не запротестував рішучо проти такого виразу. То була моральна капітуляція. Масовий злочин. Не можна судити і карати одного чоловіка за те, що вчинили всі.

Коли б генерал Тарнавський не згодився на все ж таки ганебний договір, то, зважаючи на суму обставин, він учинив би геройський подвиг. Однак сили його були замалі для подвигу, і тому ні судити, ні карати його за те, що вчинив, не можна було. Римський сенат після програної битви під Каннами і втрати цілої армії Дякував Терен цієві Варронові за те, що останній не втратив віри в перемогу. Французький конвент посилав на гільйотину генералів, які програли битву. Не було в нас кому ні дякувати, ні судити, бо українська нація не мала ще ні сенату, подібного до римського, ні конвенту, подібного до французького. «Хотів рятувати те, що осталося», варто «спасати від фізичного знищення».

Я навмисне довго зупинився на факті переходу до росіян Української Галицької Армії. Дуже багато говорилося і говориться про «прірву», що нібито постала поміж галичанами та наддніпрянцями внаслідок договорів, котрі підписували люди, що морально і політично вмерли ще тоді, як взяли в руки перо, підписуючи ганебний для цілої нації договір. Не паперові договори творять спільноту нації. Не паперовими договорами її розірвати.

З протоколу видно, що росіяни таки боялися «переходу» на їх сторону наддніпрянців. На всякий випадок вони навіть про «Корпус Коновальця» згадали. Мабуть, такий перехід уважали небезпечним.

Через декілька днів після одержання повідомлення про «сепаратні умови» у Новій Ушиці відбулася нарада. Були там Петлюра, Кудрявцев, М. Омелянович-Павленко, Коновалець, Ольшевський (заступник Удовиченка, що лежав хворий на тиф) і я. Петлюра гостро нападав на генерала Тарнавського і взагалі на галишів політиків. Незадоволений він був, що генерала Тарнавського судив суд, який складався тільки з галичан. Потім цікавився станом війська. Нарешті запитав, як ставляться присутні на нараді до Польщі. Зрозуміло, не знайшлося бажаючих розпочинати бій з поляками в той час, коли ціла армія робила відворот перед росіянами. Тоді Петлюра повідомив нас про свій план. Суть плану полягала в тому, що поляки мали би зайняти Проскурів і Шепетівку. Наддіпрянська Армія стала би в районі Старокостянтинова. Будучи забезпеченою на крилах поляками, армія мала би реорганізуватись і відпочити. Які підстави були думати, що поляки стануть забезпечувати крила нашої армії, не знаю. Не обійшлося навіть і на цій нараді без надій на Антанту, що нарешті мусила помітити нас і не дасть загинути у Волинських лісах та багнах.

У той час Василь Тютюнник добився скасування Державної Інспектури. Було це формальне скасування, бо фактично в бойових обставинах роль державних інспекторів давно звелася нанівець.

Рух на захід занепокоював частини. Особливо боялися переходу на терени, зайняті румунами або поляками. Мені довелося об'їхати частини та обіцяти, що не переведу дивізії на ті терени, де б вони були інтерновані. У частинах не було бажання припинити боротьбу, хоч би довелося провадити партизанку. Настрій війська був рішучий, Припинення збройної боротьби ие було й моїм бажанням.

Частини Української Галицької Армії підхилити з району Кам'янця на схід, а ми нересувалися на північний захід. 17 падолиста І9І9 року дві колони зустрілися на шосе Дунаївці — Нова Ушиця недалеко м. Міньковець. Не обійшлося без закидів.

— До поляків ідете? — колюче запитували одні.

— А ви до росіян. — відповідали другі.