РОЗДІЛ І. ТОРУВАННЯ НЕЗВОРОТНОСТІ

Більшовицьке керівництво, зайняте перекиданням своїх частин на польський фронт, змушене було відреагувати на успіхи українських вояків. Перекинуті назустріч їм частини не дали можливості розвинути наступ на Бобринецьку-Смілу (остання була таки захоплена на кілька годин, але потім здана).

На південному напрямку підрозділами Запорозького корпусу при допомозі місцевих селян були вибиті з Голти достатньо численні загони добровольців[55].

Вдало маневруючи, Північна група після низки дрібних сутичок вийшла 11 лютого в околиці с. Медведівки між Черкасами і Чигирином, де наступного дня з'єднався з Південною групою. В цьому районі оперували повстанці під орудою отамана Гулого-Гуленка.

Зустрічаючи по ходу рейду прихильне ставлення селян, відчуваючи їх підтримку, що почасти була й реакцією на агітаційно- пропагандистську, роз'яснювальну роботу, яку вели українські підрозділи, командування вирішило перенести хоча б на короткий час корисну акцію на терени Лівобережжя[56].

Аналізуючи спробу керівництва Зимового маршу перенести військові дії на Лівобережжя, слід сказати, що великої перспективи тут було очікувати важко. І не лише тому, що місцеві залоги червоних надійно контролювали ситуацію, а на допомогу їм, у разі потреби, оперативно прибували спеціальні загони. Населення просто знемагало від втоми, яку несла перманентна зміна властей з новими ризиками, грабунками, насильством тощо. Так, описуючи реакцію жителів Полтавщини на прибуття українських підрозділів, М. Омелянович-Павленко констатує брак очікуваної активності: «Щодо відношення населення до нас, то воно було якесь загадкове: ворожнечі не було, але й не було щирої відвертости — можна було сказати, що людність придивлялася до нас, щоб пізнати як слід». А в листі до С. Петлюри командарм зазначав: «На Полтавщині помічається сильний вплив більшовизму, чому населення відноситься до нас байдуже»[57].

Тому мітинги, лекції, поширення прокламацій (в тому числі й вглиб — за лінію фронту) бажаного ефекту не мали. Нечисленні ж підрозділи, до яких майже не приставали місцеві жителі, були не здатні на масштабні дії, обмежуючись такими акціями, як похід на Золотоношу, що так і не привів до її захоплення[58]. Сплановані кіннотні атаки на Лубни і Хорол було відмінено й ухвалено рішення повернутися на Правобережжя.

Пояснювалося це і бажанням відновити на весну зв'язок з політичним центром УНР, що перебував почасти в Польщі, почасти (як прем'єр І. Мазепа) в Кам'янці-Подільському, звідки вдавалося зрідка переправляти лише підбадьорливі листи. «Повна несвідомість про наш Уряд, — писав Головному отаману М. Омелянович- Павленко, — його віддаленість від армії робить на армію тяжке враження, чим користуються вороги і розповсюджують провокаційні чутки про Уряд, хоть наше військо не звертає на це уваги, але все- таки єсть і легкодухі, у котрих в душі уже закрадається сумнів»[59].

Однак головною причиною був все ж тяжкий стан війська, яке не могло міцно обпертися на підтримку селян, повстанців. «Зброї від селян дістать неможливо, — повідомляв голові українського проводу командувач українських вояків, — тому що в селах заводяться самоохорони — невеличкі озброєні відділи для свого захисту від бандитизму, котрий був розвився до надзвичайних розмірів і примусив селянство організуватися. Багато було випадків коли села з'єднувалися, виловлювали навколо бандитів і забивали, чим примусили такий елемент тікати з сел. Всі ці бандити, кинувши свої села, знаходять притулок у Коцура (отаман одного з підрозділів українського війська — В. С.), чому населення дуже вороже і не співчуваюче ставиться до Коцура.»[60].

В останньому зізнанні бойовий генерал прямо натякає, що регулярна військова формація не може нормально існувати без державної підтримки, неминуче перетворюючись на чинник, що рано чи пізно через потреби власного виживання входить у суперечність з інтересами місцевого населення.

Відтак, навіть дотримуючись офіційного такту, М. Омелянович- Павленко недвозначно заявляє: «Час іде і дальніше існування Української Армії, як організованої армії, може бути тільки в тім разі, коли нам конкретно буде сказано, на що можна надіятися. Чи можна для організації і переформування нашої, ставшої на партізанщину (негативний смисл вжитого терміну цілком очевидний — В. С.) армії в організовану регулярну армію — мати надію на плацдарм відпочинок, одягу зброю, знаряду і особисто (так в документі — очевидно помилково, мабуть треба «особливо — В. С.) гроші. Не виявленість обставин може постатити (мабуть, «поставити» — В. С.) армію в тяжке і навіть критичне становище. Армія мандрує вже 2-й місяць і не отримала не одного разу конкретної допомоги, не одної конкретної і реальної думи і надії на будуче. Це все вкупі зібране ставить армію в невимовно тяжкі обставини»[61].

У листах командарма до державного центру звертають на себе увагу ще два аргументи. Він, по-перше, скаржиться на те, що українські політичні партії не ведуть на селах жодної праці «і навіть при всім бажанні не має змоги їх розшукати»[62]. По-друге, це безґрунтовність розрахунків на прихильне ставлення вояків Галицької армії, котра є «зараз тліючий мрець, пасивний до всего, крім своєї власної шкіри»[63].

Тож загалом розраховувати на успіх акції на Лівобережжі просто не доводилося. Більше того — залишатися за Дніпром на весну було просто небезпечно.

Відтак, пробувши на Лівому березі лише 4 дні, армія Зимового походу, нагадавши населенню про своє існування головно агітаційною роботою (особливого поширення набула відозва Ю. Тютюнника «Селяне.»), повернула назад.

Переправившись в різних пунктах через Дніпро, вона стала на відпочинок в районі Холодного Яру. Дальший її шлях (він дуже ретельно простежений за наявними документами у праці О. Доценка[64]) проліг дрібними населеними пунктами, де не могло бути хоч скільки-небудь серйозного збройного опору, там, де можна було уникнути боїв, сутичок з Червоною армією. Якщо такі ставали невідворотними, то після коротких зіткнень, українські вояки не залишалися навіть у захоплених пунктах (наприклад, Голованівськ), а швидко відходили.

Не останню роль грав і великий брак набоїв, захопити які у ворога не вдавалося. Основна запорука самозбереження вбачалася в маневреності, швидкості переміщень.

У районі Бершаді вояки Зимового походу ввійшли в контакт з представниками частин УГА, що були підрозділами Червоної армії й, знаходячись по інший бік лінії фронту, відповіли відмовою на перші пропозиції об'єднання українських сил[65].

Знову поставало питання: як діяти далі?

«Переходить Буг, вішать на шибеницях російських комісарів і приєднувать Українську Галицьку армію, чи ні? — конкретизує проблему Ю. Тютюнник. — А коли приєднаємо, то що будемо з нею робити? Відсутність інформацій з-поза кордону тяжко відбивалася на цілій справі. При більшій енергії ворог міг вирвати від нас ініціативу і тоді було би кепсько. Армія була втомлена. У декого з командного складу нерви почали псуватися.

Боролися дві думки: одна — переходити Буг і форсованими маршами підійти до фронтів з метою прорватись до Поляків, котрі нібито не повинні ставитись вороже до нас; друга — не переходить р. Буга до нав'язання зв'язку з Нач. Ком. Укр. Гал. армії і до одержання певних відомостей про стан за кордоном, а розпочати більш активні акції проти червоних москалів»[66].

На користь першого варіанту говорило те, що армія за кілька днів могла вже відпочити, не маючи загрози з боку більшовиків, а проти — можливість обеззброєння української армії, інтернування її поляками та ліквідація Галицької армії.