РОЗДІЛ І. ТОРУВАННЯ НЕЗВОРОТНОСТІ

Розвиваючи наступ на Правобережжі в південному напрямку, радянські війська уже наприкінці січня визволили від супротивника Миколаїв і Херсон, а 7 лютого й Одесу. Тут особливо відзначилася кіннотна бригада Г. Котовського{2}. Втім, як і в інших місцях, велика заслуга й одеських робітників, що підняли в тилу повстання на заклик місцевого ревкому.

Вийшовши на Азовське й Чорноморське узбережжя, Червона армія переслідувала білогвардійців, ядро яких складала ударна група генерала Я. Слащова, і відкинула їх на Кримський півострів. Однак, вичерпавши сили, припустившися помилок, командування радянських з'єднань не змогло організувати належного штурму Перекопських укріплень (Турецький вал), за якими розташувалися рештки денікінців1.

Вони одержали можливість для перепочинку і реорганізації сил, підготовки до затяжного спротиву. Ті ж, хто відступав на Північний Кавказ, були розбиті, а ті, хто вціліли й не встигли евакуюватися до Криму після взяття в березні Новоросійська, були притиснуті до моря і в районі Сочі змушені були здатися в полон.

Розгром основних сил білогвардійців, підтриманих Антантою, довів переваги Воєнно-політичного союзу радянських республік, підтвердив, що об'єднання людських і матеріальних ресурсів — ефективна запорука навіть від такої загрози як гучно розрекламований спільний похід 14 держав проти країни рад.

Для керівництва КП(б)У, УСРР, що найтісніше координувало свої дії з Москвою, проблемним залишився не лише Крим, але й значною мірою Правобережжя, частково зайняте білополяками, які не полишали намірів розширення своєї «присутності» в кордонах колишньої Речі Посполитої. Орудували тут і розрізнені, почасти здеморалізовані невеличкі групки колишньої петлюрівської армії. Більш-менш боєздатне її ядро, розпочавши ще 6 грудня 1920 р. свій похід по тилах денікінців, продовжувало його й по тилах червоних.

Зимовий рейд близько 5 тис. (за іншими даними — від 3 до 6 тис.) українських вояків, що тривав рівно 5 місяців, і простягся на 2,5 тис. кілометрів перманентних бойових сутичок, постійних небезпек і тяжких поневірянь, займає поважне місце в українській історіографії. Історії походу присвячені сотні публікацій.

Серед них чільне місце посідають спогади командира угрупуван- ня — генерала М. Омеляновича-Павленка. Вперше вони побачили світ в кінці 20-х — на початку 30-х рр.[14] і з того часу не один раз перевидавалися. Одна з останніх публікацій — частина великого обсягом тому[15].

Природно, ніхто за М. Омеляновича-Павленка краще, до найменших деталей (про це свідчать включені до тексту десятки військових карт з ретельно вивіреними передислокаціями кожної частини, окремо означеними й датованими маршрутами їх переміщення[16]) та об'єктивніше не міг оцінити в цілому значення всієї військової акції. Автор спогадів не обходить помилок, у тому числі й власних, під час походу, невдач, чесно аналізує й поразки, що мали місце, з'ясовує їх причини. Додаткову довіру до висновків командарма викликають зауваження, застереження, коли він через брак своєї безпосередньої участі в тому чи іншому епізоді змушений був вдаватися до свідчень своїх підлеглих, бойових командирів. Це ж стосується й достатньо коректних переконливих історіографічних «вкраплень»[17].

Разом із тим, слід враховувати, що через свою винятковість історична акція досить швидко набула в сприйнятті, оцінках, історіографічних тлумаченнях самодостатності. Подібно до бою під Крутами, Зимовий похід став тим поодиноким випадком, очевидний позитив якого майже від самого початку почав перебільшуватися. Завищенню оцінок чималою мірою сприяло й те, що неприязні стосунки, які з часу зимової акції склалися у М. Омеляновича-Павленка з С. Петлюрою, в особистому досвіді якого не було гучних, яскравих воєнних перемог, приводили до відтворення походу як аргумента ідейно- політичної боротьби, своєрідного змагальництва: хто з українських військових насправді мав полководчеський хист і заслуги, а чиї здобутки на цій ниві були сумнівними.

Слід сказати, що головну провину за виникнення нездорових стосунків бойовий генерал покладав на Головного отамана. В своїх нотатках М. Омелянович-Павленко так описує візит С. Петлюри до вояків Зимового походу після закінчення останнього: «Не краще (за особисту, дуже прохолодну зустріч командарма з державним очільником — В. С.) була його зустріч з частинами, які в бойовій уніформі, всі уквітчані квітами та зеленню (травень 1920 р. — В. С.) були виладнані для зустрічі верховного вождя, з розказу якого вони майже півріччя провели в поході, де небезпека й труднощі чекали їх на кожному кроці.

Він, вождь, не знайшов для них жодного привітного слова; сам, можливо, того не розуміючи, він поклав в той день першу цеглину в творення тих нездорових взаємовідносин, що з кожним днем після того все глибшали й врешті привели в армії до двох ворожих таборів — «петлюрівців» й «зимопоходників»[18].

Болісно сприймаючи слова С. Петлюри про те, що навіть талановитий генерал «повести «душу» козака — армії до бою не може, бо для цього він не має в собі одної речі: він не персоніфікує собою душі нації і волі державної», М. Омелянович-Павленко з сумом констатує: «Певно з цих мотивів починається ігнорація цієї славної події, навмисне його зменшування, ні зведення (очевидно, нізведення — В. С.) цього безсмертного факту на лінію «бандитського набігу»»[19].

«На карб» Голові Директорії ставилося й те, що він з великою неохотою згодився нагородити М. Омеляновича-Павленка Залізним хрестом, зволікав із відзначенням тощо. У цьому контексті певний суб'єктивізм М. Омеляновича-Павленка, як ефект «зворотної реакції», зрозумілий і просто має враховуватися при використанні мемуарів.

Широку документальну основу (210 документів), численні публікації сучасників використав для своєї спеціальної праці колишній ад'ютант Головного отамана військ УНР О. Доценко, що ввійшла до його масштабного проекту «Літопис Української революції» (шоста книга другого тому) і була випущена окремим виданням у «Працях Українського наукового інституту у Варшаваі (т. ХІІІ)[20], а затим перевидана і в новітній час уже в Києві[21]. Щоправда, О. Доценко нерідко без належної об'єктивної критичності сприймає й передає (часом буквально текстуально) доповідь політичного референта при Запорізькій дивізії старшини В. Савенка Головному отаману С. Петлюрі. Власне, документ практично без змін перетворено на канву й головне оціночне мірило всього походу. Не змогли істотно вплинути на корекцію підходів і залучені до предметного вивчення, почасти непогано документовані й наповнені об'єктивними свідченнями, брошури добре поінформованих учасників походу — П. Певного і Ю. Тютюнника[22].

Перший, очолював редакцію газети «Україна», що пересувалася у складі учасників походу, за можливості видавав чергові числа друкованого органу, в якому вміщувалися документи (накази, розпорядження, відозви, воєнні зведення, телеграфні повідомлення тощо), по суті вів літопис дій військового угрупування. На окрему увагу заслуговують неординарні міркування щодо політичного контексту акції, її історичної ролі, які містяться в публікації полковника Ю. Тютюнника — заступника М. Омеляновича-Павленка, до компетенції якого відносилося ідейно-політичне забезпечення операцій.

Втім, на позиції обох авторів позначилася дещо пізніша кон'юнктура, що не пройшло повз прискіпливий погляд М. Омеляновича- Павленка, який чутливо реагував на будь-які деталі, оцінки чи їх спотворення у відтворенні історії воєнної акції[23].

З числа узагальнюючих праць порівняно найповніше перший Зимовий похід, особливо його заключну стадію, відтворено у тритомнику І. Мазепи «Україна в огні й бурі революції». Цей твір, вперше вийшовши друком ще 1942 р. у Празі[24], затим перевидавався в 50-ті роки у Мюнхені і в кількох різних форматах (двотомник, однотомник) поширений і в наш час. Крім спеціального розділу «Моя подорож до армії. Кінець Зимового походу», у додатках до видання вміщено уривок з реферату колишнього Голови Ради народних міністрів УНР на урочистостях з нагоди 15-річчя Зимового походу[25], де зроблено спробу дати теоретичне осмислення, тлумачення військової акції.

У наступному історики мало що додавали до фактологічного боку висвітлення непростої сторінки революційного досвіду, послуговуючись згаданим нагромадженим матеріалом і практично не виходячи за межі набутих у перші два десятиліття аналізу й оцінок[26].

За наближеними підрахунками, на момент початку походу в ньому готові були взяти участь до 10 тис. осіб (2 тис. шабель і багнетів та 12 гармат)[27]. Однак до 75 % від загальної кількості складали штаби, немуштрові частини, обози та транспорти хворих. То ж боєздатних було не більше 2 тис. вояків[28].

Однак ситуація складалася сприятливо для проникнення окремих груп на запланованих напрямах. Денікінці швидко, почасти безладно, відступали, створюючи обширні «безвладні» анклави. Почасти вони робили це і з тактичних розрахунків. Коли в місця їх недавнього перебування вступали підрозділи українських вояків, вони створювали своєрідні буферні зони, приймаючи на себе тиск червоних і надаючи можливість білогвардійцям для перепочинку, переформувань, нагромадження сил, підготовки для воєнних контроперацій. Така поведінка регламентувалася спеціальними наказами штабу Добровольчої армії[29]. А в ході безпосередніх контактів офіцери з обох сторін висловлювали бажання не вдаватися до взаємної жорстокості, яка виявлялася щодо більшовиків[30]. Відтак окремі зіткнення підрозділів білих і українських підрозділів більше виникали внаслідок непорозумінь, відсутності елементарного порядку у виконанні наказів командування.