РОЗДІЛ І. ТОРУВАННЯ НЕЗВОРОТНОСТІ

Якщо український комуніст наполягає на безумовній державній незалежності України, його можна запідозрити в тому, що він захищає таку політику не з точки зору тимчасових інтересів українських робітників і селян в їх боротьбі проти ярма капіталу, а внаслідок дрібнобуржуазних, дрібнохазяйських національних передсудів»[7].

Вважаючи найефективнішим та й єдино справедливим шляхом до міжнаціонального єднання повну незалежність, рівноправність усіх націй, вождь більшовизму спеціально зупинився і на такій особливості розбудови радянської України як входження до урядової коаліції (Всеукрревкому) представників Української комуністичної партії (боротьбистів).

Останні, на думку В. Леніна, перш за все «відрізняються від більшовиків, між іншим, тим, що обстоюють безумовну незалежність України. Більшовики з цього не роблять предмета розходження і роз'єднання, в цьому не вбачають ніякої перешкоди дружній пролетарській роботі.

Була б єдність у боротьбі проти ярма капіталу, за диктатуру пролетаріату, а через питання про національні кордони, про федеративний чи інший зв'язок між державами комуністи розходитись не повинні. Серед більшовиків є прихильники повної незалежності України, є прихильники більш або менш тісного федеративного зв'язку, є прихильники повного злиття України з Росією.

Через ці питання розходження недопустиме»[8].

В. Ленін закликав постійно піклуватися про те, щоб виключити можливість виникнення непорозумінь, породження недовіри між двома слов'янськими народами, вказував, що «найкращий засіб для того — спільна робота по відстоюванню диктатури пролетаріату і Радянської влади в боротьбі проти поміщиків і капіталістів усіх країн, проти їх спроб відновити своє всевладдя. Така спільна боротьба ясно покаже на практиці, що при будь-якому розв'язанні питання про державну незалежність або про державні кордони великоруським і українським робітникам обов'язково потрібен тісний військовий і господарський союз, бо інакше капіталісти «Антанти», «Згоди», тобто союзу найбагатших капіталістичних країн — Англії, Франції, Америки, Японії, Італії, задавлять і задушать нас поодинці. Приклад боротьби нашої проти Колчака і Денікіна, яким постачали гроші і зброю ці капіталісти, ясно показав цю небезпеку.

Хто порушує єдність і найтісніший союз великоруських і українських робітників і селян, той допомагає Колчакам, Денікіним, капіта- лістам-хижакам усіх країн»[9].

Виходячи з нагальних завдань боротьби за захист революційних завоювань, комуністичний лідер ще й ще раз рішуче виступав проти можливих проявів великодержавності, тавруючи їх як «зраду щодо комунізму», радив якнайуважніше ставитися до національних прагнень більшовиків і боротьбистів України. «.Ми, великоруські комуністи, повинні якнайсуворіше переслідувати в своєму середовищі найменший прояв великоруського націоналізму, бо ці прояви, будучи взагалі зрадою щодо комунізму, завдають величезної шкоди, роз'єднуючи нас з українськими товаришами і тим граючи на руку Денікіну і денікінщині.

Тому ми, великоруські комуністи, повинні бути поступливі при незгодах з українськими комуністами-більшовиками і боротьбистами, якщо незгоди стосуються державної незалежності України, форм її союзу з Росією, взагалі національного питання. Непоступливі й непримиренні ми всі, і великоруські, і українські, і якої завгодно іншої нації комуністи, повинні бути щодо основних, корінних, однакових для всіх націй питань пролетарської боротьби, питань пролетарської диктатури, недопущення угодовства з буржуазією, недопущення роздроблення сил, які захищають нас від Денікіна»[10].

Увесь пафос ленінського твору був спрямований на те, щоб домогтися єдності дій трудящих України й Росії як найважливішої запоруки в боротьбі проти всіх ворогів соціалістичної революції. «Перемогти Денікіна, знищити його, зробити неможливим повторення подібного нашестя — таким є корінний інтерес і великоруських і українських робітників і селян. Боротьба довга й важка, бо капіталісти всього світу допомагають Денікіну і допомагатимуть різного роду Денікіним.

У цій довгій і важкій боротьбі ми, великоруські й українські робітники, повинні йти найтіснішим союзом, бо поодинці нам, напевно, не справитись. Які б не були кордони України і Росії, які б не були форми їх державних взаємовідносин, це не так важливо, в цьому можна і треба йти на поступки, в цьому можна перепробувати і те, і друге, і третє, - від цього справа робітників і селян, справа перемоги над капіталізмом не загине.

А от коли ми не зуміємо зберегти найтіснішого союзу між собою, союзу проти Денікіна, союзу проти капіталістів і куркулів наших країн і всіх країн, тоді справа праці напевно загине на довгі роки в тому розумінні, що і Радянську Україну і Радянську Росію тоді зможуть задавити і задушити капіталісти»[11].

Останні рядки листа-звернення В. Леніна до українських трударів звучать, з одного боку, як своєрідний заклик-заповіт, з іншого — як тверда впевненість у мудрій поведінці комуністів Росії й України: «Хай же комуністам Росії і України вдасться терпеливою, наполегливою, упертою спільною роботою перемогти націоналістські підступи всякої буржуазії, націоналістські передсуди всякого роду і показати трудящим усього світу приклад дійсно міцного союзу робітників і селян різних націй у боротьбі за Радянську владу, за знищення гніту поміщиків і капіталістів, за всесвітню Федеративну Радянську Республіку»[12].

Наведені розлогі міркування, висловлювання В. Леніна, як видається, зовсім не надмірні. Йдеться про принципові речі.

У радянській історіографії також неодмінно вдавалися до використання ленінського твору, коли аналізувалися і конкретні події революційного процесу, і коли з'ясовувалися засади концептуальних вибудов національної політики РКП(б), радянської влади. Однак увага загострювалася більше на загально-теоретичних положеннях документа і чомусь (хоча мотивація тут достатньо прозора) здебільшого обходились принципові положення, пов'язані з необхідністю мудрого врахування української національної специфіки. Осторога була пов'язана з тим, що вони могли бути витлумачені як занадто активна підтримка тенденцій місцевого націоналізму на шкоду інтернаціоналістських векторів. З тих же мотивів замовчувалися і застереження щодо проявів великоруського шовінізму. Що ж до боротьбистів, то залучалися оцінки з інших праць переважно з негативним компонентом. Однак, ленінський лист виявився по суті програмним документом, який багато де в чому визначив спрямування суспільних процесів України в ключовому для того часу, можна сказати й болісному пункті.

Від змісту й форми рішень і кроків у цій надскладній, надчутливій сфері справді багато й багато що залежало. То ж ленінський лист виявився своєчасною реакцією на події, передбачливо намічав достатньо привабливі шляхи підходів до розв'язання проблеми. Ці шляхи мали стратегічний характер і потребували для своєї реалізації достатньо кваліфікованих, вмілих виконавців, в чому як покаже досвід наступних років, виявився очевидний брак. Для 1920 ж року поява ленінського твору, безперечно, відіграла значну мобілізуючу роль, надихала прихильників соціалістичної ідеї, в тому числі і з національно-демократичного табору (йдеться, передусім, про боротьбистів), на примноження зусиль у боротьбі за новий лад, проти ворогів радянської України.

Звісно, для розуміння причинно-наслідкового зв'язку розвитку процесів 1920 р. неможливо обмежуватися лише означеними елементами — діяла величезна низка й інших доволі потужних чинників, передусім економічних, на селі — земельних, продовольчих тощо. Однак у наявності не безґрунтовне, навпаки, надійно оперте на реалістичний розрахунок перспективи, прагнення включити в дію механізми, латентно присутні в українському суспільстві, домогтися значного розширення бази прихильників радикальних змін вікових порядків.

І досвід свідчить, що сподівання справджувалися, політика більшовиків достатньо ефективно спрацьовувала. Без цього навіть істотне примноження військового потенціалу радянських республік, зміцнення їх воєнно-політичного союзу навряд чи принесло б такі вагомі й швидкі результати.

Розвиваючи грудневий (1919 р.) наступ на південному напрямку, червоногвардійці при підтримці місцевих партизанів у перший день Нового року зайняли Черкаси.

Долаючи шалений опір білогвардійців, уже на початку січня було визволено Донбас. Цей успіх мав особливе значення. Денікінці зосередили тут значні сили кавалерії, 5 піхотних дивізій, бронепоїзди. Вони розуміли, що втрата такого економічно важливого регіону вкрай згубно позначиться на загальних спробах протистояти радянській владі. Та ударне угрупування червоних під командуванням С. Будьонного{1} разом з місцевими партизанськими загонами і при активній допомозі робітників блискавично розбили білі загони.