РОЗДІЛ І. ТОРУВАННЯ НЕЗВОРОТНОСТІ

Паралельно була поширена за тим же підписом й інша прокламація «Селянин!». Безпосередньо звернена до сільських трударів, вона переслідувала мету довести, що радянська влада чужа українству й воно має піднятися за свої права й інтереси на підтримку повстанців.

«Хіба ця влада твоя, хіба вона в твоїх руках? — запитував отаман Гулий-Гуленко й тут же відповідав, — З'явились ревкоми, ісполкоми, профкоми, наркоми, комбіди і інші «беди» в яких сидять зовсім чужі тобі люди. Якого ж добра бажає тобі отой безбатченко коммунист якому все ідно, як би тільки добре пожити — чи те на Москівщині, чи на Вкраїни, чи в Німеччині? Цей інтернаціоналіст не маючи сєї хати, чи може подбати про твій спокій, про забезпечення твоїх потреб?

А що роблять комуністи з тими лицарями, які б'ються з ворогами за твою батьківщину, за кращу долю українського народу. Скильки їх сидить по в'язницях та порострілюване по черезвичайках. Скільки кращіх синів України гине під ярмом комуни.

До якого ж часу ми будем терпіти таке знущання чужинців?

Годі! Терпець увирвався. Треба раз на завжди покінчить з такими катами. Бери рушницю, вила, лопату, і гони з рідної землі дармоїдів. Ти їх виженеш як вигнав Деникіна, як вигнав і уже два рази.

Геть чужинців з України!

Хай живе Українська селянська Республика!»[71]

У ніч з 24 на 25 березня загін червоноармійців зненацька атакував с. Ємилівку, де розташувався штаб Запорозької дивізії. і після запеклого бою, захопив його разом з допоміжними підрозділами. Це призвело до загального відступу всієї формації, проти якої буквально щоденно збільшувалися радянські сили.

Здійснюючи рейд поміж невеликими населеними пунктами південної Херсонщини, українські вояки на короткий час оволоділи м. Бобринець і залізничною станцією Долинська, але, не затримуючись надовго, рушили в район м. Вознесенська, який захопили 16 квітня[72]. Цю перемогу, яка далася в надзвичайно скрутних обставинах, за умов величезного браку набоїв М. Омелянович-Павленко назвав днем «нагороди нашому козацтву за довгий, тяжкий і славний похід»[73].

Власне, завдяки цій операції вдалося зберегти формацію Зимового походу, оскільки українські вояки практично не мали вже боєприпасів і могли продовжувати боротьбу лише холодною зброєю. Правда, в наказі по Запорозькій збірній дивізії від 1 квітня 1920 р., виданому отаманом Гулим-Гуленко і начальником штабу дивізії полковником Кратом, а також у звіті Голові Директорії та Голові Ради народних міністрів політичного референта при Запорозькій дивізії старшини В. Савенка перебіг бою подано з очевидними перебільшеннями щодо звитяги козаків, котрі начебто майже беззбройні подолали спротив дуже добре озброєного червоного гарнізону[74]. Відчайдушність тих, хто наступав, викликана переважно безвихіддю їх становища, звісно, багато що пояснює, як втім і накази воєнної доби, покликані піднімати солдатський дух. Однак беззастережно приймати й повторювати явно сумнівні факти і оцінки без скільки-небудь реалістичної їх оцінки, як це допускаіється в деяких сучасних публікаціях, не варто.

Взагалі на подібні перебільшення щодо бойової поведінки, втрат з обох боків (сотні знищених, добре озброєних червоних військовослужбовців у кожній операції і буквально одиниці малоозброєних українських вояків) можна було б звертати увагу неодноразово, скажімо, у хронологічно найближчому епізоді під Ананьївим[75]. Це неважко зробити, звертаючись до простої логіки, виявляючи суперечності документів, історичних розвідок при їх співставленні, перехресній критиці тощо.

Однак кожного разу стримують моральні гальма — неначебто подібна, загалом цілком природна, дослідницька робота має на меті якщо не явно, то десь там підспудно викликати не зовсім позитивну реакцію на дії людей, які волею долі опинилися в екстремальних обставинах, у яких навіть вижити вже значило багато, було мало не подвигом.

І все ж жодна міра співчуття до учасників бойових дій, з найглибшим розумінням мотивації їх поведінки, зовсім не привід для свідомого переінакшення суті подій. А полягала вона в тому, що відірвані від керівних державних центрів, без скільки-небудь сталої матеріальної допомоги, за надзвичайної втоми від нескінченної війни населення, яке щонайбільше прагнуло припинення кривавої вакханалії, рештки армії УНР могли розраховувати лише на тимчасовий успіх в слабких для радянської влади пунктах, що з часом дедалі зміцнювалася. Не випадково, навіть у порівнянні з махновцями, невелика формація українських вояків (вся вона могла розташуватися на околицях маленького провінційного Ананьїва[76]) жодного разу не затрималася бодай на короткий час (тиждень-два) в одному пункті, регіоні. Тобто, з точки зору військової стратегії вона могла здійснювати окремі, часом дошкульні «уколи», «прориви» — перемоги не на головних напрямах протиборства з червоними, а в їх слабких — «вузьких» місцях, які не були визначальними для загальнонаціональних, українських процесів. Тож і пропагандистський ефект мав усе ж більше локальне, а не загальне значення.

Слід, мабуть, враховувати й ту обставину, що радянська влада не тільки не могла своєчасно виділяти належних військових сил для боротьби з українськими козаками, а й далеко не відразу встигала пристосуватися до повстанчих по-суті дій, не дуже оперативно враховувала природні коливання в настроях населення, особливо селянства, а то й припускалася істотних помилок, зокрема в аграрному й національному питаннях, викликаючи антипатії й спротив жителів цілих регіонів.

Однак потенціал червоних неухильно наростав. Силами 14-ї армії вони майже оточили військові підрозділи УНР в районі Ольгополя, звідки довелося відступати на Бершадь-Тульчин-Ямпіль[77]. Українські вояки, дедалі відчуваючи скруту, нервували, давали ненависті, люті (нерідко — показники безсилля) виходити на перший план у мотивації поведінки[78].

Накази, звіти, інші документи зарясніли згадками про сотні порубаних, потоплених супротивників тощо[79]: «Те, що творила наша кіннота над ворогом, який палив села, трудно уявити, — констатував політичний референт УНР В. Савенко. — То було щось нелюдсько- страшне»[80]. І хоча така поведінка нерідко пояснювалася реакцією на червоний терор, антинародні й антинаціональні дії, зокрема на спалення каральними відділами навколо Ананьїва п'яти повстанських сіл[81], мирне населення вона й насторожувала, й лякала, особливо з точки зору суспільної перспективи, яка ставала дедалі прозорішою, прогнозованішою.

Та й взагалі акти крайньої жорстокості, коли вони й мали ту чи іншу ступінь причинності, все одно не могли сприйматися всіма однозначно. Тож і говорити про тотальну підтримку місцевим населенням українських вояків і масовій його ворожості до радянської влади не доводиться, або ж — слід вести мову з певними застереженнями. Не випадково в документах не наводиться даних про приєднання до армії під командуванням М. Омеляновича-Павленка скільки- небудь значимих контингентів повстанців, патріотів, готових до боротьби за відновлення влади УНР.

Все ж, як це часто бувало в ході громадянської війни, ситуацію різко змінили привхідні чинники.

Зайнявши на марші Балту, витиснувши червоних до Бірзули («пощастило» — вважав М. Омелянович-Павленко[82]), армія Зимового походу 25 квітня 1920 р. зненацька біля Бершаді натрапила на Галицьку кінну бригаду під командуванням полковника Шепаровича, яка ще з початку квітня вийшла з покори червоному командуванню й зчинила бунт проти радянської влади. Галичани влилися у формацію під командуванням М. Омеляновича-Павленка[83]. Тоді ж виступили проти більшовиків й інші підрозділи ЧУГА.

Дії ж галичан, своєю чергою, були зумовлені змінами міжнародного плану, початком наступу польської армії в Україну, що становить предмет спеціальної розмови, в якої була своя передісторія.