Розділ «Частина друга Документи»

По-друге, надамо слово священику М. Федорчуку з села Романів, що сусідує з Малином. Священик вів щоденник від 1939 року до 1944, коли його заарештувало НКВД.

«14 липня 1943 року. Сьогодні мені розповіли, що сталося в Малині. Увечері до Малина прибули німці й поляки. Малин — це чеське село з електричним освітленням, з широкими дорогами, обсадженими деревами. Люди заможні, будинки чудові. Є млин, зал, шпиталь, пожежна служба. Виглядає як містечко.

Отже, німці прибули увечері й таємно попередили, що мають важливу справу. Чехи їх приймали, поїли. Уранці німці наказали всім чоловікам зібратись у залі, а жінкам і дітям сховатись у стодолах і сараях, бо буде бій з українськими партизанами, а у визначених для чехів місцях виставлять варту, тому вони можуть бути спокійними. Чехи повірили. Коли всі зібрались, німці закрили зал і почали кидати гранати у вікна. Зал загорівся, і всі чоловіки загинули. З жінками і дітьми зробили те саме: підпалили будинки, до середини вкинули гранати. З того пекла ніхто не вийшов. У варварський спосіб там знищили 600–700 чехів. Потім німці почали грабувати село і спалили хати. З гарного Малина залишився степ.

У малинському шпиталі були хворі. Чоловіків розстріляли, а підвал, де ховалися жінки, закидали гранатами. Але сталось якесь диво: тільки дві жінки були поранені, решта лишились живими. Це насправді якесь диво.

Українських селян намовили, щоб вони пішли до церкви. Коли люди зайшли у церкву, її зачинили і підпалили. Подумайте! Заганяють людей до церкви і підпалюють живцем! Кілька дітей знайдено на палях. Як за татарських часів.

Отже, нема вже Малина, нема чехів, нема українців. Тільки якась сотня щасливчиків чудом залишились живими».

25—27 травня 1993 року — у 50-ту річницю трагедії в Малині було відправлено службу божу за упокій душ безневинних жертв, встановлено пам'ятник. З Чехії приїхала делегація на чолі з відомою діячкою Марією Пайковою.

Від імені державної адміністрації Волині запрошую членів 27-ї дивізії АК на згадані зустрічі. Поки ще живуть свідки. Тоді почуєте, кого проклинають люди — німців, упівців чи аківців, які йшли разом з німцями.

Я мешкаю в селі Торчин, а народився і виріс у Гараджі Луцького району. У «Злочинах…» автори пишуть, що в 1943 році у Торчині замордовано А. Домбровського, а в 1944 за першим разом вбито понад 50 поляків, за другим — приблизно 30. Насправді у Торчині жили два брати, поляки, млинарі Домбровські. Один з братів помер трагічно, його вбив пас, який натягують на махове колесо, другий помер природною смертю. Не тільки у 1944 році, а й протягом усієї війни в Торчині ж не вбито жодного поляка.

Не випадково згадую своє родинне село Гараджу. У «Злочинах…» наведено село Цезарин. Але ж нема на Волині такого села. Так називали частину («куток») нашого села. І насправді там жили поляки — три чи чотири родини. Але жодного поляка не вбито у нашому селі. Українців вбито багато, але поляків — жодного.

На с. 132 згадується село Романів, у якому начебто вбито Фелікса Зенде. От тільки поляка з таким прізвищем у Романові ніхто не пам'ятає. Але люди пам'ятають дещо інше.

Отже, повернемося знову до щоденника М. Федорчука:

«1 червня 1943 року німці привезли з-за Бугу 6 тисяч поляків і розташували їх у Луцьку і Ківерц\ях. Першою справою польського карного відділу був напад на цивільне населення у Ківерц\ях. Багато людей було заарештовано і розстріляно на місці. Тих, кого зловили, підвели до завчасно заготовленої ями і також розстріляли. У Ківерів було замордовано священика Вітковського з дружиною. Доктора Нижанківського заарештовано.

15 червня 1943 року. Вже місяць горять українські села. Німці з поляками нападають на них, палять будинки, вбивають людей і втікають… Німці утворили у гмінах польсько-українську поліцію…»

Боже! Польсько-українська поліція! Хто туди потрапляв? Покидьки суспільства, кримінальники, ґвалтівники, вбивці… Ця мішана поліція відзначалася винятковою жорстокістю, садизмом.

«26 червня 1943 року. Після обіду німці з поляками приїхали до Піддубців, спалили 20 хат, вбили кілька чоловіків і від'їхали…

18 липня 1943 року. Німці пересварили поляків з українцями і тепер збирають добрий врожай… Дурним засліпленням українців і поляків користуються німці й «совети». Сперечаючись між собою, вони не бачать, що над обома народами висить страшний меч дикої, червоної орди…

12 серпня 1943 року… З'явилося звернення польської військової організації: поляки засуджують тих, хто пішов служити німцям, а одночасно запрошують українців до співпраці, вказуючи на підступи у політику німців, які сіють сварку між народами, підбурюють один народ проти іншого і з того мають зиск для себе….»

Знаю, що, прочитавши наведене вище, дехто задумається. Ті, хто мешкав на Волині під час війни, і ті, хто врятувався у відділеннях, скажуть: так було, свята правда. Але я впевнений, що це не сподобається «любителям» кресів….

Панове, запрошую на Волинь (удруге) представників 27-ї дивізії АК, підемо від села до села, порозмовляємо з людьми, з живими ще свідками тих днів.