Розділ «Частина друга Документи»

Потім ми ще їздили у дальші місця. Лісовик із Сосенком вирушали оглядати частини УПА у Володимирському повіті, я з Бровою з цією ж метою подався у Горохівський повіт. (…)

Біля дороги господар косив траву. Після привітання почалась розмова: що чути на селі, що думають і що говорять тепер селяни.

— Селяни хочуть миру на землі. Мусимо орати землю, сіяти, худобу годувати. Це ж селянин повинен всіх нагодувати, медом і молоком напоїти, — скромно тихим голосом сказав господар. Я взяв у нього косу і почав косити. Селянин уважно спостерігав.

— О, так пан добре косить, видно, що хазяйський син, — сказав з захопленням.

— Всі ми, господарю, люди праці, тільки час такий наступив, що мусили зайнятись чимось іншим.

— І довго так буде тривати? — спитав, благально вдивляючись в очі.

— Поки вороги будуть топтати нашу святу землю, вбивати наш народ, до того часу будемо змушені з ними боротись. Свою землю треба любити, обробляти, а в тяжкі моменти захищати, — тихо відповів я йому (…)

Коли на зворотній дорозі ми їхали через відоме вже польське село Домінополь, нам впало в очі, що село ніби вимерло, двері і вікна всюди були відчинені, ніде не було видно живої душі. І постерунку під лісом також вже не було. Душу огортав якийсь тяжкий незрозумілий смуток.

А в селі Вовчак, до якого повернулись, рух був як і перед цим. Усі займались своїми справами. То тут, то там було чути стукіт друкарської машинки.

Ми затримались біля штабу, але не застали там ні командира, ні керівника штабу. Зайшли до бунчужного. Він зустрів нас втомленим, сумним поглядом. Це був старший чоловік, колишній викладач гімназії у Горохові.

— Що сталося з Домінополем? — запитав я. Бунчужний подивився на нас зі здивуванням і через момент спитав:

— А де ви були весь цей час?

— Милувались Горохівщиною, — відповів я.

— І тому нічого не знаєте ще про Домінополь, — ніби до себе сказав бунчужний. — Це було гніздо польських шпигунів і база ворога. Три дні тому Домінополь ліквідовано, — додав.

— Як це ліквідовано? І людей також? — перепитав я.

— Так, і людей… — зітхнув із сумом бунчужний.

Більше ні про що я не питав і вийшов. Брова також вийшов мовчки.

Біля штабу стояв ад'ютант командира частини Ворон з якимись двома хлопцями. Хлопці були вбрані у цивільне, але з пістолетами. Вони весело розмовляли, але при нас замовкнули, а Ворон доповів:

— Командир загону відсутній. Буде завтра рано.

— Про що ви так весело розмовляли? — запитав Брова.