Розділ «Частина друга Документи»

Dariusz Stankiewicz. Turkowickie sanktuarium // Tygodnik Podlaski. — 21.V.1989.-№ 5.

У 1981 році настоятель православної парафії у Грубешові священик Григорій Остапкович отримав з Аргентини лист від архієпископа Афанасія, який працював у Турковицькій парафії перед 1918 роком. Архієпископ запитував, чи у Турковицях є сліди православ'я та ікона Матері Божої. Священик поїхав до Турковиць і застав дерев'яну каплицю, у якій «люди» задовольняли свої фізіологічні потреби. Священик Остапкович поінформував про свої спостереження любельського декана, священика Василя Рощенка. Разом вони відвідали Турковиці. Знайшли велику темну ікону. Священик-декан не мав сумнівів, що це є копія Матері Божої Турковицької, але невдало відреставрована. (…)

На доручення митрополита Василія ікону Матері Божої перевезли до Варшави і там зняли пізніші нашарування. Після консервації вона ще певний час була у Варшавській митрополичій кафедрі. (…)

Після перевезення Турковицької ікони до Варшави римо-католицьке духовенство наказало розібрати дерев'яну каплицю у Турковицях і перенести її до ближнього села Жерніки, а після ремонту перепризначити її на костел.

Митрополит Василій особисто передав Турковицьку Матір Божу ближче до Турковиць — до церкви у Томашові Любельському. (…) А в 1989 році до настоятеля у Томашові прийшла католицька делегація і почала вимагати Турковицьку ікону. Справа залежала від католицького Любельського єпископа Болеслава Піляка, який, однак, заявив: «Якщо православні вважають Матір Божу Турковицьку за свою велику святиню і якщо вона знайшла своє місце у церкві у Томашові, то нехай там залишиться назавжди».

На жаль, екуменізм католицького єпископа не дійшов до Томашова, у якому була групка релігійних фанатиків, готових на все. Ікону треба було рятувати. Єпископ Абель вирішив перевезти її до монастиря святого Онуфрія у Яблечній під опіку тамтешніх монахів і семінарської молоді.

[Кількома роками раніше звідти вкрали ікону святого Онуфрія — патрона того самого монастиря… Злодія не знайшли… Внаслідок труднощів, невміння чи браку бажання — хто знає? Чи можна бути певним щодо долі Турковицької ікони?]

Св. Василій Рощенко. Турковицька Божа Мати // Церковний Календар. — Санок, 1991. — С. 149–157.

Від автора:

Історія Турковиць аж просить коментарів. Вона показує механізм формування польсько-українських конфліктів XX століття, сконденсований у сентенції: «Процес розквіту Турковицького санктуарія, як і самої святині…. до кінця знищила польська окупація». Це страшне, проте обґрунтоване звинувачення стосовно християнського народу, що вихваляється релігійною толерантністю. На жаль, брехня такого типу, як і просто бандитська сваволя високих урядників, які грабували за допомогою декретів церковне майно, і громадян, що руйнували храми, відрізняючись від загалу тільки національністю і віросповіданням, створювали деструктивний вплив на характер молодого покоління, виховували у ньому почуття вищості, нетолерантності, легковаження правом, ідеологію войовничого націоналізму. Тобто якості, які асоціювались у цього покоління з поняттям великого патріотизму.

Покоління з так сформованим світоглядом увійшло незабаром у життя з вірою у вищість права кулака, автомата і гранати, з переконанням про необхідність етнічної чистки Східних Країв, а передусім Закерзоння. «Патріотичні» тенденції підігрівали накази про «утруднення життя» українцям. І загорілися села, озвалась зброя, виросли братські могили. У Завадці Мороховській поховано 96 осіб, у Дубні — 90, Лазах — 100, Малковицях — 165, Старому і Новому Люблінці — 540, Верховинах — 198, Горайцу — 260, Павлокомі — 365, Бахові й Березці — 465, Сагрині — 500 або 800, Піскоровицях — 900, Цеплицях — понад 1000, не кажучи вже про менші поховання.

Збиранням цих даних ніхто спеціально не займався. Перелік сотень беззахисних цивільних людей, постріляних і спалених живцем у тому чи іншому селі, дає підстави припускати, що якби оголосити звернення чи конкурс на спогади української сторони, як це зробив Осередок воїнів АКі споріднені польські інституції, то хто знає, чи не виявилось би, що замовчувані злочини польських націоналістів (і комуністів) на Закерзонні в цілому не поступаються за чисельністю перед злочинами українських націоналістів на Волині.

Підкреслюємо: за чисельністю. Бо щодо пограбування польська сторона — партизани і цивільне населення, були поза конкуренцією. На пограбування українського майна з'їжджалося по 200–300 і 600 возів (документ 84), у цій справі був надісланий рапорт Хрущову (документ 80), представник України просив прем'єра Польщі про застосування заходів «для боротьби з грабіжниками і бандитами», які переслідували українське населення (документ 77) — у польських публікаціях подібних скарг на українську сторону не знаходимо. Бо ж дії обох сторін були спричинені різними вихідними ситуаціями.

УПА мордувала поляків на Волині й у Галичині не для грабунків, а тільки тому, що вони стали на перешкоді реалізації головної мети українського народу — отримання незалежності на всіх батьківських землях; по-друге, що спричинили винищення українського населення у його власному домі. Поляків ввічливо попереджали, що як небажані особи вони мусять під загрозою смерті залишити українську землю. Вбивали лише після завершення визначеного терміну: Поляки називали це бандитизмом.

Польську позицію розкривають наведені документи.

Грабували і мордували українців Закерзоння всі без винятку партизанські підрозділи, що складалися з людей, вихованих на безправ'ї міжвоєнної Польщі, на грабунках під прикриттям права (державних декретів) «маєтків і поселень, які становили власність православного духовенства», на руйнуванні й грабуванні храмів, на зневажливому ставленні до людей «другої категорії». Ці чинники впливали на традицію цілого покоління поляків на непольських етнічних землях:. Решту зробили ліс, воєнне озвіріння, вказівки еміграційної влади, яка мріяла не тільки про безоглядну чистку українського Закерзоння, але й про ліквідацію українців на території всієї Західної України. Під цим планом підписувались і лісова братія, і державна влада комуністичної Польщі, висилаючи військо на ліквідацію «банд УПА». Це «Людове» Військо Польське (34-й полк піхоти) розстрілювало серед білого дня у Завадці Мороховській цивільне українське населення, старих людей, жінок і дітей.

І це вже польський бандитизм, який виростав на ґрунті українських Турковиць.

Здавалось би, що то — давня справа, не варта спогадів, безславна сторінка історії, що є важливіші проблеми. Очевидно. Легше, одначе, людину здеморалізувати, ніж ушляхетнити. Проблемою є, чи вбивця і воєнний грабіжник зможе виховати світле потомство. А якщо таких «вихователів» зберемо тисячі, то проблема заслуговуватиме на увагу, застереження, ставлення до неї як до суспільного явища.

Бо якщо нині дегенерати палять церкви (Грабарка, 1990), нищать цвинтарі (Раколупи на Холмщині, Лосинець у Замойському, (1993) і простягають руки до Матері Божої у монастирі, то мимоволі виникає настирливе запитання: у якій країні живемо?

КРЕМЛІВСЬКЕ ВИЗВОЛЕННЯ