Розділ «Частина друга Документи»

Акцію завершено о 3 годині по обіді.

Свідчив: (-) селянин Слухав: (-) Чумак

Archiwum Państwowe Lublin, UPA-Zachód, VI Okręg Wojskowy kryptonim «Sian». — Teczka № 76. — S. 164.

КОРОЛЕВА ПОЛЬЩІ І ТУРКОВИЦЬКИЙ МОНАСТИР

У пам'яті українського народу Холмщини живе легенда про появу образу Матері Божої у Турковицях. Кажуть, що польський князь Владислав Опольчик після приєднання руських земель белзького князя Андрія постановив вивезти з Белза всі коштовності, залишені руськими князями, до свого замку в Ополі у Сілезії. Найціннішим скарбом була чудотворна ікона Матері Божої, намальована, згідно з переказами, святим євангелістом Лукою.

Цю ікону чудотворної сили, у якій князь переконався під час нападу татар на белзький замок, Владислав віз до Ополя. У Червені князь затримався на пустій галявині у гаю (Турковицькому на Грубешівській землі). Після відпочинку хотів їхати далі. Але шість пар коней, які тягнули карету, не могли рушити з місця. Князь, побачивши велику Божу силу ікони (величезне світловипромінювання), вирішив, що не повезе її до Ополя, а передасть до Ченстохова. Як тільки рушили, на місці їхньої зупинки з'явився блиск. Це блищання привабило звідусіль багато людей. Туди приїхав на коні княжич-юнак. Коли кінь наближався до місця світіння, то ставав на коліна. (…) Княжич-юнак запропонував побудувати на цьому місці церкву. Народна легенда називає його нащадком князя Данила. (…)

Блиск не зникав, поки не була збудована церква, а коли будівництво закінчили, у блищанні з'явилось на полотні зображення Матері Божої[40] (…)

Турковицький православний санктуарій, пов'язаний з культом православної ікони і святим джерельцем, напевно вже існував у XIV столітті. Це легенда. Але за всіма ознаками православний Турковицький монастир закладено було правдоподібно перед XVII століттям. (…) Поголос про чудеса при іконі Турковицької Божої Матері продовжував зростати. Незабаром з'явилось кілька богомільних людей, які там поселились і заклали чоловічий монастир після знищення татарами попереднього. У 1789 році монастир був закритий уніатським єпископом Максиміліаном Рилло.

Повторно Турковицький монастир було відкрито 5 (18) грудня 1902 року (як жіночий монастир). (…) Збудований новий монастир складався з шести дерев'яних і одного кам'яного будинків, а також церкви святих Валаамських чудотворців Сергія і Германа, яка мала служити монахиням і парафіяльній школі. Крім цього, був збудований великий дерев'яний п'ятикутний храм, покритий бляхою. (…)

[Під час відпусту] в Турковицях збиралися тисячі (до 15000) паломників, туди ходили процесії з багатьох (до 20) парафій.

(…) У 1909 році в Турковицях було відкрито жіночу вчительську семінарію, сільськогосподарську школу, шпиталь, притулок. (…) Під час Першої світової війни у 1914 році (…) населення покинуло село, а частина православних монахинь виїхала, забравши із собою уславлену своїми ласками ікону (до Москви). (…) У Турковицях залишилась копія чудотворної ікони. (…)

[Володіння православної церкви були конфісковані на підставі декрету від 20.06.1919 року, польський уряд закрив храм, було розібрано церкву, побудовану в 1903 році, все інше перероблено на магазин і костел]. Польська влада віддала монастирські забудови на потреби соціальної опіки. (…) Так постала Установа для воєнних сиріт, (…), у лютому 1919 року були запрошені сестри Служительки Найсвятішої Діви Марії. (…) [Розпочалася] систематична, важка, жертовна праця колективу сестер, які через кілька років створили зразкову виховну установу, центр, який випромінював культуру і польськість. У 1924 році на допомогу сестрам прибув ще ксьондз Маріан Дембський, який виконував функцію капелана закладу і префекта у місцевій школі. Він був також головою Товариства розвитку Східних Земель, яке патронувало ревіндикаційно-полонізаційну акцію. Саме через це обов'язки «навернення» виконував дуже завзято. (…)

У 1929 році в рамках першої акції ліквідації церков на Холмщині у Турковицях було розібрано першу церкву. Оскільки вона була в доброму стані, матеріал з неї передали на будівництво школи десь в околиці Крилова. (…)

[Новоутворені боївки «кракусів» безперестанно й у різний спосіб мучили українське населення]. Повторювалося закидання гноєм джерельця, з якого православні паломники пили воду. Під час процесії, у якій брав участь митрополит, «хтось» підпалив село Переспу, яке знаходиться за Бугом. Процесія розсипалась. (…)

«Навернення» православних турківчан передувало знищенню діючої церковки (…) 15 липня 1937 року після обіду, коли численні паломники роз'їхались, поліція оточила цвинтар, а привезені з Грубешова робітники, яких місцеві називали «кракусами», за кілька годин розібрали дерев'яну церковку. (…) Рано навесні 1938 року (…) польські боївки посилили свою діяльність. Почалося з вибивання шибок в українських помешканнях. До акції підключилась місцева адміністративна влада. У квітні 1938 року, на Великдень, дійшло до загальної сповіді і святої католицької комунії для православних. З Грубешова на цю урочистість приїхав підполковник Вітольд Еугеніуш Новіна-Савіцький з військовим оркестром. [Сестра Германа (Юзефа Романович) з Ордену Служительок НМП так характеризувала тодішню ситуацію:]

«Прийшло розпорядження від державної влади з повіту, що всі православні мають прийняти римо-католицьку віру і святий Великдень будуть відзначати в єдиному костелі — католицькому. Православні ще мали одну дерев'яну церкву на своєму цвинтарі, біля якої мешкали дві сестри-монахині, час від часу приїжджав православний священик і відправляв богослужіння. Коли з Грубешова приїхала поліція і за одну годину порубали церковку, для православних залишився лише розпач, і нам було жаль, бо це були змішані родини, польські і руські, всі жили у згоді. Влада з гміни, керівник школи Константинович і наш ксьондз-капелан промовляли до православних, що прийшло розпорядження від влади, що повинна бути одна католицька віра. На завершення досить гостро говорив керівник Константинович: а хто не підпорядкується, той буде покараний і виселений з Турковиць! З помстою, добре запам'яталися ці слова! Ксьондз-капелан Домбський нагадував православним: «Ви походите з уніатських родин. Ваші прадіди належали до римо-католицької церкви. Силою і могутністю їх змусили перейти у православ'я. Самі ваші прізвища свідчать про те — Подляський, Домбровський і так далі. І цей хрест на вашому цвинтарі — то документ мученицької смерті ваших батьків».

У квітні 1938року почалася сповідь православних. На допомогу приїхали ксьондзи з Грубешова і Сагриня. Було видно, що дехто приймав сакрамент тільки через примус, а внутрішній протест, ненависть відбивалися на сумному обличчі. У селі повстала ненависть. Вночі одні одним вибивали шибки, у полі чинили шкоду. З повіту прийшло розпорядження, що на території Закладу буде спільно відзначатися свячене яйце. На цей день прислали свіже печиво, яйця. На спортивному майданчику у два ряди встановили прибрані святкові столи. Зійшлися люди зі всього села, більше з цікавості, ніж з відданості. Сумні обличчя православних робили святковий настрій швидше похоронним. Мало хто з православних сів до столу чи висловив побажання, ділячись святочним яйцем. Ми прагнули якнайшвидше завершити цю похоронну церемонію».

1 травня 1939 року єпископ Фульман відвідував у Турковицях римо-католицьку парафію. Закладено було також цвинтар для похоронів. Подібна доля очікувала сусідні села. Церкви перетворювали у костели, як у Мірчі, або руйнували, як у Малкові, Крилові, Шиховицях, Пригорілому, Чомові… Долю людей розділили ікони…

Незабаром вибухнула Друга світова війна. Німецька влада з Грубешова у 1940 році наказала віддати населенню православну церкву, яку захопили католики. Це розпорядження стосувалося й будинку школи, де оселилися православний священик і кілька монахинь. Решту монастирських забудов займали сестри Служительки НМП, які опікувались Закладом. Саме цей Заклад став польським конспіративним осередком. Він становив пункт збору, з якого вирушали на різні акції бійці АК. Польсько-український конфлікт у цьому районі набирав сили. Множаться безвідповідальні, трагічні акції з обох боків. Ліквідація весною 1943 року старих українських війтів, проведена Кедивом Грубешівського округу, викликала хвилю помсти. Взаємна різанина набирала сили. Коли кордон на Бузі зайняли підрозділи СС «Галичина», командування АК наказує евакуювати польське населення у Красниставське і залишити за собою спалену землю. Від травня 1943 до травня 1944 року знищено на Холмщині 52 українських села. Пожежа охопила також Турковиці. Головною метою була сусідня Сагринь. Як згадує один з учасників «акції», у Сагрині «живої душі не залишилося». Спалено 260 господарств, вбито приблизно 700 українців — чоловіків, жінок і дітей. З Турковиць польські господарі (попереджені АК) евакуювалися кількома днями раніше, щоб не викликати тривоги серед українців. Турковиці були повністю спалені. Залишилися тільки дві хати. Частині населення вдалося втекти до віддаленого за кілометр Закладу, чию нейтральність поважали УПА і АК. Протягом усього періоду війни у ньому перебували 300 дітей-сиріт, у тому числі єврейських.

Весною 1945 року (…) українське населення було змушене залишити свою рідну землю — його репатріювали до СРСР. Виїхали також православні монахині. У 1950 році Заклад було націоналізовано, і через рік з Турковиць виїхали монахині Служительки НМП. Заклад, як Державний будинок дитини, існував ще кілька років. На його місці невдовзі було створено рільничу школу.