Розділ «5. Історія»

Нині існує загальноприйнята «історія націоналізму», певна річ, модерністська.

Згідно з нею, націоналізм зародився в останній чверті XVIII ст. Його становлення відбувалося упродовж сорока революційних років, від поділу Польщі, Американської та Французької революцій аж до реакцій щодо завоювання Наполеоном Прусії, Росії та Іспанії. Відтоді націоналізм поширився в інших частинах Європи, не оминувши Сербію, Грецію й Польщу (з новою силою). Упродовж 1810–1820 pp. ідеї націоналізму перейняла креольська еліта Латинської Америки. Перша велика хвиля націоналізму, так звана «Весна народів», прокотилася Європою 1848 р. її головними досягненнями стало об’єднання Німеччини та Італії навколо Прусії і П’ємонта, а також піднесення Угорщини у складі Габсбурзької імперії. В останній третині XIX ст. у Східній та Північній Європі серед чехів, словаків, румунів, болгар, литовців, фінів, норвежців та євреїв завирувала друга хвиля націоналізму, тоді ж зародилося й кілька націоналістичних рухів за межами Європи — в Японії доби Мейдзі ісину, Індії, Вірменії та Єгипті. На початку XX ст. до них приєдналися азійські етнічні націоналістичні рухи — турецький, арабський, перський, бірманський, яванський, філіппінський, в’єтнамський та китайський, а також з’явились перші паростки африканського націоналізму в Нігерії, Ґані та Південній Африці. У тридцятих-сорокових роках XX ст. по всій землі годі було шукати закуток, якого б не зачепила хвиля націоналізму. Саме на цей час припадає найвище піднесення європейського націоналізму, хоча це й призвело до нацизму та геноциду за Другої світової війни, все ж пізніше пробудило антиколоніальні «визвольні» націоналістичні рухи в Африці та Азії[77].

Тривожними виявилися й останні десятиріччя XX ст. На Заході в шістдесяті та сімдесяті роки, коли вже здавалося, націоналізм «повністю виснажився», він з новою силою спалахнув у рухах за етнічну автономію в Каталонії та Країні Басків, на Корсиці та в Бретані, Фландрії, Шотландії, Вельсі та Квебеку. У вісімдесяті роки цей рух пішов на спад, але після 1988 р. «перебудова» і «гласність» зумовили пробудження націоналізму в радянських республіках, що, своєю чергою, спричинило розпад Радянського Союзу 1991 р. У дев’яностих роках ми стали свідками нових трагедій етнічного націоналізму — на Індійському субконтиненті, Близькому Сході та в районі Африканського Рогу, в Руанді, на Кавказі, а надто в юґославських війнах та їхніх непевних наслідках.

«Великі нації», малі етноси

Я навмисне по черзі наводив основні модерністські трактування історії й типології націоналізму, адже це дасть змогу збагнути модерністський рух та ідеологію. Іноді історичний опис охоплюють почуття пихи й мстивості: перша стадія зародження зумовила романтичне піднесення, що після 1871 р. призвело до агресивного націоналізму великих держав, спричинивши трагедії двох світових воєн і згасання націоналізму. Але оскільки час минав, а націоналізм так і не щез, то цей простий історичний опис слід було переглянути. Це, своєю чергою, означало відмову від простої, лінійної моделі заради плюралістичнішого й геокультурно різноманітнішого підходу, за якого еліти кожної частини світу, хоч і «піратським чином» (споконвічне європейське відкриття), за висловом Андерсона, а прищеплювали тій частині потреби й завдання власних спільнот і культур (див. Anderson, 1991: розд… 4–9)[78].

Однак привабливість унітарної моделі й далі лишається сильною, втілюючи тим самим вплив підходів, успадкованих від модерністської моделі. Одним із таких підходів, що став впливовим, є конструктивістська модель «вигаданих (національних) традицій». Як я вже пояснював, це модель суспільного проектування й управління, за допомогою яких західні еліти спрямовують і формують діяльність та почування мас, яким тільки-но, в добу промислового капіталізму й демократизації, надали виборних прав. Такого підходу тримається й Ерик Гобсбаум у своїй повній і детальній історії двох типів націоналізму.

Гобсбаум, як це бачили в розділі 4, вважає націоналізм суто сучасним політичним рухом, що має на меті створення територіальних держав. А це означає, що ідеологія націоналізму може сягати не далі доби Французької революції. У такому разі, згідно з поглядами Гобсбаума історія націоналізму має брати початок не з 1780 p., як про це свідчить назва його книги, видрукуваної 1990 p., а з 1830 p., після липневої революції в Парижі, коли відновили засновану Французькою революцією громадянську націю й посилився буржуазно-демократичний опір Меттерніховому врегулюванню 1815 р. Тобто, коли повністю сформувалися «великі нації», спочатку в Британії та Франції, а відтак у Німеччині й Італії, саме ті нації, прикметними ознаками яких стали значні території й численне населення. Саме вони, як стверджує Гобсбаум, обумовлюють «граничний принцип» узаконення нації й державності. Серед прихильників ідей Фрідріха Ліста було загальноприйнятим (до цього схилявся й Мадзіні), що тільки ті нації, які досягли цієї граничності територіальних меж, демографічної чисельності й економічної (ринкової) могутності, можуть сподіватися на визнання своєї держави. Згідно з твердженнями Гобсбаума, саме 1830–1870 pp. панував такий граничний принцип, а це означало, що «принцип національної належності» «на практиці стосувався тільки націй певної величини», тобто він був економічно й культурно життєдайний тільки для великих націй (Hobsbawm, 1990: 30-2)[79].

До того ж, це означало, що націоналізм великих націй мав бути об’єднавчим, загарбницьким і експансіоністським за характером. На думку лібералів, це був дороговказ, за яким незмінно рухалась історія в на. прямку більшої територіальної, людської та ресурсної єдності. Крім того, націоналістичні рухи великих націй були переважно громадянські й загальнодемократичні за характером, оскільки завжди прагнули вивести на політичну арену щораз більшу кількість національного населення, беручи за зразок закони, апробовані за часів Французької революції»[80].

Гобсбаум надто добре усвідомлює урядову, або «вертикальну», сутність такого підходу, тому докладає сили, щоб це виправити, залучаючи до свого аналізу чимало народних «протонаціональних» мовних, регіональних і релігійних спільнот, які нерідко утворювались серед населення у доновітню добу. Однак, а про це йшлося в попередньому розділі, такі спільноти відіграють незначну роль, або зовсім не беруть участі, у розгортанні драматичних подій націоналізму. Засуджуючи Гелнера за нехтування почуваннями й уподобаннями народу, Гобсбаум насправді наслідує його, адже розділяє населення на окремі культурні групи, які не можуть засновувати націй, бо дуже локалізовані та, у більшості випадків, аполітичні. Хоча є кілька винятків, коли протонаціоналізм ідентифікували із середньовічною державою та церквою, як от в Англії, Сербії та Росії, і така тривала ідентифікація могла посприяти зростанню нинішнього політичного націоналізму. Отже, «нинішня чи колишня належність до історичної (або сучасної) держави, може безпосередньо впливати на свідомість простих людей і породжувати протонаціоналізм або навіть, як у випадку тюдорової Англії, щось на кшталт сучасного патріотизму» (Hobsbawm, 1990: 75). А щодо сербів, то вони мали традиції колишньої держави, що стало в нагоді нинішньому сербському націоналізмові, адже пам’ять про «давнє королівство, розгромлене турками, збереглася в піснях та епічних переказах і, мабуть, найголовніше, у щоденній літургії сербської церкви, яка канонізувала більшість своїх королів» (там же: 76).

Отже, на переконання Ренана й Вебера, політична пам’ять та інституції мають сильний la longue durée (довготривалий) вплив, тоді як етнічна й лінгвістична ідентифікації здаються сучасними й надуманими. Такий підхід суголосний іншому варіантові гегелівської теорії «безісторичних народів» про те, що тільки ті народи, які колись відкинули політичну традицію державності, здатні створювати сучасні нації й національні держави (див. Rosdolsky, 1964).

Це, безумовно, відповідає негативному баченню Гобсбаумом новітнього розвитку націоналізму в Європі. Оскільки він твердить, що після першої великої епохи європейського націоналізму 1830–1870 pp., яка була винятково громадянською і демократичною, другий тип націоналізму, що захопив Східну Європу, характеризується зверненням до етнічної належності чи мови, або до них обох. Цей другий тип націоналізму, пояснює Гобсбаум, відрізняється від першого трьома особливостями:

«По-перше це відмова від «граничного принципу», котрий, як ми бачили, був основним в епоху лібералізму. Надалі будь-яка група людей, яка вважала себе за «націю», посилалася на наявність права на самовизначення, що, зрештою, означає право на окрему суверенну незалежну державу на своїй території. По-друге, через збільшення потенційних «неісторичних» націй, етнічна належність і мова стають основними, дедалі вирішальнішими і навіть єдиними критеріями потенційної державності. Окрім того, мала місце ще й третя зміна, яка вплинула сильно не на рухи за створення національних держав, а на національні почуття в межах створення цих держав: різка зміна ставлення до політичних прав нації та національної належності, для яких термін «націоналізм» був фактично видуманий в останні десятиріччя XIX ст.» (Hobsbawm, 1990: 102; курсивом виділено оригінал).

У період з 1870 по 1914 роки в Європі спостерігався різкий ріст етнонаціоналізмів разом зі швидким розширенням права участі у виборах внаслідок бурхливого розвитку міської промисловості. Це також була доба зростання нових класів й етнічної міграції та масової расистської ксенофобії, спрямованої, в основному з боку міщан («новоспечених класів») проти іноземців, а особливо проти євреїв (там же: 109—11, 121, 133).

Цей тип націоналізму досяг свого апогею в середині XX ст. як расовий фашизм і нацизм. Після 1945 р. і періоду відносного спокою відбулося відродження дезінтеграційних і розкольницьких етнонаціоналізмів, які стали спадкоємцями націоналістичних рухів малих націй кінця XIX ст. Але тут маємо суттєву відмінність. Сьогодні націоналізм «вже не є пріоритетним напрямком історичного розвитку». Скоріше етнічний націоналізм з’являється як «реакція слабкості й остраху, спроба звести барикади для забезпечення впливу на сучасний світ», в якому величезні глобальні економічні перетворення та закономірний рух населення дезорієнтують і лякають багатьох людей. На сьогодні націоналізм став недоречним. Він утратив свої колишні державотворчі та економікотворчі функції і став «замінником втрачених мрій» (там же: 164, 175-6, 181).

Гобсбаум завершує обнадійливо: «Сова Мінерви, яка вістує мудрість, казав Геґель, вилітає в сутінках. А те, що вона кружляє довкола націй і націоналізму, слід вважати доброю ознакою» (там же: 183).

Нації до націоналізму

Я так докладно цитував Гобсбаума не тільки тому, що його погляди стали достатньо впливовими, а ще більше через те, що вони доволі чітко уособлюють основні особливості конструктивістської версії модерністської системи понять. Вони містять:

(1) погляд, що сучасні нації створені націоналізмом разом із сучасною державою;

(2) що нації, як і націоналізм, з’явились не раніше, ніж на початку XIX ст.;