Розділ «5. Історія»

В ранні епохи, коли існувало дві-три моделі етнічних категорій, взаємопов’язаних груп і спільнот, відбувався частий прямий і зворотний рух населення між різними типами етнічних формацій. Цей процес, звичайно, не обмежений епохою античності та раннім періодом писемної історії. Ми продовжуємо знаходити різноманітні етнічні утворення — категорії, взаємопов’язані сукупності та спільноти — безпосередньо в сучасну епоху не тільки в Африці й Азії, а й також серед європейського населення. Це вказує на те, що моделі культурних ідентичностей, окреслених тут, не утворюють еволюційних послідовностей. Моделі проявляють деяку аморфність та взаємне перекриття і тут немає цілковитої однозначності, вже не кажучи про їхню послідовну історичну змінюваність.

Епічні держави та ранні нації

Античний світ, разом зі своїми містами-державами, царствами й імперіями, був здебільшого етнічним. Чимало відособлених етнічних утворень не прибирають якихось політичних форм і не виказують політичних устремлінь. З іншого боку, ті, що викристалізувались як повністю етнічні спільноти, прагнуть знайти таке політичне вираження і форму, які можна було б назвати «етнічними державами». Це особливо проявляється там, де впливове духівництво домагається монополії на культурне вираження і безпосередньо об’єднується з панівною елітою, щоб створити доволі згуртовану й унітарну державу. Так було в стародавньому Єгипті та, до певної міри, в набагато етнічно неодноріднішому Ірані доби Ахеменідів і пізніше за Сасанідів. Тоді було обмаль таких всенародних почуттів, які б зв’язували населення, як це ми спостерігаємо в націях, через те, що знать і духівництво здобували різну освіту, хоча в стародавньому Єгипті культура вищих верств суспільства просочувалась до нижчих прошарків, завдяки унікальному географічному положенню долини Нілу і майже повній монополізації культури жерцями (див. Frye, 1966; David, 1982).

Дещо інша ситуація була в стародавньому Ізраїлі та Вірменії (щодо Арамеї, то ми маємо обмаль свідчень, щоб скласти правильне судження). Піднесення впливових мітів і символів, пам’яті та традицій суспільства, рідна земля й історичний шлях вселяли у вірмен і євреїв не тільки почуття відмінності від оточення, а й наповнювало їх почуттям братерства в межах спільноти. Безперечно, тут сильну твірну роль відіграла монотеїстична релігія. Хоч класові відмінності зоставались помітними, особливо у Вірменії з її землевласницькою знаттю, відчуття спільної долі й політичної солідарності можна було віднайти на всіх рівнях суспільства. Це найбільш явно проявилось в діяннях стародавніх єврейських пророків і відгукові на їхні заклики до каяття і поверненням до лона Тори. Після руйнації вірменського царства у вірменських літописах доби раннього християнства ми також знаходимо почуття спільної долі серед вірменської еліти. Особливо це помітно в записах Мовсеса Хоренаці. В обох випадках почуття відмінності та спільності поєднувалось із жаданням політичної автономії, яка, попри те, що вони її, зрештою, втратили, звернене до ідеалу чи «золотої доби» незалежності і живить сподівання майбутнього політичного відновлення (див. Lang, 1980; Zeitlin, 1984; Grosby, 1997; Panossian, 2000).

У цьому разі є сенс стверджувати існування «націй» в античному світі, хоча й з деякими застереженнями та в обмеженому обсязі, знаменуючи започаткування нової моделі поряд з поширенішими моделями етнічних держав. Справді, тут немає сенсу говорити про участь народних мас у політичній діяльності (у класичних Атенах в ній могли брати участь тільки дорослі чоловіки), не кажучи вже про повноправне громадянство чи економічну єдність. Але, як уже переконалися, суворе дотримання цих критеріїв спричинило б вилучення зі списку багатьох так званих сучасних націй і зволікання з появою більшості «націй», навіть у демократичних державах, аж до закінчення Першої світової війни.

У цьому, мабуть, суть справи. Для більшості модерністів, нації можуть бути реально віднайдені тільки в демократичних спільнотах, бо тільки в них ми можемо по-справжньому говорити про всенародне громадянство. Іще, тут проглядається центрально- й західноєвропейська схема національного розвитку. Окрім того, цим самим застосовуються новітні контексти й критерії до епох, які мали доволі відмінні відносини і передумови. Для більшості людей стародавнього світу мало значення в яких взаємовідносинах вони перебували з часто незрозумілими й шаленими силами природи, що керувались богами, котрих можна умилостивити церемоніями та жертвоприношеннями. За таких умов, громадянство сучасного світу знаходить такий еквівалент у всенародній участі в широкомасштабних шануваннях і ритуалах, у виконанні етнічних і релігійних обов’язків, які пов’язують спільноту гаданої спорідненості в суспільство віри та шанування, в розумінні спільності, пробудженої символами й мітами про етнічне походження та вибраність та колективному вшануванню засновників і героїчно полеглих. Там, де мало місце таке поєднання, ми можемо говорити про націю з релігійними традиціями та ритуалами, котрі відіграють роль еквівалента юридичних прав і обов’язків сучасного громадянства. Отже, ми можемо говорити про своєрідні античні форми нації[101].

Династичні та патриціанські нації

До третьої моделі у своєму переліку Адріан Гастінґс зараховує середньовічні династичні та/або патриціанські європейські нації. З одного боку, на Заході (в Англії, Шотландії, Франції, Данії, Швеції та Іспанії) існують міцні династичні нації, побудовані на базі «побічного» (латерального) етносу й сильної держави, котрі засновані в період з XII по XV ст. і знайшли наслідування в деяких східноєвропейських країнах, особливо Польщі, Росії і, протягом деякого часу, в Угорщині. З іншого боку, з явились нації, хоча й менш цілісні, але з численною аристократією й буржуазією, які мали сильне почуття етнічної відмінності, відчуття релігійного братерства й прагнення політичної автономії, їх пов’язувала спільна батьківщина й культура, релігія чи мова, або те й інше. Я маю на увазі Швейцарію та Нідерланди доби пізнього середньовіччя, а також, меншою мірою, середньовічну Ірландію, попри її хронічну роздроленість. У цьому разі сильні міти, символи й пам’ять про героїчно полеглих сприяли виникненню особливого, зорієнтованішого на віру, хоча й менш цілісного типу суспільства (див. de Paor, 1986; Schama, 1987; Im Hof, 1991).

Не треба перебільшувати відмінностей між цими двома (династичними й патриціанськими) типами націй доби пізнього середньовіччя. Обидва типи, тією чи іншою мірою, є витворами «побічних» аристократичних етносів, в яких культура панівної знаті просочилась до середніх класів і до деяких віддалених регіонів. В династичній нації посередником такого культурного розповсюдження була сильна етнічна держава, правителі якої тяжіли до згуртування й об’єднання шляхом «бюрократичної інкорпорації» різних класів і релігій у суцільну національну державу. Патриціанські нації, створені порівняно згуртованою аристократією чи міською знаттю через конфлікти з центральною владою (і між собою), мали підтримку духовних лідерів за часів палкого релігійного завзяття. Дальший геополітичний поділ, і навіть певною мірою ізоляція, сприяли поширенню цієї релігійної культури між середніми й нижчими верствами. Такі повільні й часто нерівномірні процеси національної розбудови за середньовіччя необхідно, своєю чергою, відрізняти від сучасного підготованішого й цілеспрямованішого буржуазного процесу створення нації інтелігенцією та середнім класом (див. A. D. Smith, 1989).

Важливо пам’ятати, що у всьому тогочасному світі переважали етнічні групи. Нації, будь-то династичні, чи створені аристократією та буржуазною верхівкою, були скоріше винятком, навіть після епохи Відродження і Реформації. Приклади Швейцарії, Данії та Ірландії ніде в Європі не розповсюджувались, вже не кажучи про весь світ, аж до появи революційного націоналізму. І не повторювались вони, по суті, в династичних національних державах Західної та Північної Європи, за винятком Польщі, Росії та, протягом деякого часу, в Угорщині. Далекосхідні ж «етнічні держави» Китаю, Кореї та Японії, а також Таїланду, Камбоджі та В’єтнаму й розміщеної західніше сасанідської Персії (насправді ж переважна більшість цих країн мала у своєму складі невеликі, а то й численні меншини), виказували обмаль почуття братерства й недостатньо тривку єдність, щоб збалансувати почуття своєї етнічної несхожості щодо іноземців та бажання зберігати політичну автономію своєї батьківщини. Впадали в очі класове розмежування і відсутність масової участі в релігійних заходах, хіба що за винятком Японії, економічна єдність та правова уніфікація на всіх теренах країн була недостатньою.

Так було і в Японії до пори сегунату Токугава (1603–1868). Починаючи з XVII ст., і вимушеної ізоляції Японії від зовнішнього світу, зростання культури середніх класів і солідарність, що підтримувалась відносно однорідною етнічною належністю Японії та острівним географічним положенням, допомагали пронести почуття вибраності й живили історичне та культурне відродження, яке знаменувало пізнішу реставрацію імператорського правління за доби Мейдзі ісину. Лідери Мейдзі ісину сподівалися не тільки поставити минуле на службу тогодення, а й вишукували місце для сучасності під знаменням сприятливого й славного минулого. До самісінького вторгнення Заходу, яке стало стимулом для реформ, форма і зміст тих змін зумовлювались внутрішнім розвитком Японії за сегунату Токугава, а то й сягали давнини літописної імператорської спадщини. Потім на цих засадах етнічно більш-менш однорідна буржуазна нація після 1868 р. створила підґрунтя для сучасного японського націоналізму (див. Lehmann, 1982; а також пор. Doak, 1997).

Іншим винятком була сафавідська Персія (1501–1722). До того часу династії, що змінювали одна одну, і які нерідко панували над різними частинами Іранського нагір’я, тільки покріплювали іранську етнічну й географічну різноманітність й ускладнювали зростання всенародної співдружності та співучасті. Почування особливої перської ідентичності та вибірності, що розквітло за доби новоперського мовного відродження десятого й одинадцятого сторіч, протягом століть обмежувалось тільки рамками невеликих письменних еліт. Однак після 1501 р. могутня династія тюркського походження поклала початок політичному оживленню й культурному відродженню, що покріплювалось принесеним войовничим шиїтським віросповіданням. Об’єднання Ірану сприяло поширенню шиїтського культу «дванадцятого імама» зі столиці Шах Аббаса Ісфагана по всьому Іранові, після чого до 1722 р. більшість іраномовних персів стали шиїтами, а перську ідентичність мимохіть стали сприймати рівнозначно з шиїзмом. Хоча це відродження й підупало за часів успішної афганської династії Каджарів (1796–1925), воно заклало підвалини характерного етнічного перського почуття солідарності, яке знайшло політичне вираження в буржуазному конституційному русі 1905–1906 pp. (див. Cottam, 1979; Keddie, 1981: розд. 1–3).

Революційні націоналістичні нації

Буржуазний націоналізм. Бере початок від голландської революції й англійської громадянської війни. Він започаткував новий, набагато цілісніший і цілеспрямованіший різновид нації. Спочатку підживлюваний войовничим, реформованим, пуританським варіантом християнства, з посиленим почуттям етнічної вибраності, яка не тільки породила новий тип режиму — ісламські фундаменталісти століттями пізніше пішли ще далі — а й новий характер потреб для політичної автономії та політичної участі населення, заснованих на зразках Старого Заповіту. Ключовими поняттями, які узагальнювали ті потреби, були питання «нації» та громадянства». Разом вони вказали напрямок для буржуазно-демократичного націоналізму, при якому культурно особливий «народ» повинен стати єдиним законним джерелом влади й тільки належність до цього народу означає набуття свободі прав, що дістаються громадянам. Ця буржуазна національно-демократична логіка була розроблена філософами й публіцистами французького Просвітництва і вказувала, де підкопати підмурки і зруйнувати шви абсолютистської держави та її систему привілейованих верств, що здебільшого спиралася на знатність походження (див Walzer, 1985).

Але націоналістичний чинник цього розвитку цілком підтвердив як життєвість, так і демократичність. У разі звернення до «нації», а у Франції це робилося в першу чергу для захисту своїх прав прибічниками парламентаризму в битвах з централізованим абсолютизмом, вони поверталися до ранніх концепцій «національного характеру» та «духу нації», що були розроблені великими землевласниками і буржуазною верхівкою спочатку в Англії, а потім у Франції наприкінці XVIII ст. Ці ідеї, своєю чергою, витягували і секуляризували досить давні етнічні спогади й релігійні переконання в етнічній вибраності — твердій вірі у те, що Бог захистить і благословить ті народи, які коряться Його заповідям і сумлінно виконують покладену на них місію. У Франції така віра пов’язувалась за аналогією з древнім Ізраїлем, зосереджувалась на фігурі короля та його володіннях і сягала принаймні XIII ст., а ранні утворення можна було віднайти ще в часи франкського королівства чи в англо-саксонському середовищі (див. Armstrong, 1982: 154—9; Beaune, 1985).

Саме такі ідеї знайшли певний резонанс серед «вертикальних» або демотичних етносів і секуляризованої інтелігенції. В Центральній і Східній Європі, а потім в Азії й Африці на початку XX ст. інтелігенція і професіонали намагалися повернутись до своєї етнічної спадщини та народної культури й мобілізувати середні, а при нагоді, й нижчі класи до політичних дій. «Народна мобілізація» від імені етнічної групи під проводом інтелігенції спричинила повторне відкриття, присвоєння та політизацію рідної культури, як основи для всенародної агітації та політичних вимог. Такий «висхідний» принцип був зокрема привабливий для тих спільнот, котрі довго підпорядковувались великим і часто деспотичним імперіям, були інкорпоровані в них, і не мали сильних інституцій, які могли б «донести» і запропонувати нові світоглядні концепції та політичні задуми (див. A. D. Smith, 1986: розд. 4, і 1989).

Отже, невдовзі інші народи з-поза меж Західної Європи під проводом своєї інтелігенції виявляють почуття національної свідомості, що засновані на впевненості у своїй культурній унікальності й, зрештою, етнічній вибраності своїх демотичних етносів. Що було нового з кінця XVIII ст., то це наявність готових шаблонів для переведення світогляду в політичну програму досягнення автономії, єдності й ідентичності. Націоналізм, як політична ідеологія, з’явився на світ під керівництвом інтелектуалів та середнього класу шляхом поєднання наявного почуття етнічного походження й вибраності з революційними ідеалами всенародної участі та самостійності. Після цього з’явилась доктрина національного самовизначення з її численним потомством різноманітних націоналістичних ідентичностей, заснованих на критеріях відмінності мовної етнічної належності, території, релігії, історії та пігментації — критеріїв, що дали початок кільком видам націоналізму, а не тільки двоїстим територіально-політичному та етно-лінгвістичному націоналізмам (див. Armstrong, 1995).

Масові націоналістичні рухи. Успіх буржуазної англо — французької моделі мав значні соціальні й геополітичні наслідки як в Європі, так і за її межами. Перш за все це дало можливість іншим аналізувати ідеологічні, економічні й політичні складники цих успіхів. А це означає, що можна виділити «зародки» форми і змісту того успіху, котрий визначає національний формат, основою якого є:

(1) історичні терени або рідний край, бажано з відносно компактною територією;

(2) територіально об’єднане й суспільно згуртоване, якщо не однорідне, населення;