Розділ «5. Історія»

Так само і Хосеп Льобера (Josep Llobera), хоча й наполягає на порівняній сучасності націоналістичної ідеології, віднаходить основи пізніших націй в тривалих етнічних та політичних зв’язках і відносинах в таких ключових місцях Європи, як «Франція», «Німеччина», «Іспанія». Без аналізу територіального розміщення і споминів, зумовлених такими культурно-політичними формаціями, ми ніколи не зможемо надійно пояснити появу пізніших добре відомих сучасних політичних націй (Llobera, 1994: розд. І)[87].

Отже, з такими модерністами, як, приміром, Джон Бруйлі, для якого зростання національного почуття в XVI ст. є не більше, ніж «прелюдією» до націоналізму, неопереніалісти не погоджуються, бо визнають існування націй та націоналістичних рухів ще до XVI ст. Звичайно, Реформація з її індивідуальною молитвою і читанням Біблії в перекладах народними мовами, дуже посилила й поширила почуття національності, на чому особливо наголошує Лія Ґрінфелд (Liah Greenfeld) у своїх детальних і широких дослідженнях основних шляхів розвитку націоналізму. На думку Ґрінфелд, англійський націоналізм насправді трохи випередив Реформацію. Бо розуміння тотожності нації й усього населення — а саме це, на її думку, є ключовим критерієм наявності націоналізму — спочатку значно поширилося серед англійської еліти в 1520-х і 1530-х роках. Але англійська протестантська Біблія та «Спільний молитовник», разом з Фоксовою книгою (протестантських) «Мучеників», надали цьому національному почуттю величезну підтримку й переконливу мотивацію для боротьби проти католицької церкви та її союзника Іспанії. До часів утворення Непереможної армади, почуття належності до англійської нації поширилось на середній клас більшості територій та стало взірцем для прийдешніх націоналістичних рухів у Франції, Німеччині, Росії та Сполучених Штатах (Greenfeld, 1992: розд. І)[88].

Джерела націоналізму

На думку неопереніалістів, джерела національної ідентичності слід шукати в народних почуттях і культурі, а не у вигадках і винаходах еліт.

Отже, нації не можуть бути витлумачені як новітні штучні витвори, що сформовані конкурентними елітами. Хоч еліти й відіграють важливу роль, основні джерела націй та національної ідентичності повинні витікати з чогось іншого і розміщуватись в часі набагато глибше.

Згідно з поглядами Адріана Гастінґса, як ми бачили, доновітні нації сформувались з нестабільних етнічних належностей через розвиток літературних мов і літератур, які встановили межі культур і народів. Безперечно, доновітні «інтелектуали» — поети, книгарі та священики — зіграли в цьому істотну роль. Але на думку Гастінґса основним джерелом націоналізму є релігія, особливо християнство. Церква надавала основну освіту й організувала мережі соціального забезпечення, а священики мали щоденний контакт з масою селян і через щотижневі проповіді та читання мали сильний вплив на почуття і світогляд мас. Крім того, церква дозволила використання народних мов; в результаті вчення, що вона проповідувала, було настільки ж національним, як і всесвітнім, бо поряд з Євангелієм церква сприйняла Старий Заповіт і його політичний ідеал священної національності й царювання. Навіть коли люди не визнавали Біблії, церква, оскільки в Євангелії не було моделі ідеального державного устрою, змушена була прийняти єврейський прототип народу Ізраїлевого, вважаючи себе за verus Israel (істинний Ізраїль) і правонаступника обраного Богом народу. В результаті цього з’явилося просте вчення: кожна нація може бути обраним Богом народом, а люди уподібнювались до стародавніх євреїв, якщо вони були істинними християнами та вірними церкві (Hastings, 1997: розд. 1, 9)[89].

Отже, саме в літературі й клерикалізмі, церкві й біблійній релігії ми повинні шукати витоки й причини розвитку націоналізму. Без християнства, а насамперед юдаїзму, не було б ні націй, ні націоналізму.

Схожий висновок можна зробити з розвідки, проведеної Конором Круз О’Браєном (Conor Cruse O’Brien, 1988а), в якій досліджуються природа й витоки «священного націоналізму» та його обожнювання людьми, яке бере початок з цілісного бачення біблійного, територіалізму, етнічної спільноти й обітованої землі, поєднаного з релігійним вченням, записаним у Старому Заповіті. Далі О’Браєн показує, як ця традиція засвоювалась в Європі й знайшла нове вираження в сакральних ознаках американського націоналізму з його пошаною прапора та молитовними зібраннями.

Отже, на думку неопереніалістів, витоки націй і націоналізму не слід шукати ні в планах світської інтелігенції, ні в інтересах буржуазії в доновітню епоху, а в «глибоких культурних ресурсах» мови, етнічної належності й релігії. Такий висновок сильно полегшує сприйняття понять як «нації до націоналізму», так і «нації в доновітні часи». По суті, це може привести до розгляду троїстої схеми, запропонованої Гастінґсом, з історичного погляду, припускаючи можливість існування націй та націоналізму в стародавні часи, тим більше, що він сам на це посилається, коли звертає увагу на появу окремих націй у Вірменії та Етиопії раніше, ніж в Англії, не кажучи вже про стародавній Ізраїль. До цієї проблеми я ще повернусь [90].

Повсюдність і живучість цих глибоких культурних джерел також дають підстави засумніватись в євроцентристському підході як переніалістів, так і модерністів, оскільки це відкриває шлях для дискусії про наявність доновітніх націй поза Європою, зокрема в Ірані та на Далекому Сході. На думку Гастінґса, націоналізм передався в Азію з Європи через християнство та колоніалізм. Здається, він не зважає те, що, за його власними критеріями, Японія, Корея та Китай, як і язичницька Бірма й сефевідська Персія, ще за середньовіччя вже утворювали нації. Адже в них були народні мови й літератури, а також міти про унікальне зародження й спільне походження. Крім того, їхній державний устрій підтримувався могутніми релігійними інституціями й ідеалами. Конфуціанська модель державного устрою, не кажучи вже про буддизм, може й не бути такою динамічною та енергійною, як в стародавньому Ізраїлі й запозиченою християнством, (чи, коли вже на те пішло, ісламом), і в цьому сенсі Гастінґс може допомогти нам пояснити чому націоналістична ідеологія зародилася на Заході й чому Реформація, зі своїм зверненням до єврейського Старого Заповіту посилила першу хвилю західних націй. Але якщо ми приймаємо критерії визначення нації, запропоновані Гастінґсом, і його періодизацію раціонального розвитку на Заході, тоді ми будемо змушені визнати наявність азійських націй в добу Середньовіччя[91].

Етнічні й громадянські нації

На думку модерністів і конструктивістів, етнічний націоналізм найлегше зрозуміти як пристосовану до нових умов форму елітної вигадки. Це політичний різновид «вигаданої етнічної належності». За словами Етьєна Балібара та Еммануїла Валлерштайна:

«У жодній нації не закладено етнічну основу від природи, але оскільки суспільні утворення мають національні ознаки, населення роз’єднане серед них або переважає етнічно — тобто, відбивається в минулому чи в майбутньому начебто вони становлять природну спільноту, яка має ідентичність походження, культури та інтересів, що перебуває за межами індивідуального розуміння і суспільних умов» (Balibar and Wallerstein, 1991: 96; курсивом виділено оригінал)[92]

Ми знаходимо такі ж деконструкціоністичні наголошення у важливому дослідженні Гобсбаума сутності та ролі мови й етнічної належності при створенні сучасних націй у порівнянні (протягом короткого часу) з економічною та політичною потребою великих громадянських націй. Але для переніалістів в цілому, якраз навпаки: громадянський націоналізм, або патріотизм, за термінологією Вокера Конора, є хоч і не штучним, то безумовно раціональним витвором, тоді як етнічний націоналізм закорінений, врешті-решт, у почуття родинних зв’язків, він суголосний з основними емоціями, породженими людським досвідом і сімейними відносинами. Звідси випливає, що нації хоч і не спираються на «природну» етнічну належність й етнолінгвістичні зв’язки, однак деякі нації можуть мати значну підтримку від своїх держав.

Цю особливість Гастінгс відмічає в Ірландії і, меншою мірою, у Вельсі. Тут, коли не брати до уваги легендарні часи верховних королів і Бероїме Бріана та короткого періоду об’єднання з більшою частиною Вельсу перед англійським завоюванням, держава відігравала мінімальну роль у визначенні нації. Ірландія визначалась своєю релігійною історією, що започаткувалась від місіонерської діяльності Святого Патріка, своїм острівним географічним статусом і святими місцями, як insula sacra (священний острів). Такої думки дотримується у своїй праці Джеймс Лайдон (James Lydon), а також це підтверджується чітким розмежуванням в Ірландії між англійцями та ірландцями в епоху середньовіччя, скажімо, «ремонстрації» 1317 р. чи «Кілкелнському статуті» 1366 p., з їхніми культурними й майже расовими стереотипами, що передували Реформації та шотландській протестантській колонізації Ірландії. Подібне розмежування віднаходиться між Вельсом і Англією, що символічно пов’язувалось з назвою «кімри» і мітом про (римську) Британію. Існують давні етнічні націоналістичні рухи й етнічна належність є основою для них, як це є в більшості сучасних націоналістичних рухів у колишній Юґославії, на Кавказі чи в Африці (Hastings, 1997: розд. 3, 5, 6; Lydon, 1995)[93].

З неопереніалістського погляду, наголошувана відмінність між «етнічними» і «громадянськими» націями та націоналізмами, така модна на сьогодні, е в кращому разі другорядною, а в гіршому — хибною. З історичного погляду, то насправді всі нації та їхні націоналістичні рухи є, по суті, етнічними; і хоча нації можуть часом перевершувати відповідну етнічну належність й містити в собі інші етноси в межах ширшої політичної спільноти, вона наснажується спільною вірою в своє виняткове походження й унікальну історію. Це аж ніяк не робить етнічну основу «природною»; також це не є тлумаченням чи нав’язуванням націоналістів. Скоріше в етнічній належності, мові та релігії визнаються історичні та конструктивні основи національного статусу й суспільно-історичне підґрунтя окремих націй. Модерністи, прибічники західноєвропейського та американського підходів, розглядали територіальні політичні спільноти сучасного Заходу, як канонічні нації — тоді як насправді вони є тільки окремими випадками колишніх етнічних націй, виплеканих сильними державами й протягом століть перетворених на територіальні нації та політичні націоналістичні рухи[94].

Цей погляд спирається на факт, що західні країни історично утворилися навколо «етнічних ядер» — панівних етносів, які породили чи заснували суспільство та стали постачальниками елітних кадрів країни, як це було у випадку перших національних держав — Англії, Франції, Голландії, Іспанії та Швеції — а також в Угорщині, Польщі та Московській Росії. Навіть емігрантська нація Сполучених Штатів була створена елітами панівного британського протестантського етносу, хоч потім її етнічна особливість істотно змінилася через величезний наплив іммігрантів. Віками ці сильні держави територіально розширювались та приєднували інші терени разом з населенням при збереженні панівних позицій домінантного етносу аж до XX ст. (див. A. D. Smith, 1989).

В цих випадках антагоністичний «етнічно-громадянський» поділ історично неточний і соціологічно оманливий. Є нації, котрі поступово перетворились на територіальні та багатокультурні політичні суспільства. Не потрібно перебільшувати різницю між територією та генеалогією, між ius soli (правом місця народження) та ius sanguinis (правом крові), котрі використовує Роджерс Брубейкер для висвітлення відмінностей між французькою і німецькою імміграцією та політикою і практикою надання громадянства. В більшості націй є обидва принципи суспільної організації, навіть коли вони якийсь час зумисне надають перевагу одному з них (Brubaker, 1992; пор. Schnapper, 1997).

Стародавні нації?

Гастінґс пропонує троїсту схему національного розвитку: доба раннього середньовіччя усних етнічних належностей, пізнє середньовіччя та початок новітньої доби — віднесено до першого рівня націй, а доба ідеологічно керованих новітніх націй — до другого. Таке структурування можна критикувати не тільки за його євроцентризм, а й за нехтування ранніми епохами історії людства. Гастінґс не може застосувати свої критерії до стародавнього світу чи розглянути можливість існування націй до чи поза межами юдейсько-християнської традиції. Якщо література народною мовою, за сприяння географічного положення й держави, як у випадку з Англією, є головним критерієм статусу нації, то чому ми повинні зважати на євреїв і відкидати стародавніх єгиптян, вавілонян і персів? Допускаючи, що християнство, засноване на Біблії, було важливим чинником розповсюдження національної ідеї в Європі та на американському континенті, чому ми, своєю чергою, повинні узгоджувати це з тими етнолінгвістичними критеріями, що дозволяють нам виявити ознаки «націй» в інших, ранніх суспільствах?