Розділ «1. Поняття»

Якщо між науковцями і є згода, то тільки в тому, що термін «націоналізм» цілком новий. Найперше його вжив у розумінні певного соціального й політичного поняття німецький філософ Йоганн Ґотфрід Гердер та французький церковник-контрреволюціонер абат Оґюстен де Барюель наприкінці XVIII ст. На початку XIX ст. слово траплялося зрідка; в англійській мові його вперше вжили 1836 р. у теологічному розумінні в доктрині про богообрані нації. Відтоді термін ототожнювали з національним себелюбством, але зазвичай перевагу надавали іншим термінам, таким як «національність» і «національна належність», зі значеннями палкого національного прагнення чи національної самобутності[1].

Значення «націоналізму»

Справді, термін «націоналізм» набув тієї низки значень, з якими його нині пов’язують, тільки впродовж минулого століття. Найосновніші з них:

(1) процес утворення й становлення націй;

(2) почуття й свідомість належності до нації;

(3) мова й символіка нації;

(4) соціальний і політичний рух від імені нації;

(5) доктрина і/або ідеологія нації, загальна й конкретна.

Перше з цих значень, процес утворення націй, — надто загальне й саме охоплює низку особливих процесів, які нерідко окреслюють мету націоналізму в інших, вужчих значеннях слова. Тому, краще розглядати його пізніше, коли розбиратимемо термін «нація».

З решти чотирьох значень, друге, національні почуття й свідомість, слід чітко відрізняти від інших трьох. Вони, звичайно, дуже близькі, але не завжди одне й те ж. Можна, наприклад, мати неабияке національне почуття й не мати жодної символіки, руху чи навіть ідеології від імені нації. Саме в такій скруті опинився Нікколо Мак’явеллі (Niccolo Machiavelli), коли на початку XVI ст. його заклики до італійців об’єднатися проти північних варварів не мали жодної підтримки. З іншого боку, група може проявляти високий ступінь національної свідомості, але відчувати нестачу явної ідеології, не кажучи вже про політичний рух від імені нації, хоча така група, ймовірно, матиме бодай якісь символи й міти. Відмінність між організованим ідеологічним рухом націоналізму, з одного боку, і з поширеним почуттям національної належності, з іншого, досить чітка, і це дає змогу розглядати поняття національного почуття й свідомості окремо від самого націоналізму, навіть якщо на практиці вони в дечому збігаються[2].

Тому тут під терміном «націоналізм» матимемо на увазі одне чи більше з його трьох основних значень: мова й символіка, соціально-політичний рух та ідеологія нації. Так чи інакше, кожне значення містить у собі певною мірою національне почуття, бодай між самих націоналістів, якщо не серед населення, адже воно дає змогу об’єднати активніші й організованіші верстви населення з численнішими, але пасивними й роз’єднаними.

Як соціально-політичний рух, своєю організацією, діяльністю й методами націоналізм загалом не відрізняється від інших рухів, за винятком однієї особливості: соціально-політичний рух надає виняткового значення культурному розвиткові й представленню. Ідеології націоналізму потребують заглиблення в національну культуру — нового прочитання своєї історії, відродження рідної мови за допомогою мовознавства й лексикографії, розвитку своєї літератури, а надто драматургії й поезії, відновлення національних мистецтв та ремесел, а ще своєї музики, особливо народних танців і пісень. Саме це й пояснює пов’язане з націоналістичними рухами неодноразове культурне та літературне відродження й численні різновиди культурної діяльності, до якої спонукує націоналізм. Промовисто, що націоналістичний рух починається не з мітингів протесту, заяв чи збройного опору, а з появи літературних товариств, історичних досліджень, музичних фестивалів та часописів, присвячених культурі — вид діяльності, що її Мирослав Грох (Miroslav Hroch) розглядав, як обов’язкову початкову фазу становлення й поширення східноєвропейських видів націоналізму, а також багато пізніших націоналізмів колоніальної Африки й Азії. Ось чому «гуманітарні» інтелектуали — історики й мовознавці, художники й композитори, поети, письменники-романісти й кінорежисери — зазвичай непропорційно представлені в рухах націоналістичних та відродження нації (Argyle, 1969; Hroch, 1985)[3].

Мова й символізм націоналізму потребують більшої уваги, тому вони й траплятимуться чи не весь час на сторінках книжки. Та попри значний збіг із символізмом, мову чи дискурс націоналізму годі розглядати окремо, адже вони надто пов’язані з його ідеологією. Справді, головна ідея характерної мови націоналізму утворює основний складник його центральних доктрин і типових ідеологій. Тому, я розглядатиму цю понятійну мову в розділі 2, повністю присвяченому ідеологіям[4].

Символізм націоналізму, з іншого боку, виявляє таку закономірність у всьому світові, що ми можемо вивести її безпосередньо з його ідеологічної структури. Національний символізм перш за все характерний своїм усеохопним об’єктом, нацією, а вже потім дійсністю та образністю її особливостей. Починати слід з колективної власної назви. На думку націоналістів, як і на переконання розсварених веронських родин, «троянда з іншим іменем не пахнутиме так солодко», — а надто про це нагадала недавня суперечка стосовно назви Македонії. Прибрана або залишена з минулого власна назва покликана відбивати національну виразність, героїзм і усвідомлення спільної долі, а ще відродити ці риси в представників нації. Те ж саме з державним прапором та гімном: колір, форма й малюнок, а також текст і музика виражають щонайхарактерніші ознаки нації, а проста форма й ритм мають викликати почуття чіткого усвідомлення унікальної історії і/або долі в конкретного населення. Для стороннього ока це не має великого значення, адже йому різниця між більшістю прапорів видається щонайменшою, а тексти гімнів виявляють обмеженість тем. Тоді, що ж має якнайістотніше значення, викликане такими ознаками держави, для представників нації? Поза сумнівом, кожна нація пишається власною столицею, національними зборами, монетарною системою, паспортами й кордонами, подібними церемоніями вшанування полеглих за націю, неодмінними військовими парадами й присягами, а ще власною консерваторією, академією мистецтв і академією наук, національними музеями й бібліотеками, національними пам’ятками й воєнними меморіалами, національними видами відпочинку, святами тощо. Нестача таких символів виявляє серйозну національну ваду. Усе це схиляє до думки, що символіка нації набула власного життя, спертого на всесвітню подібність, і є рушієм національної виразності та рівності у візуальному й семантичному «світі націй». Пишнота національних символів править тільки за відбиток, втілення й зміцнення граничної окресленості нації, а ще прагне об’єднати своїх представників за допомогою загальних образів спільної пам’яті, мітів і вартостей[5].

Звичайно, національну символіку, як і націоналістичні рухи, не можна відривати від ідеології націоналізму, його останнього й головного значення. Ідеологія націоналізму покликана надати силу й напрямок як символізмові, так і рухові. Завдання соціально-політичного руху визначають не тільки його діячі й діяльність, а ще й основні ідеали та принципи ідеології. Так само, характерні символи й мова націоналізму сформовані тією роллю, яку вони відіграють у розвиткові й пробудженні ідеалів нації, а також дальших завдань, встановлених націоналістичною ідеологією. Отже, саме вона й має надати нам початкове робоче означення терміну «націоналізм», адже його зміст визначають ідеології, що ставлять націю в центрі своїх інтересів і завдань, та відрізняють націоналізм від решти подібних ідеологій (див. Motyl, 1999: розд. 5).

Означення

Націоналізм

Ідеологію націоналізму означали по-різному, але більшість означень збігалися й мали спільні характерні риси. Головна тема, звичайно ж, усебічне вивчення нації. Націоналізм — це ідеологія, яка ставить у центрі своїх інтересів націю і прагне сприяти її розквіту. Але це доволі невиразно. Слід рухатися далі й виокремити ті головні завдання, ставлячи які, націоналізм прагне сприяти національному розквіту. Усього таких завдань три: національна автономія, національне об’єднання й національна ідентичність; на думку націоналістів, нація не спроможна вижити без достатнього прояву всіх трьох завдань. А це, своєю чергою, наводить на таке робоче означення націоналізму: «ідеологічний рух за здобуття й збереження автономії, єдності та ідентичності населення, представники якого вважають, що вони становлять реальну або потенційну «націю».

Це робоче означення спирається на спільні складники ідеалів самопроголошених націоналістів, саме тому воно вступне за природою. Але це неминуче спрощує й вилучає з більшості різновидів націоналізму ідеали націоналістів, пропонуючи натомість доктрини загального, ідеалізованого характеру. Таке означення пов’язує ідеологію з цілеспрямованим рухом, саме тому націоналізмові приписують конкретні види діяльності. Однак саме основні поняття ідеології й визначають його завдання й тим самим відрізняють його від решти рухів.