Розділ «6. Перспективи»

Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія

Жертви, покладені людством на вівтар світових воєн, анітрохи не зменшили плодючість і повсюдність народних суспільних націоналістичних рухів. Радше навпаки — надали їм нового поштовху й енергії, шляхом утягнення в тотальні сутички цивільного населення. Попри майже повне замовчування теми націоналізму, принаймні, на Заході і в комуністичних країнах, подолане тільки надією, що супроводила рухи за деколонізацію в Африці й Азії, нації Європи й Америки стали ще заполітизованішими. Хоча до Організації Об’єднаних Націй входять тільки держави, а принципи самовизначення, закріплені в статуті ООН, стосувалися тільки звільнених колоній, усенародна підтримка й майже всесвітнє визнання «націоналістичних» пропозицій, як єдиної основи для здійснення державної влади, засвідчили повсюдне укріплення нації, як наріжного каменя суспільного устрою держав у другій половині XX ст.


Поширення націоналізму


Дальший хід подій мало зашкодив зосередженості нації та націоналістичному принципові. Так процес деколонізації було здійснено, виходячи з того ж принципу права на національне самовизначення й суверенітет, досягнутого в Європі й Америці, тільки з поправкою на те, що цей принцип впроваджувався для створення нових націй у недавніх колоніях, хоча й на підвалинах давніх суспільств і культур. То була доба «націєтворення», коли африканські й азійські суспільства створювались новими державами здебільшого на європейський копил[102].

Упритул до нього наблизилось й так зване «етнічне відродження» у промислово розвинутих західних суспільствах — у Квебеку й Фландрії, Шотландії й Каталонії, Бретані й Країні Басків, Корсиці й Вельсі. Тут, переважно представники середнього класу збурювали «периферійну меншість» проти панівної етнічної більшості давніх держав і проти центральних урядів, вдаючись до старих символів, мітів і пам’яті класичних європейських масових націоналістичних рухів, хоч більше із соціальними й часто соціалістичними програмами та обмеженішими політичними цілями, жадаючи у більшості випадків радше культурної та економічної автономії, ніж повної незалежності. Наприкінці 1960-х і 1970-х роках, услід за рухом за громадянські права в Америці, ці рухи за етнічну автономію, що частково збігалися в часі зі студентськими, феміністськими й екологічними рухами, створили чималу напругу у визнаних демократичних країнах, стимулюючи перегляд прямо на ходу їхніх функцій і життєздатності в світі все більшої етнорегіональної відданості[103].

Вплив цієї проблеми на Заході значно зменшився, коли новий політичний курс на перебудову й гласність у колишньому Радянському Союзі наочно довів національні розмежування й етнічні прагнення у Східній Європі та радянських республіках. Розпочавшись ще раніше у Польщі, напруженість і конфлікти з середини 1980-х років проявились у прибалтійських республіках, в Україні, Закавказзі й Середній Азії, пришвидшуючи розпад радянської імперії вздовж етно-національних кордонів, хоча це й не стало основною причиною її розпаду. Одним із наслідків цієї нової хвилі етнічних націоналістичних рухів стало відновлення критерію легітимності прагнень малих народів і залежних націй до націоналізму, оскільки тогочасні новонароджені народні рухи вело щире бажання колективної свободи й демократії. І навіть якщо дальші події у Східній Європі, колишньому Радянському Союзі й надто на Балканах не завжди виправдовували такі сподівання, а замість, здавалося б, нерозривного зв’язку між етнічним націоналізмом і неофашизмом, расизмом і «етнічними чистками», карту Європи було ще раз розкраяно, переважно вздовж ліній наявних етнонаціональних розломів, тоді як східноєвропейська політика стала дедалі більше узгоджуватись із потребами й інтересами національно розмежованих держав та їхніх еліт[104].

Якщо до цих подій долучити ще й безперервне поширення етнічних націоналізмів, а також життєздатність територіальних націоналістичних рухів у молодих африканських й азійських країнах — від тамільців і філіппінських моро до курдів, південних суданців та еритрейців — то доводиться дивуватись деяким знавцям, які могли серйозно допускати спад націоналізму, вже не кажучи про його неминучу кончину.

Саме про це заявляє Ерик Гобсбаум, і ці заяви робляться за повного визнання сучасного поширення етнічних і територіальних націоналізмів. Що міг мати на увазі Гобсбаум зі своїми однодумцями?

На думку Гобсбаума, нинішня численність націоналізмів тимчасова; за цим приховується справжній «хід історії» у напрямку До чисельніших одиниць громадських об’єднань. Націоналізм існуватиме й далі, але відіграватиме незначну й другорядну роль. Гобсбаум не сказав одного — чи будуть тоді важливими самі нації. Якщо «етнічні держави» повинні втратити свої колишні економічні та воєнні функції, як запевняє Гобсбаум, то чи призведе це до відмирання «націй»? Чи спричиняє втрата державного суверенітету применшення ролі національної ідентичності? (Hobsbawm, 1990: розд. 6).

Такі запитання вказують на складність проблем довкола так званих «скасування» і «трансцендентності» націй та націоналізму. Перед нами, фактично, постають щонайменше три різні твердження і суперечки пов’язані з цим. Перше стосується «національної держави» і її неминучої кончини, друге зосереджене на трансформаціях і можливій фрагментації «національної ідентичності», тоді як третє сконцентроване на занепаді й можливій зміні ідеології «націоналізму». Я розглядатиму їх по черзі.


Кінець етнічної держави?


Твердження, що певний різновид політичної спільноти, яку нерідко називають «етнічною державою», нібито перебуває на кінцевій стадії згасання, зазвичай спираються на економічні й політичні засади. При цьому припускають, що:

(1) термін етнічна держава означає певний тип політичної спільноти, який можна чітко виокремити;

(2) можна означити відхилення від цього типу з часом і показати згасання його сили і/або згуртованості за період з Другої світової війни;

(3) такий шлях визначено історичними змінами та соціально-політичними перетвореннями, які не лишили жодної можливості для «етнічної держави», окрім фольклору.

1. Як видно, існує надто мало чистих прикладів таких політичних спільнот, що підпадають під визначення «етнічної держави». Вважають, що етнічна держава може існувати тільки там, де більш-менш усе населення країни належить до однієї етнонаціональної групи, а межі групи збігаються з державними кордонами. Тільки в такому аспекті означення «нації» та «держави» збігаються. Але такий збіг надзвичайно рідкісний, особливо в сучасному світі за наявності значних міграційних процесів і змішування культур. Натомість маємо значно загальніший тип політичної спільноти, відомої під назвою «національна держава», тобто, держава, в якій переважна більшість населення належить до єдиної чи домінантної етнонаціональної групи, навіть коли інші малі етнічні групи перебувають у межах державних кордонів, а політична спільнота визнає правочинність засад націоналістичної ідеології (див. Connor, 1972; Wiberg, 1983).

2. Якби вдалося довести широке вживання поняття «етнічної держави», було б годі підтвердити певну тенденцію до згасання сили і/або згуртованості, а ще менше шансів на це у разі національної держави. Вважають, що до певного часу XIX ст., національна (або етнічна) держава була панівною формою політичної організації, але поступово втратила панівне становище об’єднавчої сили після втрати більшості функцій, надто після Другої світової війни. За основний показник могутності й згуртованості у більшості випадків беруть наявність повної незалежності чи, принаймні, високого ступеня автономності в питаннях проведення зовнішньої політики. По суті, небагато національних держав за останні два сторіччя могли користуватися необмеженою незалежністю; держави були пов’язані різноманітними договорами й угодами, а їхня здатність до ефективних змін загалом була обмежена нерозвинутими технологіями й наявними комунікаціями. Це слушно як для сфери зовнішньої політики і проведення воєнних дій, так і для внутрішнього управління та інфраструктурних змін. З кінця XIX ст. сила держав значно зросла, але її годі порівнювати з нинішньою могуттю, а кількість таких країн обмежувалась купкою великих держав. Це стосується й державної єдності. Хоча проблему сучасних етнічних і регіональних рухів не можна применшувати, але протягом двох останніх століть більшість національних держав пережили етнічні, релігійні й регіональні проблеми, хоча і в менших масштабах. Можливості досягнення політичної солідарності сьогодні теж куди більші, адже масові засоби комунікації, поширення техніки й загальнодоступної освіти дають змогу державним елітам поволі прищеплювати своєму населенню загальні вартості, почуття й переконання, надто якщо вони «національні» за характером. Безумовно, тут одна з причин — життєздатність територіальних і етнічних націоналізмів (див. Kahan, 1968).

3. Цілком слушно, що національна держава чимало втратила зі своїх колишніх економічних функцій і кожен усвідомлює, що з появою ядерного, хімічного й біологічного озброєння свобода, яку можна забезпечити військовими методами, значно обмежилась. Величезне зростання грошових і торгових ринків, транснаціональних компаній з бюджетами, персоналом, інвестиціями й технічним досвідом, Що значно перевершують можливості менших країн, а також утворення величезних політичних та військових блоків і багатонаціональних владних структур, безумовно розмило економічну автономію й право використання військової сили навіть наймогутнішими державами. Однак ступінь такого розмивання годі оцінити, зважаючи на обмеження у використанні економічної та військової могутності національними державами за попередніх часів. У всякому разі, це компенсувалось набуттям національними державами нових функцій заради національної самобутності й добробуту свого населення. Як видно, наявне зміщення функцій держави і влади від економічної та військової сфери до суспільної та культурної царини, від забезпечення зовнішнього суверенітету до внутрішнього, господарського управління. Кожному слід турбуватися тільки про значне збільшення державного регулювання в таких галузях, як загальна державна освіта, охорона здоров’я та збереження генофонду, планування населення й захист довкілля, імміграційна політика та засоби масової інформації, мистецтво, спорт і культура, професійна підготовка й зайнятість населення, профспілки та платня, оподаткування й фінансово-бюджетна політика та багато іншого, усвідомлюючи, що відхиливши небезпеку занепаду, національна держава стає дедалі централізованішою, узгодженішою й могутнішою. Окрім того, найважливішою функцією держави стає сфера законності й правопорядку, яка хоч і зазнає зовнішніх впливів, переважно лишається незайманою цариною, яку вважають основним зосередженням державної влади й управління. Зрештою, через контроль, владні структури й бюрократичне урядування й національна держава здатна відверто, наполегливо і всебічно втручатись у всі сфери, безпосередніше, ніж будь-коли у новітній (вже не кажучи про доновітній) період історії[105].

Але це тільки один бік медалі. Аргумент на користь занепаду національної держави дедуктивно виводиться з очевидних проявів глобалізації. Зараз немає потреби вступати в безкінечну дискусію щодо різноманітних значень цієї концепції. Досить сказати, що на додачу до економічної незалежності та широкомасштабного народного руху, людство стало свідком високого ступеня ущільнення в просторі й часі, коли події в одній частині світу миттєво впливають на інші коштом швидкого зростання глобальних засобів масової комунікації, інформаційних технологій тощо. Однак сумнівно, що це робить земну кулю «спільною». Хоча за останні десятиріччя державні кордони стали прозорішими, засоби масової комунікації геть не змінили їхнього статусу, а також не зменшили регулятивний і спостережний контроль з боку національної держави. Навпаки, існує достатньо свідчень того, як державні еліти намагаються посилити свій вплив за допомогою потоку інформації та досягнень культури, нерідко шляхом багатосторонніх угод і договорів з іншими країнами. З іншого боку, поширення по всьому світові міждержавних і недержавних організацій, обмежили свободу дій великих держав (чимало дрібних країн ніколи й не мали великої самостійності) через необхідність суворого дотримання різноманітних договорів та угод, але їхня загальна дія теж повинна посилити могутність і довголіття національної держави, яка нині претендує на роль єдинозаконного суб’єкта міжнародної діяльності[106].

На це можна заперечити, що нові економічні та культурні реалії породили значно більші політичні об’єднання й культурні простори і саме тому людство стало свідком зростання нових європейських співтовариств та об’єднань. Найприкметніший з них — Європейський Союз, який з обмеженої митної спілки швидко розвився у значно більшу економічну й політичну спільність, яка має на меті створення справжньої федерації європейських держав і європейської ідентичності. Попри нинішнє гасло Європейського Союзу — «єдність у різноманітності», малоймовірно, що для прихильників панєвропейства реальної європейської єдності та ідентичності можна досягти тільки коштом національної ідентичності. Принаймні, вони могли б сподіватися хоча б знесилення й занепаду національної ідентичності та перенесення нинішньої відданості національним державам на рівень федерального об’єднання — як це було під час створення Сполучених Штатів та Німеччини, у XVIII та XIX ст. відповідно. Домагаючись поступової передачі функцій та влади до федерального центру, вони сподіваються утворити інституційну політичну структуру, яка, зрештою, приборкає відданість народів своїй нації; інакше кажучи, вони припускають, що поступившись суверенітетом, станеться зміна ідентичності (див. Wallace, 1990; Riekmann, 1997).

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» автора Смит Энтони Д. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „6. Перспективи“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи