РОЗДІЛ I: Українські спецслужби як об'єкт наукового дослідження

Серед документів фонду ППШ: листування його керівництва з польськими урядовими й військовими колами, яке свідчить про суперечливий характер взаємин між ними, відомості щодо структури самого Штабу, матеріали про розробку бойових завдань для частин Армії УНР в екзилі та для підпільних і партизанських угруповань на випадок рейду військ на територію радянської України й вибуху там широкого антирадянського повстання. Архівні матеріали ППШ дають найбільш повні дані і про сили повстанців в УСРР: їх чисельність, місця дислокації та структуру, якої набув повстанський рух під керівництвом ППШ.

Автором вивчені й не менш цікаві архівні документи Всеукраїнської надзвичайної комісії, які нині зберігаються в Державному архіві СБУ. В них йдеться про залежність і контрольованість розвідки й контррозвідки Штабу спецслужбами Польщі, про агентурне проникнення радянських спецслужб в керівні ланки ППШ, дезінформування останніх з метою схилення до хибних рішень і підведення таким чином їх розвідувально-підривних та збройних зусиль під удари противника [76]. При цьому автор враховує, що документи архіву ВУНК у більшості своїй розроблялись співробітниками органів безпеки і через існуючі в той час ідеологічні настанови не завжди об'єктивно відображали стан справ.

На жаль, в документах усіх архівних фондів дуже мало відомостей про діяльність в еміграційний період (1921 р.) Розвідочної управи та її Інформаційного бюро Головної Команди українських військ [77].

ЦДІА України у м. Львові зберігає і ряд документів, які корисні для студіювання історії органів безпеки національної державності на західноукраїнських землях. До їх числа можна віднести спомини активних учасників збройного антипольського повстання у Львові в листопаді 1918 р., де є згадки про розвідувальні заходи української сторони, польське підпілля та його дії проти українців, деякі матеріали, в яких йдеться про існування українських підпільних організацій на окупованій поляками території Галичини. Не менш корисними виявились спогади колишніх вояків і співробітників військової розвідки та контррозвідки УГА, інші матеріали [78].

На значну увагу заслуговують закон про Державну жандармерію ЗУНР, службові інструкції, які дали змогу побачити хід розробки організаційно-правових підвалин цього важливого державного органу. Там же є відомості про систему підготовки кадрів Державної жандармерії [79].

Крім документів, що безпосередньо стосуються історії спецслужб ЗУНР, до фондів ЦДІА України у м. Львові внаслідок певних обставин потрапила й низка документів, цікавих з точки зору минулого спецслужб інших українських державних формацій в Україні. Вони зосереджені у так званій "Колекції документів УНР-ЗУНР" [80].

Там, наприклад, виявлені надзвичайно цінні щодо історії української розвідки секретні рапорти про діяльність дипломатії Української Держави Гетьмана П.Скоропадського на Кубані у 1918 р. [81]. Згадані документи свідчать про підвищення рівня роботи українських спецслужб, проведення ними масштабних операцій за кордоном, організацію цілеспрямованого впливу на зарубіжні політичні кола з метою забезпечення їх лояльності до України.

На пильну увагу дослідників історії національних спецслужб заслуговують і архівні фонди відомств внутрішніх справ різних формацій української державності. В ході ознайомлення з ними виявлені матеріали Адміністративно-політичного департаменту МВС Центральної Ради, установлена структура Департаменту, його керівний склад, напрямки діяльності, нормативна база. Правда, мало вдалося знайти стосовно результатів його праці [82]. У фонді МВС Української Держави Гетьмана П.Скоропадського [83] знайдений масив документів контррозвідувальних органів цього відомства — "освідомчих відділів" Департаменту Державної варти.

Документи гетьманської контррозвідки дають можливість для докладного висвітлення основних елементів оперативної обстановки у тогочасній Україні: матеріали про шпигунську й диверсійно-терористичну діяльність радянських спецслужб, антидержавну діяльність більшовицького підпілля, інших опозиційних Гетьманату політичних сил, повстанський рух, антиурядову пропаганду, прояви організованої злочинності тощо. Збереглося й чимало матеріалів про організаційно-штатний устрій самих "освідомчих відділів", підбір кадрів для них, а також директивних документів, листування з іншими державними установами. Цікавими є матеріали про оперативно-розшукові заходи "освідомчих відділів", їх протидію шпигунській та терористичній діяльності, особливо небезпечним кримінальним злочинам, зусиллям до підтримання внутрішньої безпеки у правоохоронних органах.

Наявні документи "освідомчих відділів" дають змогу відтворити хід конкретних оперативних розробок у справах з ознаками "шпигунства", "тероризму", "організації масових антиурядових виступів", а також побачити рівень проведення оперативно-військових операцій та контррозвідувального забезпечення ходу бойових дій.

Непогані можливості для студіювання історії української розвідки та контррозвідки надають і документи фонду МВС Директорії УНР [84]. Вони стосуються діяльності Політичного департаменту, реформованого потім в Департамент політичної інформації МВС УНР. Серед них — інструкції, які відображають провідні напрями службових зусиль цього підрозділу, доповіді, звіти про виконану роботу по контролю за іноземними місіями в Україні, відвернення шпигунської та антиурядової діяльності конкретних осіб, пропозиції щодо вдосконалення організації роботи місцевих підрозділів Департаменту. Ряд документів характеризує службову "технологію" цього підрозділу: роботу з агентурою, зовнішнє спостереження, обробку матеріалів засобів масової інформації, підбір і використання конспіративних квартир тощо [85].

Вище зазначалося, що автором опрацьовані і використані змістовні архівні матеріали щодо Державної жандармерії відомства внутрішніх справ ЗУНР. Унікальними можна назвати знайдені в ЦДАВО України документи стосовно функціонування Департаменту політичної інформації (розвідки та контррозвідки) МВС Державного Центру УНР в екзилі [86].

Як уже йшлося, для отримання відомостей з історії українських спецслужб вивчалися й архівні фонди цивільних відомств України того періоду. Це насамперед матеріали фондів міністерств закордонних справ національних державних формацій 1917–1920 рр. [87]. У них виявлено чимало документів щодо організації й функціонування військової дипломатії України, відносин між МЗС та силовими відомствами стосовно роботи військового аташату.

Крім того, документи цих відомств дають уявлення про специфіку роботи в Україні іноземних дипломатичних і консульських представництв, стан внутрішньої безпеки й службової дисципліни в українських представництвах за кордоном, а також роботу українських місій по репатріації військовополонених, серед яких також велося збирання інформації про країни перебування та їхні збройні сили. Окремі документи (наприклад, інформація посла України у Відні В.Липинського про австрійську шпигунську мережу в Києві у 1918 р.) свідчать про цілеспрямований збір розвідувальної інформації цивільною дипломатією України.

Чимало цікавих документів з історії українських спецслужб опинилося за кордонами України, в іноземних архівосховищах та бібліотеках. Відомо, наприклад, що Науково-дослідний Інститут ім. В.Липинського (Філадельфія, США) придбав у Гуверівській бібліотеці при Стенфордському університеті розвідувальний звіт Генштабу Польщі про стан УГА від березня 1919 р. [88]. Отже, студіювання історії спецслужб України має здійснюватися у співпраці вітчизняних та іноземних дослідників, кожні з яких мають доступ до тих чи інших груп джерел з проблеми.

Значний джерелознавчий потенціал для студіювання порушеного питання має Державний архів Служби безпеки України, якому передані архівні фонди колишнього КДБ УРСР та всіх попередніх радянських органів безпеки в Україні, починаючи з періоду громадянської війни.

За своїм походженням документальні джерела, де міститься інформація про спецслужби національної державності, можуть бути поділені на дві групи. По-перше, це документи ВУНК-ДПУ України, що стосуються боротьби проти антирадянських повстансько-підпільних рухів. Найбільш змістовними з точки зору наявності конкретно-історичної інформації є узагальнюючі матеріали радянських органів держбезпеки. Так, у документі під назвою "Отчет Центральной Украинской Чрезвычайной Комиссии за 1920 г." [89] дається характеристика повстансько-підпільному руху в Україні, роботі спецслужб УНР по його організації, контрзаходів ВУНК проти антирадянського руху опору, діяльності в Україні спецслужб іноземних держав Антанти, Польщі, Греції, Норвегії.

Велику інформативність мають і звіти радянських розвідників, що працювали у середовищі військових та політичних кіл діючих українських урядів. Автором, наприклад, використаний звіт співробітника особливого відділу 14-ї радянської армії О.Бірюкова про його роботу при урядових інституціях Директорії УНР [90]. Розвідник дає характеристику морально-політичного стану в державних інституціях УНР, розповідає про роботу спецслужб Української Народної Республіки (розвідки, контррозвідки), їх агентурну мережу, організацію повстанського руху, міжпартійні стосунки в урядових колах. О.Бірюков у звіті, звичайно, упереджено підходить до стану справ у силових структурах та урядових інституціях УНР, але документ має службово-інформаційний характер і тому близький до об'єктивності.

Інша група документів в архівах радянських спецслужб пов'язана з політичними репресіями проти діячів української національної державності або співробітників їх силових структур. Характерно, що практично протягом усього періоду сталінізму радянські органи держбезпеки вели розшук й безпідставно переслідували осіб, причетних до національних державних формацій періоду 1917–1921 рр.

Згідно із таємною інструкцією ОДПУ середини 20-х рр. постійному нагляду підлягали всі урядовці згаданих державних формацій, члени національних політичних партій, військовослужбовці збройних сил, працівники органів безпеки, внутрішніх справ, юстиції [91]. В період масових репресій вони ставали першочерговими їхніми жертвами. Розшук осіб цієї категорії тривав навіть наприкінці 40-х — на початку 50-х рр. Так, у 1948 р. місцеві органи держбезпеки УРСР отримали вказівку виявляти колишніх службовців Державної варти періоду Гетьманату. В результаті у відповідних фондах відомчого архіву опинився перелік з понад 3000 прізвищ службовців цієї інституції, справді унікальний документ для вивчення особового складу цього органу безпеки.