РОЗДІЛ I: Українські спецслужби як об'єкт наукового дослідження

У міжвоєнний період з'являються і більш грунтовні праці, де всебічно висвітлюються факти з історії спецслужб України. Слід зауважити, що формування історіографії військової історії України періоду "визвольних змагань" відбувалося в умовах існування в середовищі української політичної еміграції різних за державницько-політичним та ідейним спрямуванням течій та угруповань, які здебільшого сформувалися ще в період незалежної України й перейшли до еміграції разом зі своїми носіями. Насамперед ці течії репрезентувалися прихильниками української державності у формі республіки, котрі згрупувалися навколо колишнього голови Директорії УНР С.Петлюри, а також прибічниками української консервативної політичної течії, що виступали за державність у вигляді "історичного дідичного гетьманату" і консолідувалися в еміграції навколо колишнього гетьмана П.Скоропадського та різних груп "гетьманців".

Гострий характер ідейно-політичних суперечностей між згаданими течіями призводив до перенесення до військово-історичної літератури їх апологетики, суб'єктивізму, нестерпності щодо позиції наукового опонента. Сторони звинувачували одна одну у всіляких прорахунках і навіть у "зраді національних інтересів", безапеляційно й некритично покладали одна на одну всю відповідальність за поразку у боротьбі із зовнішніми ворогами або за невдачі внутрішньої політики.

Інше вогнище незгоди серед авторів військово-історичних студій виникло на грунті суперечностей між інтелігенцією з Наддніпрянської України, що опинилася в еміграції, та авторами з Галичини. Коріння цих суперечностей ішло від непорозумінь між керівництвом УНР та ЗУНР, котрі врешті-решт призвели до розпаду соборної України у листопаді 1919 р. При цьому обидві сторони вбачали у діях опонентів акти "зради" загальних інтересів, що також відвертало від об'єктивного дослідження причин воєнних поразок.

Крім того, полярні погляди на певні явища й події військової історії зустрічаються й серед авторів, котрі свого часу належали до одного табору. Для прикладу варто згадати роботи, що торкаються спроби державного перевороту у Рівному у квітні 1919 р., яку вчинив один з воєначальників Армії УНР В.Оскілко.

Автори праці "Шлях до катастрофи…" [18] рішуче засуджують протиправні, антидержавні дії заколотників і самого В.Оскілка, вбачаючи в них акт державної зради, спрямований на усунення законного керівництва УНР і підрив боєздатності її армії. При цьому вони порушують питання про причини загострення політичної обстановки в Україні та ефективність дій силових структур УНР по відверненню заколоту.

У свою чергу сам В.Оскілко інакше інтерпретує ці події, подає себе як борця за оздоровлення політичного життя УНР, проти корумпованої верхівки республіки, котра була, на його думку, неспроможною кваліфіковано проводити військове будівництво та організувати управління діючою армією [19].

У сукупності ж згадані праці висвітлюють різні (переважно негативні) аспекти політичної ситуації в Україні, дають уявлення про рівень спроможності державних органів підтримувати внутрішню й зовнішню безпеку в країні.

У період, що розглядається, виходить низка серйозних військово-історичних праць колишніх українських воєначальників генеральського рангу та офіцерів збройних сил України [20]. Одночасно на сторінках такого цінного з військово-історичної точки зору видання, як "Літопис Червоної Калини" з'являються стислі статті, присвячені конкретним бойовим епізодам або військовим підрозділам та інституціям [21].

Незважаючи на різну глибину висвітлення військово-історичних подій, згадані праці з погляду історіографії проблеми поєднує те, що їх автори побіжно торкаються й ряду моментів з історії спеціальних служб. Наводяться також окремі аспекти оперативної обстановки (зокрема, і діяльність ворожих спецслужб в Україні), організації роботи військової й польової розвідки, розвідувальних підрозділів діючих армій УНР і ЗУНР.

Найбільш помітним, на думку автора, явищем в історіографії військово-державного будівництва й військової історії України став вихід у середині 30-х років серії випусків "Історії українського війська". Повним виданням вона вийшла у 1953 р. [22]. Її автори вперше спробували підсумувати надбання історіографії з проблеми історії спеціальних служб України. Так, початок зародження спецслужб автори справедливо віднесли до періоду Української Центральної Ради, згадуючи про створення у структурі керівного органу національного військового руху — Генерального Військового Комітету — окремої комісії спеціальних служб, а у складі Українського Генерального військового штабу (березень 1918 р.) — розвідувального підрозділу.

При розгляді процесу створення збройних сил українських державних формацій 1917–1920 рр. автори цієї фундаментальної праці приділили увагу підрозділам військової розвідки різних рівнів (головних штабів, штабів з'єднань і частин). Окремо йшлося про діяльність та кадровий склад військової розвідки й польової поліції (жандармерії) Української Галицької Армії (УГА).

Ще більш детально ці питання розглянуті у тритомній збірці матеріалів з історії УГА, підготовленій українською діаспорою в Канаді. Перший і другий томи видання містять статті безпосередніх учасників тих подій, котрі на відміну від багатьох інших мемуаристів приділяють головну увагу не власній ролі, а, по змозі, об'єктивному аналізу діяльності тогочасних військових спецслужб, наводять конкретні факти з їхньої практики [23]. Окремий розділ своєї монографії присвятив розвідці та контррозвідці УГА, іншим її спеціальним підрозділам знаний український військовий історик Л.Шанковський [24].

Автори згаданих праць критично підійшли до аналізу успіхів української державності у створенні спеціальних служб та діяльності самих цих органів безпеки, віддаючи належне значенню їх роботи для оперативного забезпечення збройних зусиль і не приховуючи прорахунків. Усе ж таки, незважаючи на чималу наукову вагомість зазначених публікацій, котра зберігається й до цієї днини, ступінь висвітлення в них порушеної проблеми навряд чи можна визнати достатнім. Певні відомості з історії спеціальних служб України містилися у наукових виданнях з історії державного будівництва. Так, у праці М.Чубатого з історії ЗУНР-ЗО УНР дано характеристику органам безпеки української державності в Галичині [25].

Цікавою з точки зору дослідження ворожої для української держави підривної діяльності спецслужб російського "білого руху" є праця відомого державного діяча й дипломата УНР О.Лотоцького з історії україно-турецьких міждержавних стосунків періоду громадянської війни [26]. У роботі йдеться, зокрема, про намагання денікінської контррозвідки розгорнути підривну діяльність проти дипломатичної місії України в Константинополі, котру очолював автор.

У межах другого, післявоєнного, етапу історіографія проблеми продовжувала розвиватися під впливом існування двох течій: української еміграційної та української радянської. При цьому методологічні відмінності у підходах до минулого України й історії її силових структур не тільки не припиняли свого існування, а, скоріше, поглиблювалися.

Цілком зрозуміло, що радянська російська й українська історіографія зосереджувалася на дослідженні історії саме радянських органів державної безпеки періоду громадянської війни. Однак, висвітлюючи їх історію, просто неможливо було зовсім уникнути згадок про діяльність українських національних спецслужб, різноманітні аспекти воєнно-політичної ситуації в Україні, заходів радянських спецслужб у протиборстві з українськими органами безпеки.

Особливо слід відзначити колективну монографію харківських авторів з історії ВУНК 1918–1922 рр. [27]. У зв'язку з розглядом процесу формування й діяльності спеціальних органів радянської України наводяться численні приклади проявів роботи спеціальних служб Української Держави Гетьмана П.Скоропадського й, особливо, УНР. Об'єктом авторського дослідження стала й таємна діяльність Центрального Повстанського Комітету, котрий намагався розгорнути збройну боротьбу проти більшовицького режиму в Україні, створив розгалужену мережу підпільних і повстанських організацій в тилу Червоної армії. У праці досить докладно висвітлено й такий чинник оперативної ситуації в Україні, як розвідувально-підривна діяльність спецслужб іноземних держав: Англії, США, Франції, Польщі, Румунії, Греції та ін. Зрозуміло, автори при цьому виходили з поширених на той час ідеологічних постулатів, через що недооцінювалося значення розвитку українських національних спецслужб.

Крім цієї праці, виходять роботи, присвячені діяльності ВУНК або окремих її співробітників [28]. Значний обсяг дослідницького матеріалу щодо антирадянських сил, таємної боротьби в Україні міститься у ряді узагальнюючих праць з історії придушення радянськими силовими структурами руху опору більшовицькому режиму на території України [29]. Хоча згадані праці відзначаються явною тенденційністю при висвітленні проблеми, в них можна знайти численні сюжети про діяльність українських національних спецслужб і керованого ними підпілля, український повстанський рух, зокрема про роботу ППШ при Головній Команді військ УНР в екзилі.

Питання оперативної обстановки в Україні, боротьби між радянськими й національними органами безпеки, розвідувальної й диверсійно-підривної роботи останніх, розгортання українського повстанського руху займають помітне місце в працях, присвячених історії громадянської війни 1918–1920 рр. в Україні [30].

Чимало радянських істориків торкаються проблем іноземної інтервенції в період громадянської війни та політики провідних іноземних держав щодо країн, які утворилися на місці Російської імперії (наприклад, розгляду "українського питання" на Паризькій мирній конференції у 1919–1920 рр.) [31]. Ці наукові праці містять докладний матеріал стосовно роботи в Україні спецслужб провідних західних держав, їх взаємовідносин з українськими національними спецслужбами. До того ж аналіз міжнародного становища України, позицій великих держав щодо подальшої долі українських земель дає можливість краще зрозуміти драматизм зовнішніх обставин існування суверенної України у 1917–1920 рр., міжнародні чинники обстановки навколо неї.