Розділ без назви (3)

Без чуми, без війни, без вини

Нам розверзлася братська могила.

В. Бровченко «Надвечірні дзвони»

Ці злодіяння ретельно приховували в СРСР аж до кінця 80-х років минулого століття. Однак і в країні, і за кордоном про них було відомо відразу після здійснення. Нині 10 держав на всіх континентах визнали голодомор 1932–1933 років геноцидом української нації.

У 2003 р. спеціальною Постановою визнав, нарешті, геноцид і український Парламент.

У 2006 р. Президент України направив у Верховну Раду проект Закону про визнання Голодомору 1932–1933 років в Україні геноцидом. А 25 листопада 2006 р. вперше за минулі 73 роки відбулося всеукраїнське поминання жертв юдо-марксистсько-ленінсько-сталінсько-більшовицько-комуністичного режиму. У своєму зверненні до народу з цього приводу Президент зажадав від Верховної Ради негайно прийняти згаданий Закон (його там вперто не хотіли розглядали), а його супротивників, тобто тих, хто не визнає Голодомор і геноцид, назвав ворогами, які ненавидять Україну, її народ.

28.11.2006 проект Закону з великими труднощами нарешті було включено до порядку денного парламентської сесії, на якій розгорнулись справжні бої між його прихильниками і лютими супротивниками, які боролися з ним з такою пристрастю, що була б більш доречною для порятунку від смерті голодуючих. Опоненти були категорично проти статті про кримінальну відповідальність за заперечення геноциду, оскільки ще напередодні вони не визнавали сам факт його існування. Особливо старався лідер нинішніх комуністів, спадкоємець, пропагандистів юдо-марксистсько-ленінсько-сталінсько-більшовицько-комуністичної ідеології, що спородила цей геноцид. З піною на устах він доводив, що в 1932–1933 роки ніякого заздалегідь спланованого голодомору, тобто геноциду не було. Просто були, мовляв, погані породні умови, поганий врожай і нехлюйство деяких місцевих чиновників, що й спричинило голод в поодиноких місцях. Але істинно народна більшовицька влада оперативно допомагала, начебто, голодуючим продовольством, і голод було швидко переборено. Усі розмови про спеціально організований масовий голод і багатомільйонні жертви, це, мовляв, вигадки, неправда, провокації ворогів марксистів-ленін-ців-сталінців-більшовиків-комуністів.

28.11.2006 р. комвождь уже побоявся повторювати те, що говорив ще недавно, але вся його фракція (а отже, і партія) одностайно не проголосувала за Закон, тобто голодомор і геноцид так і не визнала.

Схоже повелися також Регіони. Вони виставили свій проект Закону. Але коли він не пройшов, то після довгих дискусій і компромісів, поступок на її користь, фракція погодилася нарешті підтримати Закон Президента. Однак перед самим голосуванням відмовилася і повним складом (крім двох своїх членів) не проголосувала за Закон, тобто, як і комуністи, не визнала голодомор і геноцид, який рішуче заперечували деякі її керівники незадовго до описаних подій.

Отже, цей воістину історичний для України Закон прийнятий всього 233 голосами народних депутатів із 442 зареєстрованих перед голосуванням, тобто 209 або майже половина парламенту мовчки, своїм неголосу-ванням «висловилася» проти визнання голодомору, геноциду, моторошної трагедії власного народу. І мимоволі виникає питання: чи не правий Президент, назвавши 209 нардепів ворогами України, які ненавидять свій народ, чи має право на існування такий Парламент?! Чи правий Президент, який видав наказ про його розпуск та призначивши дострокові вибори?

Під час обговорення президентського проекту Закону, задля прийняття його в цілому, пішли на ще один принциповий компроміс, поступку: визначення «геноцид української нації» замінили висловом «геноцид українського народу», оскільки, мовляв, на думку опонентів в Україні від голоду в ті роки загинули представники й інших національностей і так, мовляв, буде справедливіше.

Справедливіше, та не дуже. Тому що, хоча в ті роки на Україні дійсно проживали й інші національності, найбільше, мабуть, росіян і євреїв, але режим знищував лише селян, тобто насамперед українців. Із трьох мільйонів росіян переважна більшість у ті роки проживала в містах, працювала в промисловості, служила в армії, а не перебувала в зубожілому селі, де голод лютував незрівнянно страшніше, ніж у містах, де робітникам видавали продовольчі картки.

Відомі сьогодні матеріали про ті роки дають підстави стверджувати, що від голоду тоді вмерло порівняно мало євреїв. І не тільки тому, що безпосереднім організатором голодомору, геноциду українців, головним сталінським куратором-катом був їхній одноплемінник Лазар Каганович, а серед його сатрапів-катів рангом нижче теж повно було їхніх одноплемінників. Насамперед тому, що євреї не займалися землеробством, не були селянами, а займалися іншими ремеслами переважно в містах.

Хто б що не говорив — ясно як Божий день: режим знищував голодомором, геноцидом саме українську націю, якої боявся. Він невпинно робив це й у попередні, і в наступні роки, знищуючи насамперед село, селян й українську інтелігенцію, тобто становий хребет і мозок нації.

Серед усіх націй у складі СРСР у ті роки українська була найчисленнішою (більшою навіть ніж російська), розвинутою, освіченою, культурною, вільнолюбною, здатною постояти за себе. Її треба було знекровити, зламати, поневолити. І режим оскаженіло вирішував це завдання в усі роки свого існування.

Ус і балачки людей, які намагаються це заперечити, спростовує об'єктивна статистика.

За даними перепису 1929 року, в СРСР нараховувалося 77,8 мільйонів росіян і 81,2 мільйонів українців.

За даними перепису 1979 року, росіян стало 137,4 мільйонів, кількість білорусів, грузин, татар проти 1929 р. збільшилася вдвічі, узбеків, вірменів, таджиків — втричі, а українців стало 43,3 мільйонів, тобто за минулих 50 років їх стало майже на 40 мільйонів менше [10].

«За переписом 1926 року, у СРСР жило 81,195 млн (!) українців, це приблизно стільки ж, скільки в той час там було і росіян. До 1939 р. населення СРСР загалом збільшилося. Стало значно більше і росіян, а от українців стало менше майже втричі (!) — 28,1 млн, тобто «зник» 53,01 млн» [11].