Розділ без назви (3)

Однак одна справа — обіцянки, слова, колгоспний статут, і зовсім інше — реальні справи.

Насправді впродовж усіх шістдесяти років колгоспного ладу і землею, і матеріальною базою, і виробництвом, і плодами праці, і самими колгоспниками, усім колгоспним життям свавільно, немов особистою власністю, цілком розпоряджалися лише парторгани, проти яких уся багатомільйонна маса колгоспників була абсолютно безправною.

Парторгани призначали колгоспних керівників, визначали, скільки сільгосппродукції колгоспи повинні здати і скільки залишити собі, визначали їй ціну, диктували, чого, скільки і навіть коли сіяти і збирати, яку продукцію робити, безперешкодно чинили й іншу сваволю. Були навіть періоди, особливо в післявоєнні роки, коли голів колгоспів знімали з посади голови сільрад і навіть рядові уповноважені райкомів і райвиконкомів.

У післявоєнні 1946–1947 роки ті ж парторгани за вказівкою ЦК КПУ, який знову очолив Лазар Каганович, організували черговий голодомор, коли тільки в Україні знищили близько двох мільйонів колгоспників і членів їхніх родин. Тепер уже загальновідомо: якщо колгоспник «крав» на вже прибраному полі кілька колосків (які він і виростив, а не кагановичі), рятуючи від голодної смерті родину, то за цей «злочин» його присуджували до 10 років табірної каторги, тобто до смерті.

А ще до закінчення війни, у 1944 р. Жуков і Берія під благословенням Сталіна підписали наказ про тотальну депортацію українців у Сибір. І перший ешелон уже відправили. Але потім справа застопорилась: чи то не вистачило такої кількості вільних ешелонів, чи то Сибіру, чи то вирішили «депортувати» на місці — на той світ голодомором, що значно простіше і дешевше.

А менш численні нації таки депортували, піддали геноцидові тотально — чеченців, інгушів, месхетинців, кримських татар, вірменів, болгар, кримчаків, греків, поволзьких і кримських німців (не забути б нікого).

Ус і нерони, калігули, чінгіз-хани, івани грозні і К° до нічого схожого не додумалися, тому що ці варвари, на відміну від більшовиків, не знали марксизму і тому не були лютими інтернаціоналістами, космополітами, антинаціоналістами.

А от фашисти знали марксизм, його антинаціональне мракобісся. Вони розробили власну, засновану саме на махровому націоналізмі, расову теорію, відповідно до якої знищували мільйони представників «нижчих», «неповноцінних» рас, до яких зараховували усіх, крім справжніх арійців. Фашизм пророкував світове панування не пролетарському бидлу, а «білявим бестіям» — чистокровним арійцям.

Довгі десятиліття за свою тяжку каторжну працю колгоспники одержували або жалюгідні крихти, або не одержували абсолютно нічого, не мали найменшого уявлення про те, що таке регулярна зарплата. У них не було нормованого робочого дня і нормальних вихідних. На відміну від робітників та службовців, у них не було своєї профспілки, ніхто не захищав їхні соціально-трудові права. Вони не мали пенсій, навіть якщо трудилися в колгоспах до глибокої старості, відпусток, навіть декретних, лікарняних.

Колгоспників силоміць змушували підписувати нескінченні позики, вносити чималу готівку, якої в них не було. Щоб уникнути в'язниці, їм доводилося продавати останню худобу, прирікаючи свою родину на голод. Часто траплялося, що влада забирала цю худобу і за несплату непомірних податків за особисте господарство колгоспників. Жертвами такої сваволі ставали навіть дружини фронтовиків, матері багатодітних родин і навіть удови загиблих на фронті чоловіків.

На відміну від жителів міст і селищ, колгоспники не мали паспортів і, отже, права виїхати із села, змінити місце проживання, вирватися з колгоспного «раю». З тієї ж причини вони не мали права послати своїх повнолітніх, але безпаспортних дітей у міста для продовження навчання. Якщо дорослі діти колгоспників усе-таки працювали і жили в містах і селищах, то вони не мали права забрати до себе своїх старих, немічних, безпаспортних батьків: вони не могли прописати їх у своїх квартирах, а без прописки, як відомо, було і ні туди, і ні сюди.

У загальному складі населення країни колгоспники становили від 80 до 90 і більше відсотків. Тобто вони, власне кажучи, і були народом.

А як називається народ, позбавлений елементарних прав і змушений мало не безплатно і тяжко трудитися на своїх поневолювачів?

За всіх часів такий народ називали рабом, а політичний режим рабовласницьким.

Інші 10–20 % населення становили робітники та службовці. І хоча їхнє соціальне становище було трохи краще, ніж у колгоспників, але щодо політичних прав — ситуація загалом мало відрізнялася. Вони теж зазнавали постійних репресій, особливо інтелігенція, а в юдо-більшовицьких катівнях, в'язницях і таборах тіснилися мільйони представників колгоспного селянства, робітничого класу і службовців. І якщо вести мову про народне рабство, то до когорти рабів-колгоспників можна сміливо зараховувати робітників та службовців.

4. У ХХ столітті жоден, навіть найбільш лютий політичний режим не поводився зі своїм народом так по-звіриному жорстоко, як більшовицько-сіоністський.

Утім, схожий до більшовицького аналог неможливо й відшукати в усій минулій історії світу.

Тут з ними неможливо порівняти навіть фашистів. Вони прийшли до влади в Німеччині внаслідок перемоги на виборах у 1933 р.

Найсміливіша фантазія не дає змоги навіть уявити, щоб у 1917 р. більшовики змогли виграти хоч якісь вибори в Росії.

А от фашисти виграли вибори в основних своїх суперників комуністів, що мали могутню партію і вели свою виборчу кампанію під марксистськими гаслами класової боротьби, інтернаціоналізму, панування пролетаріату, знищення капіталізму, приватної власності, боротьби зі своїми суперниками фашистами і зрештою вибори успішно провалили. Велику «свиню» на цих виборах їм підклали більшовики своїми добре відомими німцям звірствами — саме в цей час вони проводили свій черговий моторошний голодомор, про що німецькі виборці, звичайно, знали.