Розділ «Частина І. Вільгельм Габсбург — Василь Вишиваний: з історії життя і діяльності»

Відданість Україні й українській справі поєднувалась з різко негативним ставленням ерцгерцога до Польщі і до будь-яких компромісів з нею з боку українських політиків. Він різко засудив угоду УНР з Польщею, зініційовану С. Петлюрою. Це знайшло своє відображення і в його біографічних свідченнях на допиті в слідчих органах держбезпеки УРСР у вересні 1947 р. (док. 91).

Деякі подробиці про цей період із життя В. Габсбурга подає шведський журналіст, кореспондент однієї з берлінських газет Анрі Гелльссен 6 березня 1920 р.[4] у статті «Король для України». Ця публікація вміщена також у «Бюлетені Українського пресового бюро в Копенгагені»144. Автор повідомляє, що ерцгерцог перебуває у Відні й «кожного пополудня його можна здибати у кав’ярні «Райхсрат» коло будинку парламентного, де бувають також українські політики. Разом з Вільгельмом є Дорошенко, колишній український міністр закордонних справ за часів гетьмана Скоропадського». Шведський журналіст стверджує, що ерцгерцогу хочуть підпорядкувати групу в 2000 озброєних вояків-українців з Італії, які «вичікують тут розвитку подій, так що майбутній король зразу буде мати маленький відділ до своїх послуг»145.

Спроба співпраці з гетьманцями

На початку 1920 р. відбувався активний процес консолідації навколо П. Скоропадського різних українських монархічних груп, насамперед членів партії хліборобів-демократів. Остання, переглянувши свою програму й тактику під впливом розроблених В. Липинським соціально-політичних концепцій, поклала в основу своєї діяльності «монархічний» і «класократичний» принципи. Пізніше у спеціальній відозві центральної управи об’єднаних хліборобських організацій один з лідерів хліборобів-демократів С. Шемет так визначав підстави цієї інтеграції українських консервативних течій: «Сучасним соціалістичним і націоналістичним цькуванням, які кидають українців на українців і нищать в зародку всі спроби унезалежнення України від метропольних влад, вони (хлібороби-демократи. — Авт.) хочуть протиставити гасла патріотично-територіальні, об’єднуючи всіх мешканців України во ім’я спільної потреби Української Держави»146.

Наприкінці 1919 р., як зауважує С. Шемет, хлібороби-демократи запропонували П. Скоропадському «скористатись із своїх законних гетьманських прав для рятування погибаючої ідеї української державности». Відтоді, за його словами, «починається нова політична акція гетьмана, ведена весь час спільно з об’єднаними під його Верховним Проводом українськими гетьманцями монархістами»147.

Ініціатором і реальним організатором цієї акції був В’ячеслав Липинський. Її складовою було намагання залучити до гетьманського руху Вільгельма Габсбурга. Очевидно, з цією метою відбулась і зустріч між ними, про яку згадує В. Липинський у своєму листі до ерцгерцога від 14 лютого 1920 р. «При сій нагоді, — пише він, — дозволяю собі ще раз подяку Вам, Вельможний Пане Полковнику, за ту велику честь і радість, яку Ви зробили мені своїм приїздом, та перепросити, коли, може, я не зміг прийняти Вас так, як мені-б того справді хотілося»148.

До контактів з В. Вишиваним прагнуть також інші відомі учасники гетьманського руху. Д. Дорошенко повідомляв 23 лютого 1920 р. В. Липинського: «На тому тижні хочу з’їздити на Mariazell до другого пустинножителя, полковника Вишиваного… Од В. Вишиваного дістав картку. Просить приїхати на Mariazell. Мабуть поїду після вівторка 2-го березня»149. За кілька днів В. Липинський отримав з Mariazell привітання від самого Василя Вишиваного, Дмитра Дорошенка та його дружини, а також В. Старосольського та Е. Ляришенка, ад’ютанта ерцгерцога.

Лист В. Липинського до ерцгерцога від 26 лютого 1920 р. порушував питання про доцільність друку споминів В. Габсбурга, написаних ним на початку жовтня 1919 р. під враженням подій національно-визвольних змагань. В. Липинський вважав, що приналежність В. Вишиваного до однієї з найбільш видатних династій Європи робить участь останнього в українських справах подією загальнонаціональної ваги й виходить за межі тих чи інших групових політичних інтересів. З огляду на це він намагається переконати ерцгерцога відмовитись від публікації споминів. «Ви маєте добру славу, здобуту собі ділами Вашими поміж широкими і загальними колами Української Нації, — зауважує він В. Габсбургу. — В той спосіб ви стоїте понад політикою і понад пристрастями. Всяке друковане слово має то до себе, що воно може бути використане в иншім небажанім сенсі противниками, і ті, котрі стоять понад партіями, повинні, на мою думку, друкованого слова, зв’язаного тематично з політикою, уникати»150.

В. Липинський побоювався, що публікація споминів може негативно вплинути на імідж представника династії Габсбургів в українському суспільстві. Вона, на його думку, могла викликати у читачів враження, що автор вже відіграв свою роль в історичних подіях. Слід також враховувати, якої ваги надавав В. Липинський ідеологічному використанню гетьманським рухом таких понять, як історичний міф або історична легенда. Вихід у світ споминів міг знищити «устну легенду, яка єсть з-поміж всіх нематеріальних чинників одиноким дійсно творчим чинником у всіх великих історичних подіях». — пише він Габсбургу. «Легенди-ж творяться тільки ділами, — зауважує В. Липинський, — а ви їх за собою маєте»151.

У квітні 1920 р. монархісти-гетьманці, як відомо, реорганізувались в Український союз хліборобів-державників (УСХД), до якого поряд з колишніми хліборобами-демократами ввійшли й деякі інші консервативні українські групи. Наприкінці квітня — початку травня 1920 р. між УСХД і гетьманом П. Скоропадським була укладена угода, завданням якої було «збудування незалежної, міцної Української Держави». Гетьман П. Скоропадський визнавався «начальним вождем» усіх збройних сил України, який брав на себе обов’язок об’єднання «всіх українських державно творчих елементів». Першим конкретним кроком у цьому напрямку мало стати доручення «начального вождя» «Полковникові Вишиваному під своїм зверхнім проводом окрему військову операцію в Галичині»152. Ерцгерцог увійшов до законодорадчого органу УСХД — Генеральної ради (передувала Раді присяжних). Важко сказати, які конкретні монархічні «розв’язки» могли чекати у перспективі Вільгельма Габсбурга. В угоді чітко зазначалось, що державна організація в Україні буде вважатись остаточною, коли вона завершиться «коронаційним актом», а на роль українського монарха висувався «начальний вождь» збройних сил України, тобто Павло Скоропадський. Для здійснення цього завдання обидві сторони зобов’язувались «вжити всіх наших впливів»153. Указаний документ був підписаний В. Липинським, С. Шеметом, О. Скорописом-Йолтуховським, Д. Дорошенком та А. Білопольським від Союзу гетьманців-державників та «по призначенню» П. Скоропадського — його довіреною особою, полковником Г. Зеленевським154.

17 червня 1920 р. Д. Дорошенко повідомив В. Липинського, що він їздив до Mariazell до ерцгерцога, «щоб передати нашу постанову. Про неї я ще перед тим сповістив п. Полк, устно через п. Л. (Е. Ляришенка. — Авт.) і тепер тільки докладніше з’ясував йому наш погляд. Він те прийняв до уваги»155. Популярність В. Габсбурга у поміркованих колах українського політикуму зростала одночасно з піднесенням політичного впливу гетьмана. У листі до Є. Чикаленка 21 травня 1920 р. О. Скоропис-Йолтуховський характеризує В. Вишиваного і П. Скоропадського як «людей державотворчих, національно абсолютно певних… які не є ані денікінцями-зубрами в соціальних справах, ані флюгерами без ґрунту, як Винниченко й Петлюра, і тому ми вступаємо тепер, договорившись з ними, що прийшов час для дійсно творчого виступу, на шлях підготовки ґрунту для нього»156.

У свою чергу Є. Чикаленко, негативно оцінюючи політичну діяльність П. Скоропадського, характеризував В. Вишиваного як діяча, «про якого ми нічого, крім доброго, не знаєм…»157. Причому популярність обох діячів не обмежувалась емігрантським середовищем. У листі до В. Липинського Є. Чикаленко, посилаючись на інформацію від свого сина Петра, який перебував у той час в окупованій більшовиками Україні, говорить про падіння популярності С. Петлюри і зростання інтересу до П. Скоропадського і В. Вишиваного158.

Персоніфікація Павла Скоропадського мала, зрештою, перекрити шлях усім іншим претендентам на монархічну владу, оскільки пов’язувалась з особою, легітимність якої визначалась його перебуванням на гетьманстві у 1918 р. Водночас співробітництво з В. Вишиваним повинно було нейтралізувати ті деструктивні політичні групи, для яких прапор монархізму був прикриттям здійснення власних амбіційних планів.

Проблема персоніфікації українського монархічного руху була однією з найскладніших для політиків консервативного напрямку. «Ми балакали з Трековим, і з Вишиваним, і зі Скоропадським, — писав О. Скоропис-Йолтуховський Є. Чикаленку, — балакали не од нічого робити, а справді шукали творчих державних сил і перше місце на нашім трагічним безлюдді одвели ми Скоропадському. По чистій совісті, по глибокому переконанню, що це справді творча державна сила, абсолютно і наскрізь чесна людина…»159. Вибір П. Скоропадського як ймовірного кандидата на гетьманство був одним з важливих компонентів підготовки української монархії, яку розпочали українські консервативні політики в період кризи, що переживала УНР наприкінці 1919 — початку 1920 рр. І в цьому процесі, як бачимо, певне місце поряд із П. Скоропадським відводилося В. Вишиваному. Більше того, Є. Чикаленко зафіксував у своєму щоденнику, що УСХД спочатку висував на роль персоніфікатора монархічного руху саме В. Вишиваного160.

Власне, відомості, які О. Скоропис-Йолтуховський тоді подав Є. Чикаленкові, певною мірою проливають світло на перебіг цього процесу. Важлива роль у ньому відводилась об’єднанню усіх консервативно налаштованих політиків і введення їх у русло будівництва української монархії. Б. Матюшенко констатує, що серед командного складу Армії УНР панує «настрій недовольства, настрій антипетлюрівський, почасти має місце гетьманська орієнтація з різними варіантами: і Скоропадський фігурує, і Вишиваний, і Шелухін як голова держави, а Омелянович-Павленко головнокомандуючий…»161. «…Союз хліборобів-державників, який складається з монархістів і членом якого я є, — писав О. Скоропис-Йолтуховський Є. Чикаленкові, — вважає необхідним використати всі сили, які можуть нам помогти збудувати Українську монархію, спинився я на гетьманові, як на особі, яка може більше ніж хто інший на Україні зробити для заведення справжнього (себто монархічного, а не винниченківського чи петлюрівського) ладу. Про це ми зовсім одверто пишемо і говоримо, з цією ціллю шукали порозуміння і з гетьманом, і з Вишиваним…»162.

Спроба ввести Вільгельма Габсбурга в політичне русло організованого гетьманського руху базувалась на ідейно-політичній доктрині українського монархізму, що розроблялася в цей період В. Липинським. Короткотривалий досвід державотворення доби Гетьманату, попри усі його вади, привів ученого до глибокого переконання, що тільки «в формі Гетьманства наша традиція державно-національна могла стати фактом»163. Причому він розглядав гетьманство як монархічну точку опори, яка є сталою, спирається на історичну традицію та спадковість і може «витворити ту базу, на якій і в межах якої кожний з наших діячів і патріотів зможе проявляти свою творчу, реформаторську діяльність»164.

На думку В. Липинського, реальну монархічну персоніфікацію гетьманства міг здійснити тільки рід Скоропадських, який один «удержався до сьогоднішнього дня на відповідній висоті; тільки йому одному Бог дав стільки мужности і сили, щоб в 1918 р. нашу державну, і свою Родову, гетьманську традицію відновити»165.

Причому В. Липинський неодноразово наголошував, що дідичне монархічне гетьманство може стати «сталою і незмінною, живою і реальною персоніфікацією саме для Великої України». Що ж стосується Галичини, то, за словами В. Липинського, уряд ЗУНР (диктаторський уряд Петрушевича) суттєво відрізнявся «від всяких наших незаконних і узурпаторських отаманств тому, що повстав він на зовсім иншому ніж наш — бо посідаючому сильніші консервативні елементи і тому легче видержуючому навіть демократичну дезорганізацію — галицькому ґрунті»166. Однак і для Галичини уряд, що репрезентує демократичний і республіканський метод державного будівництва, на думку В. Липинського, буде, зрештою, шкідливим і деструктивним.

Політичну перспективу для Галичини він вбачав в організації «місцевих консервативних державнотворчих елементів під гаслами установлення власної монархії»167. Очевидно, саме в цьому контексті мав відіграти суттєву конструктивну роль, на його думку, представник династії Габсбургів, який міг спертися у своїй діяльності на галицьку монархічну традицію.

Про контакти В. Габсбурга з гетьманцями в цей час було чимало різних поголосок, у тому числі агентурних інформацій багатьох спецслужб. Зокрема, агент польської розвідки Лідін доповідав своєму начальству 2 червня 1920 р.: «Серед українського офіцерства у Києві і Бердичеві поширюється наступна чутка: що полковник Василь Вишиваний (принц Вільгельм Габсбург) одружується з донькою колишнього гетьмана Скоропадського, і приступає до формування української армії в околицях Лейпцігу». Агент стверджував далі, що для цих чуток є певні підстави, оскільки в середині травня у Лейпцігу відбувся з’їзд «українських гетьманських і хліборобських кіл, і є таємне бюро для вербування офіцерів і солдатів, як в російську, так і в українську армії реакційного характеру». Далі наголошувалось — якщо дійсно у полковника Вишиваного є якась організація воєнно-політичного характеру, то «він безумовно зустріне багатьох прихильників серед військових та цивільних кіл українців»168.