Розділ «Частина І. Вільгельм Габсбург — Василь Вишиваний: з історії життя і діяльності»

Протокольні записи допиту від 23 вересня 1947 р. зафіксували:

«Запитання: Перебуваючи на Україні з ким із відомих учасників українського націоналістичного руху Ви зустрічались?

Відповідь: 3 числа таких осіб у місті Запоріжжі 1918 я зустрічався з українським письменником Євгеном Чикаленком…

Запитання: Який характер мали Ваші зустрічі із названими вище особами?

Відповідь: Чикаленко проїздом у Київ зупинився у Запоріжжі і відвідав мене. До цього з ним знайомим не був. Яку мету переслідував зустрічаючись зі мною, мені невідомо.

Під час зустрічі між нами відбулась розмова про те, що гетьман Скоропадський перебуває під сильним впливом німців і на Україні проводить політику вигідну для Німеччини» (док. 92).

У листі до Є. Лукасевича 3 березня 1921 р., тобто буквально напередодні згаданої публікації у часописі «Воля», Є. Чикаленко зауважує: «Бачився я із В. Вишиваним, перше враження робить — теляти, випущеного вперше на вигон. Оселюсь в однім селі з ним, то побачу блишче»194.

Ця характеристика перегукується з його записами у щоденнику від 19 лютого 1921 р. «Вишиваний зробив на мене вражіння паненяти, яке хоче грати якусь ролю, — зауважує Є. Чикаленко, — але я ще не роздивися його, бо за цілий день не промовив з ним й слова., він все був занятий то з Лотоцьким, то з Піснячевським, з якими ми їздили в Рабенштайн»195.

Є.Чикаленко у своїх прагненнях реалізації монархічної концепції для України не одразу зупинився на постаті Вільгельма Габсбурга. Його власна оцінка перших контактів з ерцгерцогом більш ніж стримана, хоча політична ситуація на теренах складових колишньої імперії Габсбургів давала певні підстави для оптимізму консервативних кіл у цих країнах. Є. Чикаленко констатує, що «тепер всіх найбільше цікавить — поворот Карла Габсбурга до Венгрії», і висловлює сподівання, що «Карл зостанеться королем, як зостався і Костянтин в Греції, хоч Антанта наче й протестувала проти цього»196. Дійсно, в Угорщині в цей час утворилася сильна національна консервативна опозиція, для якої певну роль відігравав символ номінально збереженого королівства. Це двічі спонукало Карла І спробувати повернутися до влади в Угорщині 26 березня і 10 жовтня 1921 року197.

Політичні аспірації Габсбургів у повоєнній Європі слід розглядати в контексті загальної тенденції в її суспільному житті — знайти альтернативу ліберально-демократичній системі і радикальному соціалізму, нав’язуваним російськими більшовиками. Ця об’єктивна передумова пожвавлення монархізму досить чітко фіксується і Є. Чикаленком.

«Діло в тім, — пише він, — народ в нових республіканських державах, як це я спостерігаю тут, в Австрії, страшенно незадоволений республіканським урядом і сумує за старою монархічною владою, кажучи, що тепер нема порядку, нема ладу, що все надзвичайно дорого, а хліба й за дорогу ціну часто зовсім не можна дістати»198.

Поява монархічних настроїв у середовищі українського політикуму не була чимсь винятковим. Вона диктувалась об’єктивним характером повоєнної кризи суспільного розвитку всієї Європи і пошуками її альтернативного розв’язання. Політична активізація прихильників українського монархізму була викликана конкретними історичними обставинами і розвивалась у загальноєвропейському руслі.

Спостереження Є. Чикаленка підтверджують ту обставину, що Василь Вишиваний мимоволі концентрував у своїй особі сподівання тих, хто шукав виходу із ситуації в реалізації нових політичних моделей поза межами, здавалось, безперспективних уенерівського та гетьманського шляхів боротьби за українську державність.

Очевидно, у колах української еміграції знайшлися люди, які зуміли переконати В. Габсбурга, що вся надія тепер тільки на нього. Вони були пов’язані з самостійницькими прошарками українського політикуму поза гетьманцями П. Скоропадського і Державним Центром уенерівців. Ще у 1920 р. у Берліні утворилась ініціативна група з відновлення «Вільного Козацтва», а вже у 1921 р. у Відні було закладено Українське національне вільно-козацьке товариство, яке в основу своєї діяльності поклало постанови з’їзду «Вільного Козацтва» в Чигирині З жовтня 1917 р.199 Тимчасову управу цього товариства очолив Василь Вишиваний. Генеральна управа вільно-козацького товариства започаткувала видання у Відні тижневика «Соборна Україна», який активно пропагував особу Вільгельма Габсбурга. Вже у першому числі часопису автор редакційної статті наголошує, що у В. Вишиваного є те, чого, мовляв, бракує С. Петлюрі та П. Скоропадському, — «кров імператорів, бо Вишиваний є з царської родини Габсбургів». При цьому не ставилась під сумнів доцільність Гетьманату як форми існування української держави. «Українські гетьмансько-монархічні кола вірять в цю нову акцію, — зазначається у статті, — і говорять так: «Україна край хліборобний. Гетьманат чи монархія є для неї цілком натуральною формою політичного існування. Тільки за монархії можна закріпити в уяві світу ідею України яко держави.» «Де не було монархії, там і не виростає й ідея державності — стародавня ж форма української монархії — гетьманат була занадто проста, в ній не було нічого таємничого, надзвичайного, непереможного»200.

Навколо «Соборної України» об’єдналась група українських політиків різного політичного спрямування, до якої входили: В. Андрієвський (один з лідерів українських соціалістів-самостійників), Т. Галіп (організатор і лідер української радикальної партії в Буковині), письменник О. Турянський, В. Полетика (посол УНР у Відні, член УСХД), Б. Бутенко (колишній міністр шляхів Української Держави), І. Полтавець-Остряниця (колишній ад’ютант і генеральний писар П. Скоропадського) та ін. Серед цих діячів особливо активно підтримував В. Вишиваного В. Андрієвський — засновник Української народної партії (15 травня 1919 р., Станіславів), яка активно виступала проти укладання Директорією договору з Польщею.

Поряд з іншими заходами вільно-козацького товариства проектувалось створити у Баварії базу для вишколу українських старшин і технічних військових частин, щоб розпочати новий етап боротьби за Україну. Ці кроки робились одночасно зі спробами баварських монархістів консолідувати загальноросійські монархічні сили і скликати з цією метою конгрес у Мюнхені. Як повідомляло консульство УНР у Мюнхені, в розпалі його підготовки деякі берлінські часописи сповіщали, що на з’їзд збираються також П. Скоропадський і В. Вишиваний201. Однак ні перший, ні другий не взяли у ньому участі. З діячів, так чи інакше причетних до українського руху, були присутні колишній міністр шляхів гетьманського уряду Б. Бутенко та ад’ютант П. Скоропадського І. Полтавець-Остряниця. Останній потай від Вільгельма Габсбурга шукав контактів з російськими монархістами. Ще у січні 1921 р. німецький полковник Кейхель за дорученням Шейбнера-Ріхтера, що особисто керував об’єднанням загальноросійських сил для боротьби на антибільшовицькому фронті, встановив зв’язки з колишнім ад’ютантом гетьмана. Разом з І. Полтавцем-Остряницею полковник Кейхель виїхав до Мюнхена, де познайомив його з Шейбнером. Останній продемонстрував йому документ від генерала Людендорфа про схвалення дій І. Полтавця-Остряниці і погодження спільних акцій з російськими монархічними колами202. Одночасно його підтримували праві німецькі кола, зацікавлені у виведенні польською владою військових сил з Обер-Гимзького кордону. Дипломатичний відділ посольства УНР в Німеччині надіслав Головному отаманові С. Петлюрі цілу низку донесень і копій документів, підписаних І. Полтавцем-Остряницею і Л. Бармашем, який також належав до тимчасової Головної управи Українського національного вільно-козацького товариства, і уповноваженими генерала Я. Слащова-Кримського — Емілем де Проше та Гейнцем фон Гомейером. Ці документи були підготовлені у розвиток меморандуму генерала Біскупського, прийнятого таємною інтернаціональною конференцією монархістів у Будапешті 8-13 липня 1920 р. Згідно плану Біскупського передбачався союз монархічних сил Росії, Німеччини та Угорщини, який мав на меті відродження переможених у Першій світовій війні держав і встановлення монархічного ладу на їх теренах. Згідно додаткового договору від 3 квітня 1921 р., підписаного в Берліні «Головна управа визнала себе союзником генерала Слащова і забов’язалась так само вірно виконувати всі порозуміння, заключені її уповноваженими». У договорі зазначалось, що «генерал Слащов-Кримський визнає себе союзником України і забов’язується вільно виконувати всі договори заключені від його імені його уповноваженими». Далі підкреслювалось, що він «годиться і буде підтримувати, щоб усі українські військові частини, як і поодинокі старшини й козаки на просторі Західної Європи, Балканів та Кавказу, були об’єднані в особливий корпус. Головнокомандуючий, цілий командний і адміністративний аппарат будуть призначені Головною Генеральною Управою» 203. Як відомо, генерал Біскупський був близький до П. Скоропадського, що і дозволяло українському республіканському проводу пов’язувати ім’я гетьмана з цією акцією. Натомість, В. Габсбурга вважали можливим учасником згаданого альянсу не лише як одного з членів Головної управи Українського національного вільно-козацького товариства, а й маючи на увазі його антипольські настрої, оскільки Біскупський вважав Польщу «ворогом монархічного союзу».

Певний час Є. Чикаленка дещо насторожувала політична «нерозбірливість» В. Габсбурга, який шукав контактів з представниками різних політичних течій в українському еміграційному середовищі, причому нерідко лівого спрямування. Він, зокрема, оцінив як «нетактовну» зустріч ерцгерцога 5 квітня 1921 р. з одного боку з «правим» есером М. Ковалевським, а з другого — «лівими» М. Шрагом і В. Мазуренком204. Проте реальних підстав підозрювати В. Габсбурга у заграванні з «лівим» українським політикумом не було. Цілком очевидно, що виконання ролі загальноукраїнського лідера, до якої готувала ерцгерцога низка політиків, вимагала від нього налагодження контактів з діячами різного політичного спрямування, у тому числі з есерами та есдеками.

Зрештою, зростання політичної ваги В. Габсбурга в українському еміграційному середовищі з часом усвідомлює і сам Є. Чикаленко. «Тепер, коли надії на укр[аїнську] державність майже розбилися у всіх, — занотовує він у своєму щоденнику 20 червня 1921 р., — деякі групи та окремі люде, ще сподіваються урятувати її дорогою монархії. Хлібороби-Державники голосно виставляють кандидатуру Скоропадського, а дрібні хлібороби, що організувались в “У[країнській] Народ [ній] Партії”, покищо не опубліковуючи, спинились на кандидатурі В. Вишиваного».

Є. Чикаленко зауважує, що ерцгерцога також підтримує «вільне козацтво» і що, очевидно, він має більше шансів відіграти роль лідера ніж П. Скоропадський, оскільки нічим не скомпрометував себе в очах більшості українського суспільства.

«З певністю можна сказати, — підбиває підсумок Є. Чикаленко, — що вся Галицька старшина, велика частина Української старшини та інтелігенції стоїть за Вишиваного, навіть, по словам А. М. Лівицького, й Петлюра нічого не має проти нього, коли Установчі збори, чи Парламент, чи хто виберуть його на український трон, чи Гетьманство».