Розділ «Частина І. Вільгельм Габсбург — Василь Вишиваний: з історії життя і діяльності»

Отже, ставлення Є. Чикаленка до В. Габсбурга суттєво змінюється з огляду на усвідомлення зростання політичного впливу останнього в українському еміграційному середовищі і реальну перспективу залучення «іноземного королевича» до українського політичного процесу. Ця зміна відбувалася попри деякі авантюрні політичні проекти окремих дорадників ерцгерцога, зокрема, його ад’ютанта Е. Ляришенка, який пропонував химерно-утопічну акцію: зосередити всіх українських старшин в Україні у складі більшовицької армії на чолі з В. Вишиваним 205.

На Є. Чикаленка не могла не вплинути щирість і глибоке патріотичне вмотивування необхідності розпочатих В. Габсбургом дій. «По довгих боротьбах душевних, — писав ерцгерцог Є. Чикаленку 16 липня 1921 р., — я рішився почати активну акцію, щоб видвинути українські справи з мертвої точки. Охочу це не зробив, однак для українського народу все дам що можу з цілого серця» (док. 77). В. Габсбург рішуче заявив при цьому, що не бажає для себе особисто нічого, вважає себе громадянином української держави, і саме це обумовлює його активну позицію.

Після кількох років своєї активної участі в українському русі він мав прикру можливість відчути на собі усі негативні морально-етичні прояви українського політикуму, нерозуміння останнім його політичної позиції, яке супроводжувалося необгрунтованими закидами у своєкорисливості, власних амбіціях тощо. Однак це не похитнуло його патріотичних почувань і не зупинило рішучих політичних кроків. «Коли наші емігранти думають, що я займаюся українською справою через особистих причин, то вони дуже помиляються, — пише В. Габсбург, — і я рішуче відкидаю такі провокації, які розсіїють мої вороги» (док. 77). Він прекрасно усвідомлював, що на шляху до реалізації задуманих дій найважливішим було домогтися політичної консолідації основних політичних угруповань роз’єднаної української еміграції. «Боюсь, що найтяжче буде договоритися з нашими Українцями і власне до тої праці я Вас дуже прохаю помогти нам», — звертається ерцгерцог у листі до свого респондента (док. 77).

Вибір В. Габсбурга був не випадковим. Політична незаангажованість Є. Чикаленка, його багаторічна і безкорислива діяльність на благо українських національних інтересів, високий авторитет в різних колах українства обумовили вибір В. Габсбурга. «Вам може смішно здається, що таки пишу до Вас, тім більше, що Вас мало знаю, — зазначає він, — однак запевняю Вас, що маю до Вас глибоке довір’я, бо в Ваші[й] особі бачу кристального чистого Українця і діяча, від якого Українці всіх течій тільки знають найкращого». Ерцгерцог пропонує Є. Чикаленку зустрітись у Відні та «обговорити все, щоб зложити спільний плян» (док. 77).

У наступному листі до Є. Чикаленка від 30 липня 1921 р. В. Габсбург у найбільш загальних рисах пояснює власну політичну позицію. Він не приховував свого «германофільства» і ненависті до Польщі. «Я тоже не скриваю, що я ярий ворог поляків і всі сили зложу до такої акції, яка б знищила Польщу, — пише ерцгерцог. — По моїй думці Україна не може існувати, доки Польща не знищена» (док. 78). При цьому він не виключав, що самостійна і суверенна Україна як незалежна держава може укласти військову й економічну спілку з небільшовицькою Росією, яка розглядалася як гарантія «дружнього союзу з Германією і одинока гарантія проти імперіалізму Польщі, які[й] все сягає далеко на схід». Союзницькі зносини з Німеччиною і Росією розглядалися В. Габсбургом як тактичні кроки на шляху до досягнення головної мети — утвердження української державності. «Підчеркую все самостійність України, — пише ерцгерцог, — бо це для мене одинокий прапор, котрі [й] я буду все високо держати» (док. 78).

Зрештою в серпні 1921 р. контакти Є. Чикаленка та В. Габсбурга набувають цілком практичного політичного спрямування. 10 серпня 1921 р. між ними відбулася зустріч у Відні, яка проливає додаткове світло на перші кроки «акції» В. Вишиваного. Згідно записів у щоденнику Є. Чикаленка, ерцгерцог розповів, що німецькі чинники запропонували йому «військові сили, в числі не менче 30 тис. чоловік, які будуть і гвардією і інструкторами для української армії, та потрібні для організації гроші». Після довгих обмірковувань В. Габсбург погодився стати на чолі «всієї акції і як голова організації “Вільного козацтва” заключив тайні договори з військовими та комерційними колами Німеччини, при участі Баварського і Пруського урядів і з мовчазною згодою “Всегерманського правительства”» 206. Водночас був укладений договір з російськими монархістами на чолі з М. Марковим на умовах визнання суверенності української держави. Було дозволено набирати вояків-українців зі складу врангелівської армії на Балканах, за умови, що Україна увійде в тісний військовий та економічний союз з Росією, у разі згоди на це «Конституант» обох держав, проти чого В. Габсбург не повинен виступати. Водночас В. Вишиваний засвідчив про свої спроби знайти порозуміння з «тарнівським центром» і С. Петлюрою і намір координувати свої дії з П. Скоропадським.

Надзвичайно важливим аспектом цієї зустрічі була пропозиція Євгену Чикаленку з боку В. Габсбурга стати «головою цивільного, чи як він (В. Габсбург — Авт.) каже політичного виділу цієї організації, а він сам займеться спеціально військовою справою». Перед Є. Чикаленком ставилось завдання підібрати 10–12 членів Генеральної ради «Вільного козацтва», яка мала готувати все для вступу в Україну і фактично виконувати функції кабінету міністрів, який мали визнати німецький, угорський, іспанський, а можливо і англійський уряди єдиним урядом України.

Інформація, почута Є. Чикаленком, змінила його ставлення до В. Габсбурга, хоча він і не погодився одразу на пропозицію ерцгерцога. «Він і єсть той Варяг, про якого говориться в моїй статті, — занотував Є. Чикаленко у своєму щоденнику, — хоча я писавши її і не думав за нього, але тепер бачу, що є держава, що буде його підтримувати і військом і інструкторами і фінансами, то йому й треба братись за це, а я до того не здатен, бо я тільки теоретик, можу накидати плян, але виконувати його не берусь» 207. Таким чином Чикаленкова концепція «чужоземного королевича» для України знайшла зрештою свого конкретного персоніфікатора в особі Вільгельма Габсбурга.

Свою відмову очолити політичний аспект цієї справи Є. Чикаленко вмотивував загрозою розстрілу більшовиками своїх синів, які перебували в Україні, а також необхідністю порадитись з тими особами, яких він мав намір запросити до співробітництва. Йшлося зокрема, про О. Лотоцького чи П. Чижевського, які перебували у Відні, а також про необхідність викликати з Тарнова В. Прокоповича та В. Садовського. З свого боку, В. Габсбург мав запросити з Тарнова на цю нараду генерала В. Сінклера. На пропозицію В. Вишиваного всі зацікавлені особи мали зібратись у Мюнхені і обговорити план дій.

Подальші записи у щоденнику свідчать, що Є. Чикаленко доклав чималих зусиль до того, щоб розширити коло учасників «акції» В. Габсбурга. Він, зокрема, вважав незручним розпочинати її «під фірмою “Вільного козацтва”», очолюваного такими особистостями як Б. Бутенко та І. Полтавець-Остряниця. До цього слід додати сумнівну репутацію Л. Бармаша, якого вважали більшовицьким агентом і автором провокативного плану участі В. Вишиваного у спільній акції більшовиків і німців проти Польщі.

Зусилля Є. Чикаленка викликали неоднозначну реакцію. Так, О. Лотоцький та П. Чижевський запевнили його, що він не має права зрікатись запропонованої ролі політичного керівника акції В. Вишиваного, але своєї участі в ній твердо не обіцяли.

Є. Чикаленко намагався також залучити до співпраці С. Петлюру, від якого, на його думку, слід було не «вимагати офіціальної голосної злуки з Вишиваним, а тільки таємної згоди». Є. Чикаленко сподівався, що в разі згоди Головного отамана на спільну акцію, це дасть їй більше шансів на успіх. «Ім’я його на Україні, принаймні на Лівобережжі, де він не був з поляками, дуже популярне, — наголошував Є. Чикаленко, — і коли там стане відомо, що Петлюра вже в купі з німецькою армією, на чолі з Вишиваним, то вся Україна підніметься проти большевиків і полегшить визволення від большевиків» 208. Однак спроби налагодити контакти з С. Петлюрою через В. Короліва (Старого) виявилися безрезультатними.

Є. Чикаленко також не відкидав можливості досягнути порозуміння В. Габсбурга з гетьманцями, попри згадану вище заяву ерцгерцога про політичний розрив з ними. Певні перспективи, на його думку, відкривалися з укладанням шлюбу між ерцгерцогом і донькою П. Скоропадського — Єлизаветою. За його словами, «це приєдналоб до Вишиваного не тільки Скоропадського, а й його оточення, прихилилоб до нього і духовенство наше, яке до нього, як до хоч і греко, а все таки католика, ставитиметься вороже; крім того далеко ліпше мати “шепотуху коло уха” свідому українку, якою є, як кажуть, панна Лизавета, ніж якусь инчу жінку». Як згадує Є. Чикаленко, поки були шанси спільної політичної акції з гетьманцями, В. Липинський з свого боку докладав зусиль для укладання шлюбу між Є. Скоропадською і ерцгерцогом 209.

У своєму щоденнику Є. Чикаленко також розкриває і деякі подробиці особистого життя В. Габсбурга. Йдеться зокрема про захоплення ерцгерцога дочкою українського самостійника Олександра Степаненка і навіть його намір одружитися з нею. Взагалі, Є. Чикаленко свідчить що В. Габсбург користувався великою популярністю серед українських жінок, з огляду на його походження, романтичну поставу і особисту привабливість. Однак, деякі з них своїми інтригами і унеможливили цей шлюб. Є. Чикаленко подає виразний портрет зовнішності ерцгерцога: «високий, стрункий, з природною аристократичною манерою триматись, з благородним обличчям… з першого погляду робив приємне» про себе враження. Цей образ доповнювався характеристикою ділових якостей В. Вишиваного, який, за словами Є. Чикаленка, був «розумним, тактовним, з природною вдачею керувати людьми та вибирати собі співробітників…». Очевидно, що зростання популярності члена родини Габсбургів в українському середовищі підштовхувало його оточення намовити ерцгерцога до самостійної політичної акції210.

У свою чергу, В. Липинський не приховував свого відверто негативного ставлення до спроби самостійної політичної діяльності В. Вишиваного, хоча особисті стосунки між ними зберігали шанобливий характер і лідер українських консерваторів всіляко намагався уберегти ерцгерцога від необачних політичних кроків.

У червні 1921 р. В. Липинський дякує В. Вишиваному за одержану збірку його поезій «Минають дні» і «ласкаву пам’ять». «Хочу вірити, — пише В. Липинський В. Габсбургу, — що вона являється доказом Ваших добрих до мене почувань, які все були мені так дуже дорогі». Водночас він вважав за потрібне висловити свою принципову думку щодо викладених у листі ерцгерцога причин розриву. В. Липинський відкидав як абсолютно нічим не обґрунтовану тезу ерцгерцога, що УСХД йде «з Поляками», і це нібито обумовило його вихід з гетьманської організації. Лідер УСХД зауважував, що, вочевидь, В. Габсбург має на увазі спольщених українських поміщиків у середовищі УСХД. «Коли ж Ви, — писав він, — під словом «Поляки» розумієте польський уряд, то це, що ми ідем з ними, являється провокаційною брехнею. І коли Ви тому порвали з нами, то Ви свідомо чи несвідомо впали жертвою провокації»211.

Ця обставина спонукала В. Липинського також у досить різкий спосіб зауважити, що спольщені українські поміщики «мають таке саме право почувати себе Українцями і брати участь в українській політиці, як Ви, або Ваш Батько і Брати почували себе Поляками. І підозрівати їх, що вони «стали Українцями» тільки на то, щоб відобрати свої маєтки, це те саме, що підозрівати Вас, що Ви стали Українцем, щоб дістати Українську Корону»212.

Тут позиція В. Липинського послідовна у тому, що представники аристократії (чи то денаціоналізованої української, чи тим паче іноземної, що пристала до українства), на його думку, повинні обов’язково зберігати свою соціальну ідентичність і не загравати з «низами», оскільки це веде до суспільної деструкції. «Мені здається, — пише він, — що «любов до бідного українського народа» може бути підставою для того, щоби стати Українцем, але не може бути підставою для того, щоби між Українцями вести деструктивну і руйнуючу роботу. Так само мені здається, що стати Українцем ще не значить упасти і пожертвувати собою.

Навпаки, — зауважує В. Липинський, — принцип «Noblesse oblige»[8] зобов’язує тих, що стали українцями, не робити цього»213.

Боротьба проти напряму і програми «хліборобів державників», яку оголосив В. Вишиваний у листах до В. Липинського, за словами останнього, могла дати ерцгерцогу можливість «одержати аплодісменти і почути задоволений регіт нашої демократії, але ані її віри, ані її симпатій, ані її піддержи Ви тим собі не придбаєте»214. Зрештою, В. Липинський був змушений зауважити, що це останній політичний лист, написаний ним до ерцгерцога.