Розділ «Частина І. Вільгельм Габсбург — Василь Вишиваний: з історії життя і діяльності»

Зовнішньополітичні орієнтири України, на думку ерцгерцога, мали зосереджуватися на Англії і Чехо-Словаччині. Для нього перша — це країна з «дійсно демократичною конституцією», а друга — така, що дає притулок тисячам українських емігрантів зі Східної Галичини, яким загрожували репресії з боку польської влади за участь у визвольній боротьбі.

В. Габсбург різко негативно висловлювався про зовнішню політику тодішньої Польщі, яка одразу після відбудови своєї державності відновила давнішню експансію на сході Європи. Не сконсолідована внутрішньо держава, у якій 16 мільйонів етнічних поляків не складали більшості населення, «хоче грати роль завойовника Сходу», — зауважував ерцгерцог. «Те саме робили осередні держави з початком 1918 року, через те завалилися — а тепер хоче це в 1920 році робити Польща; не є то смішне?» — саркастично запитує він. «Східну Галичину, Литву, Білорусь, великі області східно-української республіки — все це хотять поляки проковтнути; та для цього потрібно доброго шлунку, якого вони не мають», — пише далі В. Вишиваний. Він наголошує на тому, що Східна Галичина є «чисто українською територією», від якої український народ ніколи не відмовиться, і вимагає якнайшвидшого здійснення права на самовизначення для неї.

Він гостро засуджує союз УНР і Польщі, вважаючи його «неприродним». «Тому, — зауважує ерцгерцог, — й стоїть український народ здалека від цього союзу. Єдине, чим тепер оті держави супроти себе багаті — це взаємне недовір’я». Україна була потрібна Польщі лише доти, доки можна було використовувати українську армію в боротьбі проти більшовиків. Зрештою, Польща залишила її напризволяще, що підтвердили переговори з Радянською Росією у Ризі. Водночас Вільгельм Габсбург вважав, що Польща і Україна як сусіди, які мають спільний кордон, мусять дійти до згоди. «Одначе для її створення, — пише він, — зречися свого імперіалізму і взагалі всю свою дотеперішню політику піддати основній ревізії, бо Україна могла би жити в приязні тільки з етнографічною Польщею». Варто зауважити, що сьогодні саме цей принцип покладено в основу гармонізації українсько-польських стосунків.

«Повторилась стара як світ, майже вічна трагедія батьків, — писав А. Горленко[6] у віденській «Волі». — Старий архикнязь Карл Стефан Габсбург піддав публічно остракізму свого наймолодшого сина Вільгельма Габсбурга. Старий — полонофіл до мізку костей, прихильник польської шляхти. Молодий — українофіл, демократ по духу, побірник українського хлопа. І шляхи батька і сина розійшлись. В листові батька і відповіді сина відбилась, як відбивається сонце в краплині роси, трагедія двох народів — польського і українського. Бо не може в життю пастись вовк з ягням на одній полонині»181.

На багатьох українських емігрантів не могла не справити враження послідовна патріотична позиція австрійського принца з дому Габсбургів, який закликав «без огляду на переминаючі успіхи, боротися за українську справу аж до осягнення нашої цілі: самостійна суверенна Україна від Сяну до Кавказа». З другого боку, висловлені вголос на широку європейську аудиторію українські національні почування Вільгельма Габсбурга, який вважав себе передусім «українським патріотом і жовніром», викликали роздратування полонофіла батька ерцгерцога. У багатовіковому протистоянні двох народів Вільгельм Габсбург обрав шлях беззастережної підтримки нації «хлопа і попа», як презирливо називала галичан-українців польська аристократія.

На цей публічний виступ В. Габсбурга відреагувала не лише його сім’я. Він привернув до себе увагу як широких верств української еміграції різних політичних напрямків, так і європейської публіки.

Як зазначала газета «Український голос», стаття В. Вишиваного «широким відгомоном відбилась в європейській пресі і не без користі до висвітлення українсько-польських відносин»182.

Така реакція на публікацію В. Вишиваного викликала занепокоєння екзильного уряду УНР, який уважно спостерігав за зростанням популярності ерцгерцога. У європейській пресі знову поширилися чутки про монархічні аспірації Вільгельма Габсбурга і його наміри посісти український престол, при чому досить часто у цих газетних відомостях фігурували високі посадові особи УНР як учасники. Так, празька «Трибуна» повідомила, що голова української дипломатичної місії у Швейцарії барон М. Василько нібито уклав договір з Габсбургами, на підставі якого українські території, що належали свого часу до Австрії (Галичина, Буковина, Закарпаття), мали об’єднатися в одному королівстві на чолі з Габсбургами. Стверджувалось, що нібито Василько отримав від Габсбургів мільйони на здійснення цього плану183. В інших публікаціях празької преси укладання подібного договору приписувалося міністрові українського уряду й т. д. Ця інформація була одразу спростована керівником пресово-інформаційного відділу української місії у Швейцарії Д. Донцовим відповідною публікацією у швейцарському часописі «Журналь де Женев». У ній зазначалось, що Василько «користується повним довір’ям уряду Петлюри і є активним прихильником теперішньої орієнтації цього уряду, себто дружніх зносин із Румунією та Польщею, і як такий, він не міг би ангажуватися в комбінацію, яка шкодила б добрим відносинам України з вищеназваними державами». Д. Донцов між іншим зауважував, що М. Василько «енергійно протестував проти статті яскраво антипольської кол. полковника української армії Вільгельма Габсбурга — статті, що була видрукувана в «Нойес Вінер Журналь» 9 січня»184.

Дійсно, М. Василько, який знав ерцгерцога ще з часів контактів останнього з українськими депутатами австрійського парламенту, мав сумніви щодо автентичності публікації і звернувся до нього з проханням спростувати вищезгадану статтю-інтерв’ю. У листі-відповіді В. Габсбург підтвердив своє авторство, зауваживши, що він висловив «свої персональні непохитні переконання» і «перед кожним може висловлювати вільно свої думки»185.

Проте М. Василько дотримувався іншої думки. Він вважав, що В. Вишиваний своєю оцінкою українсько-польського союзу став на шлях неприпустимої для нього як полковника української армії критики свого шефа — головного отамана С. Петлюри. Виступ ерцгерцога в пресі, на його думку, завдав серйозної шкоди українсько-польським відносинам. У своєму листі до В. Габсбурга від 11 січня 1921 р. Василько наголошував, що інтерв’ю спричинилося «до великої неприємності нашому Голові Держави та його Правительству, наслідки якої можуть бути цілком несподівані»186.

У своїй відповіді від 13-го січня В. Габсбург зауважив, що його позиція була далекою від «особистих інтриг» і від намірів «шкодити Петлюрі». Ерцгерцог був переконаний у штучності цього союзу, оскільки, на його думку, він був укладений без згоди народу (парламенту), «на чужій території, під примусом». В. Габсбург не ставив під сумнів патріотизм С. Петлюри, але вважав неправомірним відмовитись «від такої великої частини Української території як Східна Галичина, Холмщина та Волинщина» без згоди представницьких установ — «Парламент, Конституанта». Він стверджував, що має право «опублікувати ці свої персональні думки як полковник тієї частини Армії, яка майже цілий рік кровію своєю боронила права самоопреділення Східної Галичини та Волинщини» (док. 49).

Складність ситуації полягала в тому, що й уряд УНР, і армія перебували в цей час на території Польщі, офіційна влада якої могла б досить гостро відреагувати на антипольський випад В. Габсбурга. Зміст свого листування з ерцгерцогом Василько передав міністру закордонних справ УНР А. Ніковському. У кінці М. Василько зауважив: «Додана стаття, а ще більше лист полковника Вишиваного в надзвичайній мірі захитали моє довір’я до нього, як до відданого офіцера Української Народної Республіки»187.

Таким чином, Вільгельм Габсбург постав перед імовірністю конфлікту не лише з родиною, а й з урядом УНР. Однак він виявив мужність і твердість, щоб послідовно відстоювати свою позицію в очах громадськості. Його осуд політики керівництва УНР щодо Польщі був принциповою позицією, а не складовою політичних комбінацій чи інтриг, від чого, на жаль, не утримався багато хто з його опонентів.

Серед української політичної еміграції у Відні

Невдачі збройної боротьби за українську державність у 1919–1921 рр. викликали кризу в українському суспільно-політичному житті. На тлі воєнних і політичних прорахунків Директорії серед української громадськості ширилась зневіра у суспільно-політичні інститути, репрезентовані УНР, посилились пошуки більш «радикальних» засобів боротьби за самостійність України, активізувались праві політичні сили, що перебували поза українською т. зв. соціалістичною демократією і не брали досі участі в діяльності державних установ УНР. Серед них дедалі активнішою стає тенденція до формування нового українського націоналізму, який відкидав соціалістичні гасла, засуджував тодішніх лідерів УНР за їхнє вагання у виборі між соціально-демократичними принципами й національною ідеєю, за невіру у власний народ та орієнтацію на зовнішні сили у боротьбі за владу. Зокрема, у 1920 році було утворено Українську Військову організацію (УВО) на чолі з Є. Коновальцем, яка ставила за мету продовження боротьби за самостійність України більш послідовно і радикальними засобами.

Серед політичного розмаїття української еміграції не припинялись пошуки лідерів, які могли б суттєво вплинути на покращення політичної ситуації і консолідацію українського громадянства. І, звичайно, погляди багатьох противників полонофільської орієнтації уряду зупинялись на постаті Вільгельма Габсбурга — Василя Вишиваного, який приваблював своїм безкорисливим і гарячим українським патріотизмом, та рішучими антипольськими настроями. В очах українських монархічних груп, не пов’язаних зі П. Скоропадським, особливо цінним видавалась його приналежність до імператорського габсбурзького дому.

Зміни в настроях частини українського громадянства певною мірою відбиває політична позиція відомого українського діяча Є. Чикаленка, який тривалий час був впливовим діячем українського національного руху. У листі до В. Липинського від 19 березня 1921 р. він висловлює переконання, що українську державу зможе збудувати «тільки суверенна особа». І це має бути «якийсь принц — чи німецький, чи англійський, — який приведе з собою військову силу і поведе політику компромісову між панством і селянством…». Без цього, на його думку, не буде збудована держава, «чим скористаються сусіди, які поділили тепер Україну по Ризькому договору, як колись по Андрусівському»188.

Цю думку Є. Чикаленко розвинув у листі до віденського часопису «Воля» від 23 квітня 1921 р., висунувши тезу, що врятувати Україну з хаосу й безладдя може лише монархія. В. Липинський палко вітав появу цієї публікації. «З захопленням прочитав Вашу статтю, — пише він Є. Чикаленку 28 квітня 1921 р. — Не знаю чи це випадає, не знаю чи це прийнято, але не можу стримати себе од щирого бажання подякувати Вам цілим серцем за цю статтю»189. Для В. Липинського було надзвичайно важливим, що саме Є. Чикаленко своїм надзвичайно «великим авторитетом» в українському суспільстві, «своїм іменем» дав «надзвичайно сильну піддержку» монархічній ідеї, яка, на думку лідера гетьманського руху, «одна тільки може врятувати наш нещасний край». Він зауважує, що стаття дала йому можливість «знайти нашу українську правду» і «самому побачити її». Тобто йшлося про вади головних засад українського руху і можливість вивести його на шлях ефективної боротьби за національно-державне самоутвердження. Тому В. Липинський вважав, що монархічна концепція, викладена в статті Є. Чикаленком і «в котрій так безмірно багато цієї правди нашої сказано[7], послужить наукою для грядучих поколінь українських». Він розглядав представлену на суд української громадськості концепцію як основу «для нашої власної праці» і засіб об’єднати українство «для того, щоб не тільки сказати, але й зробити це єдине правдиве, не “підбите брехнею”, українське діло…»190.

У своєму листі В. Липинський обійшов мовчанкою проблему персоніфікації української монархічної ідеї. Для нього головним було те, що погляди Є. Чикаленка «при певних другорядних ріжницях, зійшлись в засадничій лінії з моїми (тобто В. Липинського. — Авт.) поглядами…»191. Проблема персоніфікації українського монархізму у трактовці Є. Чикаленка викликала, як відомо, заперечення В. Липинського. Є. Чикаленко стверджував, що «українським монархом не може бути ні Скоропадський, ні Петлюра, ні хтось інший свій, бо на свойому ми, зі своєї недисциплінованості, не об’єднаємося, не помиримося, а знову тільки якийсь Варяг, як в старовину; якийсь чужоземний королевич, що матиме за собою піддержку якоїсь держави, прийде зі своєю гвардією, привезе своїх, а не московських фахівців, чи спеців, і поведе політику понадклясову, понадпартійну і зорганізує державу з неграмотних хліборобів, як це зробили в наші часи чужоземні королевичі в Греції, Румунії, Болгарії»192. Цей «варяг» має бути перейнятий українською національною свідомістю і ставити самостійність України понад усе. На противагу прикрому досвіду П. Скоропадського, український монарх мав володіти й любити українську мову, а також уникати у своєму оточенні російських і польських представників, щоб не підпасти під їх вплив. В емігрантських колах ставало зрозумілим, що найбільш імовірною у цьому політичному й суспільно-культурному контексті була постать ерцгерцога Вільгельма. Щоправда, у листі до Є. Лукасевича від 4 листопада 1921 р. Є. Чикаленко зауважує, що «мав на думці англійського або шведського принця»193.

Дійсно, перші враження від зустрічей з В. Габсбургом свідчили, що Є. Чикаленко не одразу визнав за ним реальну політичну перспективу, хоча він вже мав контакти з ерцгерцогом ще у 1918 р. Про це, зокрема, свідчить сам В. Габсбург під час свого київського ув’язнення.