Розділ «Частина І. Вільгельм Габсбург — Василь Вишиваний: з історії життя і діяльності»

Однак входження В. Габсбурга в нову гетьманську організацію виявилось надто складною справою. Уже 30 червня 1920 р. В. Липинський пише В. Габсбургу, що отримав «листа від п. Сотника Ляришенка (ад’ютанта ерцгерцога. — Авт.) з обвинуваченнями мене і нашої групи хліборобів в ріжних поступках». В. Липинський вважав за необхідне «вияснити ці всі справи» перед ерцгерцогом, з тим, щоб, як він зауважує, «раз на все покласти кінець всяким інтригам»169.

Про те, що укладення угоди було справою непростою і для самих гетьманців, свідчать записки Євгена Онацького, який тоді був у складі представництва УНР в Італії. Він зазначає, що інформація «з приводу таємних нарад Василя Вишиваного із Скоропадським у Лейпцигу» з’явилася в італійських часописах. Водночас Є. Онацький повідомляє про свої розмови з Д. Дорошенком з цього приводу. «У розмовах зо мною, — свідчить Онацький, — Дорошенко запевняв, що про нову кандидатуру Скоропадського на гетьмана не може бути й мови і що сам Скоропадський це дуже добре розуміє. У такому разі підтверджувалася б вістка італійських часописів, що на нарадах у Лейпцигу висувалася головне кандидатура Вишиваного»170.

Попри всі труднощі на шляху до налагодження співпраці між обома знаковими для української монархічної ідеї постатями, контакти між В. Липинським і В. Габсбургом тривали. В. Липинський намагається застерегти В. Габсбурга від помилкових тактичних кроків, які, на його думку, могли бути спричинені недостатньою обізнаністю з українською справою, яку, за словами В. Липинського, «пізнати тільки можна по давніх роках праці»171.

У листі від 4 листопада 1920 р. він зауважує, що бути в опозиції до уряду УНР, «вести активну політику і рівночасно лавірувати між різними течіями» є неприпустимим для В. Габсбурга, це означало б «прийняти тактику Петлюри, який все був там, де в дану хвилину була перевага»172.

Очевидно, В. Липинський дотримувався думки, що Вільгельм Габсбург, з огляду на приналежність до імператорського дому, не повинен опускатися до дріб’язкових розрахунків у забезпеченні собі адекватного місця в українському суспільстві. «…Оберігаючи Вашу особу, яка мені дорога як українському державникові і патріотові, — писав В. Липинський, — я рішив і досі держусь того переконання, що Ваша будучність мусить бути зв’язана з будучністю тієї течії української, яка в силі організувати Укр[аїнську] Націю і збудувати Укр[аїнську] Державу. Річчю Вашої тактики було б таку течію собі вибрати і з нею зв’язати. Або ж заховати повну нейтральність, се значить і льояльність супроти каждо-часного Українського Уряду»173.

У документах польскої спецслужби («двуйки»), які люб’язно надані авторам професором Йєльського університету Т. Снайдером, згадується про нову угоду між П. Скоропадським і В. Вишиваним від 5 січня 1921 р., до якої долучився також Є. Петрушевич. В угоді зазначалося, що «VV (В. Вишиваному. — Авт.) бути королем федеративної України, Скоропадському бути гетьманом України, а Петрушевичу диктатором Східної Галичини» (Centralne Archiwum Wojskowe, Rembertów. — 1.303.4.2718/98-105).

Однак порозуміння між обома течіями монархічного руху так і не вдалося досягти. В. Липинський вважав, що певні тертя, які виникли, можна зліквідувати при безпосередньому побаченні з ерцгерцогом і висловлював сподівання, «що все остається по старому»174. Проте події розвивались в іншому руслі. Відомо, що В. Вишиваний різко негативно поставився до угоди УНР з Польщею, ініційованої С. Петлюрою, і фактично став у опозицію до його уряду. Постать В. Габсбурга стала притягальною для різних груп опозиціонерів як з республікансько-демократичного табору, так і з боку окремих монархічних об’єднань, які були поза впливом УСХД. Постійне перебування ерцгерцога у цьому оточенні не сприяло гармонізації його стосунків з учасниками гетьманського руху.

10 березня 1921 р. В. Липинський отримав листа від В. Габсбурга, в якому ерцгерцог висловлював своє негативне ставлення до статуту УСХД, опублікованому в «Хліборобській Україні», з огляду на його «недемократичний характер». У своєму листі-відповіді від 12 березня В. Липинський зазначає, що послання В. Габсбурга не було для нього несподіванкою. Ще перед опублікуванням статуту УСХД ерцгерцог, попри застереження В. Липинського, помістив у часописі «Воля» свою автобіографію, у якій було чимало негативних оцінок П. Скоропадського і Гетьманату. Тому В. Липинський робить висновок: «…Ми зрозуміли, що ви хочете — кажучи Вашими словами — відкинути всі свої зобов’язання, які Вам перешкоджають в Вашій роботі і порвати з нами»175.

2 квітня 1921 р. В. Липинський повідомляє, що Рада присяжних УСХД прийняла до відома заяву ерцгерцога про політичний розрив з гетьманцями «з причини Вашої незгоди з нашим Статутом і Регламентом». Водночас В. Липинський повідомляє, що звільнення В. Габсбурга від обов’язків члена Генеральної ради[5] «може бути зроблено тільки Паном Гетьманом, до якого просимо Вас безпосередньо звернутись в цій справі»176.

Розрив з родиною

Опинившись у Відні в середовищі української еміграції, В. Вишиваний був частим відвідувачем її численних зібрань. Саме тут, в австрійській столиці, у 1921 р. вийшла його поетична збірка «Минають дні», присвячена «борцям за волю України». Український поет П. Карманський згадує, що дуже часто зустрічав «цього розмріяного українського полковника на всіляких українських сходинах і святах, як він не слухав, а всею душею ловив мелодії й слова січових пісень, находячи в них єдину розвагу після втрати недавньої казки боїв за українську державу». Вільгельм Габсбург повною мірою відчув на собі негаразди еміграційного життя. П. Карманський зауважує, що ерцгерцог «не носив уже німбу Габсбургів, а був тільки полковником Василем Вишиваним, носив однострій української армії й сіру шинелю та жив зі скупої вояцької платні, на яку було стати урядові на еміграції»177. Після виходу збірки поезій В. Габсбург надсилає П. Карманському два примірники книжки178.

Здавалося неймовірним, що представник династії Габсбургів міг опинитися у такій матеріальній скруті. Причина того — послідовна українська позиція В. Вишиваного і конфлікт на цьому ґрунті з батьком — Карлом-Стефаном Габсбургом — та іншими полофільськими членами родини. У листі до М. Василька від 8 грудня 1920 р. В. Габсбург зазначав у зв’язку з цим: «Ви знаєте, Шановний Пане Василько, що у мене нема ані крейцера власних грошей, завдяки моїй ще з-за австрійських часів українській політиці, бо тоді мій батько відібрав мені права на спадщину» (док. 47).

Однак, попри всі негаразди, ерцгерцог Вільгельм залишався вірним обраному ним шляху служіння українській національній справі. Ось як згадував про український патріотизм В. Вишиваного командувач Армії УНР у Першому Зимовому поході генерал М. Омелянович-Павленко: «Я особисто познайомився з архикнязем лише на еміграції, — писав він, — до того часу не траплялося бути йому представленим. Моя думка, що зовсім не романтизм і якісь особливі егоїстичні, політичні комбінації приваблюють до нашої справи полк. Вишиваного, а щось більше, і настільки істотне, що навіть наша мілітарна і політична поразка не зупиняє його при всяких можливих випадках виступати завжди зі своїм незмінним ад’ютантом, сотником Ляришенком в обороні нашої справи. Коли в Європі українство було синонімом «большевизму другого сорту», — архикнязь завжди прикрашував себе нашою національною стрічкою»179. Це, власне, й викликало гострий конфлікт із родинним оточенням, яке перебувало під польським впливом і надзвичайно вороже ставилось до українських почувань молодого ерцгерцога та його політичних кроків.

На початку 1921 р. у польській пресі було опубліковано лист батька Василя Вишиваного Карла-Стефана Габсбурга, давнього полонофіла, який розставив крапки над «і» у взаєминах ерцгерцога Вільгельма з родиною. Карл-Стефан Габсбург дорікав синові, що від часу розпаду Австрійської монархії Вільгельм не повертався до родинного дому й усі зв’язки з ним були розірвані. При цьому Карл-Стефан підкреслював, що обидва його старші сини служили у польській армії. Фактично цей лист означав відречення Карла-Стефана Габсбурга від свого сина в ім’я симпатій до польської шляхти та на догоду її політичним інтересам.

Цей лист викликав відповідь Вільгельма Габсбурга 10 лютого 1921 р., яка, в свою чергу, була опублікована в українській пресі. «Мій батько заявляє прилюдно, — писав ерцгерцог, — що він і вся родина не погоджуються з моїм поступованням і не похваляють його. Це може відноситись тільки до моєї національно-політичної діяльності, бо в моїм приватнім і родиннім житті я не зробив ніколи нічого такого, на що моя родина могла б публічно реагувати. Щодо моєї національно-політичної діяльності, то маю честь прилюдно заявити: По-перше, я повнолітній на основі українського громадянського закону, який я для себе визнаю; я також повнолітній по родинному законові, який мене не зобов’язує, але, може, зобов’язує мого батька. З уваги на це не признаю над собою жодної опіки і поступаю так, як уважаю за відповідне.

По-друге, стверджую, що я не похвалюю всієї політики, яку супроти українського народу вела моя родина з постійною кривдою для того ж народу на протязі століть. І тому це був один із мотивів, який спонукав мене піти на службу до українського народу і української республіки, та цю службу я виконаю вірно до кінця, — все одно, на якім становищі поставить мене українська легальна влада і без огляду на те, чи це подобається моєму батькові і нашій родині, чи ні.

На всякий випадок прилюдно зачеплений, мушу прилюдно висловити моє здивування, що мій батько піддався до цієї міри впливам поляків, доля яких не належить до благородних ані у відношенні до народів, які шукають свободи, ані у відношенні до тих, яким вони вічно на колінах присягали вірність»180.

Приводом до такого різкого конфлікту, який, однак, об’єктивно визрівав уже протягом тривалого часу, послужила публікація 9 січня 1921 р. у віденському часописі «Нойес Вінер Журналь» статті Вільгельма Габсбурга, присвяченої українській проблемі. Вона була передрукована в газеті «Український прапор» 22 січня, як зазначалось її редакцією, «з уваги на визначне становище шановного автора статті серед українського громадянства».

У цій публікації В. Габсбург показав своє ставлення до найбільш, на його думку, актуальних проблем тогочасної української політики. Він висловив глибоке переконання, що «український народ має досить внутрішньої сили, щоби вибороти собі самостійну, суверенну державу». Крім того, він вважав, що для 45-мільйонного народу, який складається переважно з селян і робітників, задоволення їхніх соціальних інтересів є справою першорядної ваги. У майбутній українській державі він вважав за необхідне здійснити «негайне переведення земельної реформи і то в користь селян, при чому наділена їм реформою земля має бути забезпечена як приватна власність». «Наш селянин, — зауважував В. Габсбург, — не комуніст і він усякими способами буде боронитися перед комунізмом». Вирішення робітничого питання мало бути забезпечене введенням 8-годинного робочого дня, участю робітників у отриманні частки чистого прибутку підприємств, на яких вони працюють. Ці питання, на його думку, «виринають на перше місце» і «мусять бути переведені в життя, доки перейдеться до дальших реформ».

Зазначені пріоритети політичної програми В. Вишиваного не були позою аристократа, який заграє з плебсом для здобуття популярності. Вони стали наслідком його органічного єднання з українським рухом і усвідомлення величезної ваги селянства, у ставленні до якого ерцгерцогу завжди були притаманні демократизм і щире співчуття. Це неодноразово знаходило своє підтвердження під час його перебування в Галичині, у контактах із січовими стрільцями, наддніпрянськими вояками, простими селянами Київщини, Катеринославщини, Буковини. Такі світоглядні позиції ерцгерцога, звичайно, не відповідали світосприйняттю його родини, де панували полонофільські настрої, не позбавлені традиційного презирства магнатської верстви до «хлопа».