Розділ «Частина І. Вільгельм Габсбург — Василь Вишиваний: з історії життя і діяльності»

Форгач намагався створити враження, що присутність ерцгерцога в Україні ускладнює і без того непрості стосунки Австро-Угорщини з Українською Державою, з огляду на відсутність ратифікації Австрією мирного договору, невирішеність на той час Холмської проблеми й денонсацію таємного протоколу щодо Галичини. Повідомляючи про свою зустріч з Павлом Скоропадським, яка відбулась 19 серпня, Форгач ставив в один ряд т. зв. «роль Архикнязя Вільгельма» із зазначеними проблемами, які були визначені в розмові з гетьманом як дестабілізуючі96.

Близьке оточення австрійського імператора, безперечно, мало вичерпну інформацію про зміст розмов В. Габсбурга з німецьким імператором і не брало до уваги застереження Форгача. Австрійський міністр закордонних справ Буріян одержує з штаб-квартири імператора Карла І вказівку повідомити Форгача, що отримана ним інформація від барона Мумма «не відповідає дійсності і є неправдива». При цьому зазначалось, що кайзер Вільгельм мав розмову з В. Габсбургом про його повернення в Україну і «виявив повне зрозуміння задуму Пана Ерцгерцога виїхати в Україну для перебрання своєї команди»97.

Буріян повністю передав Форгачу отриману ним директиву та зі свого боку зауважив, що в особистій розмові ерцгерцога з «провідними німецькими чинниками» в імператорській штаб-квартирі у Спа «усунено всякі недовір’я, з якими з німецької сторони стежено за його діяльністю в Україні». Зрештою, як зазначав міністр, сам ерцгерцог запевнив, що він далекий від будь-яких політичних планів. Більш того, В. Габсбург висловив намір зустрітися з гетьманом Скоропадським та усунути «всякий ґрунт для будь-яких непорозумінь». Буріян стверджував при цьому, що «поголоски, які курсують про дії і задуми ерцгерцога мають свій ґрунт не так у його особистих виступах, як у тенденціях українського легіону, які компрометують його в деякій мірі»98.

Однак Форгач намагався переконати, що отримана ним інформація є достовірною. У відповіді Буріяну 23 серпня він стверджує, нібито німецький уряд має у своєму розпорядженні лист ерцгерцога, в якому той, мовляв, «признав себе за найбільш підходящого кандидата до українського престолу; він не хоче накидатися, але якщо нарід його покличе, він є готовий і т. д.»99

Як бачимо, у листі, про який свідчить Форгач, майже дослівно повторюється вже цитована нами відповідь В. Габсбурга О. Назаруку і Н. Гірняку на запит одеських соціалістів у травні 1918 р. Жодної іншої достовірної інформації щодо владних аспірацій ерцгерцога Форгач не наводить. Причому він намагається будь-що не допустити появи ерцгерцога у Києві, яка, за його словами, «ніяк не вплинула би успокоююче і з’ясувально». Тобто йшлося про те, щоб не допустити ймовірної зустрічі В. Габсбурга з П. Скоропадським, що могло б зняти напругу і розвіяти безпідставні підозри гетьмана щодо політичних намірів ерцгерцога в Україні. Можна припустити, що Форгач особисто доклав зусиль для того, щоб ця зустріч не відбулась. Не приховуючи втіхи, він повідомив австрійське міністерство закордонних справ 29 серпня 1918 р., що німецька військова влада у Києві, в разі появи В. Габсбурга у місті, «віднесеться до нього не як до ерцгерцога, але як до Ц. і К. ротмістра»100. А вже 30 серпня міністерство отримало інформацію Форгача, що гетьман висловив німецькому командуванню негативне ставлення до візиту В. Габсбурга101.

Одночасно з дипломатами відповідну кампанію проводили австрійські та німецькі військові кола. У серпні 1918 р. начальник австрійського генерального штабу поставив перед Карлом І питання про те, щоб відкликати ерцгерцога й УСС, перевести їх на інший фронт або повністю ліквідувати легіон102.

Звичайно, справа полягала не в намаганнях Відня зміцнити режим Скоропадського, стабільності якого нібито загрожували претензії В. Габсбурга на владу в Україні. Негативна реакція віденської бюрократичної верхівки на «українофільство» одного з членів імператорської родини мала глибше коріння. Вона обумовлювалась небажанням Австрії всерйоз рахуватись з українськими національними інтересами, що стало остаточно зрозумілим для багатьох політиків вже в самому розпалі світової війни. «Мрії про провідну історичну роль Австрії у відродженню самостійної Української Держави довелося нам здати в архів, — писав пізніше активний діяч Союзу визволення України, а згодом гетьманського руху О. Скоропис-Йолтуховський. — Занадто багато сиділо в Ц.К. Міністерстві Закордонних Справ «добрих знавців» народів Росії, таких, як пізніший представник Австро-Угорщини в Українській Державі, граф Форгач, щоб міністерство це могло піднятися до високого дійсно історичного погляду на будуччину Сходу, а в будуччині тій розглянути ясним оком великого політика майбутню ролю України»103.

Напередодні та в перші роки війни, доки Росія ще була міцним і небезпечним противником, для Австро-Угорщини, як і її союзниці Німеччини, цілком зрозумілими були загравання з т. зв. «українським сепаратизмом», який послаблював їхнього спільного ворога. Щоправда, Австрія у своїх політичних кроках не заходила так далеко, як Німеччина, ціла низка політиків, економістів, публіцистів якої здавна висували ідею самостійної України. Досить згадати концепцію «королівства Київського» відомого німецького філософа Гартмана, яка отримала апробацію німецького канцлера О. Бісмарка.

Для Австрії як безпосередньої сусідки України і мови не могло бути про сприяння перетворенню останньої на сильну й незалежну державу, яка могла б загрожувати цілісності монархії Габсбургів, з огляду на давні українські території в її складі. Габсбурги традиційно мріяли про об’єднання під своїм скіпетром усієї Польщі разом з тими українськими землями, на які претендували польські політики. Тому для Австрії, яка опинилась у фарватері німецької зовнішньої політики, утворення самостійної української держави принесло б низку небажаних проблем. Берестейські переговори поставили у практичну площину проведення поділу Галичини, що загрожувало перспективам політичних домовленостей з поляками. Необхідно було також вирішувати питання про те, кому належить Холмщина, частково окупована австрійськими військами, які сприяли полонізації цього українського краю. Виснажена війною, переобтяжена проблемами внутрішньої перебудови, нестачі продовольства і сировини, Австро-Угорщина таємно від своїх союзників вела переговори з Антантою про сепаратний мир. Ось чому вона неохоче пішла на підписання Берестейського миру, зрештою, так і не ратифікувала його і денонсувала таємну угоду про поділ Галичини на польську та українську частини.

Австрійська дипломатична служба перебувала переважно в руках угорської шляхти, традиційно налаштованої проти українства. Її типовий представник граф Форгач запопадливо протидіяв усьому, що сприяло національно-державним інтересам України. Те саме можна сказати і про австрійську військову адміністрацію в Україні на чолі з фельдмаршалом Краусом, яка під приводом переслідування більшовиків репресовувала українських діячів, влаштовувала каральні експедиції проти селянства. У цих умовах національно-патріотична діяльність В. Габсбурга і патронованого ним легіону УСС йшла в розріз із австрійськими інтересами. Тривале перебування вишколених січових стрільців в українському середовищі робило їх все більш притягальною силою для українського селянства і його ватажків. Це загрожувало перетворенню їх у потенційно небезпечну мілітарну силу, здатну вирішувати національно-політичні проблеми України. Вільгельм Габсбург, який активно сприяв цьому процесу, ставав небажаною для Відня фігурою в Україні.

Форгача, зокрема, лякала перспектива порозуміння між гетьманом П. Скоропадським і В. Габсбургом, що могло виникнути після їхньої зустрічі, якої він будь-що прагнув не допустити. Упродовж усієї війни Австрія перешкоджала чисельному зростанню УСС, як і розбудові збройних сил гетьманської Української Держави.

На справжній підтекст кампанії проти ерцгерцога Вільгельма, розв’язаної з метою дискредитації перед імператором Карлом І, проливають світло два документи, які опинились у руках представника міністерства закордонних справ при австрійському командуванні в Україні Траутмансдорфа. Перший — витяг із протоколів судових слідств про поведінку українського легіону, другий — висновок т. зв. організаційної групи про подальше використання легіону у Східній армії. Як свідчить Траутмансдорф, витяг з обох документів був запропонований шефом генерального штабу Арцем австрійському імператорові. У першому висловлювалась підозра у намаганнях УСС «відірвання Галичини від монархії, приєднання її до України». У другому зазначалось, що легіон «формально відповідає всім вимогам регулярної, навіть ворогом признаної формації». Також підкреслювалось, що «при залишенні українського легіону в Україні на Східному фронті, він іде на зустріч такій самій долі, як польський помічний корпус», (йшлося про польський корпус генерала Галлєра, який у повному складі перейшов на бік росіян у 1915 р.)104. Сам Траутмансдорф вважав, що подальше перебування легіону в Україні є «крайнє небезпечне, бо ми напевно мусимо брати до уваги подібні політичні консеквенції (наслідки), як це було у випадку з польським помічним корпусом». На його думку, найдоцільніше було б просто ліквідувати легіон як самостійну військову формацію, оскільки він «з прогнанням росіян з наших кордонів втратив взагалі рацію на існування»105. Однак, незважаючи на ці застереження військових, імператор Карл І противився як ліквідації легіону, так і відкликанню В. Габсбурга з України, що означало б «признання нами (правлячими колами Австрії. — Авт.) політичної пропаганди ерцгерцога». До того ж доводилось зважати на ймовірні протести парламенту й низки політиків106.

У результаті ерцгерцог все ж таки повернувся в Україну, хоча його зустріч з гетьманом не відбулась. Всупереч протидії він намагався кількісно і якісно зміцнити підпорядкований йому український легіон. З допомогою сотника Н. Гірняка В. Вишиваний встиг здійснити заборонений йому набір стрільців в околиці Вижниці на Буковині. Він згадував, що, попри опір австрійської військової влади, йому вдалося суттєво збільшити УСС, фактично подвоївши склад сотень легіону (док.1).

Ці кроки тільки посилили роздратування командування. Зрештою, під тиском і дипломатів, і військових Карл І на початку вересня 1918 р. остаточно дав згоду вивести УСС на чолі з В. Габсбургом з України і «тимчасово розташувати його у Східній Галичині»107. Проте розташувати УСС в Галичині не вдалося, оскільки проти цього рішуче виступили впливові польські кола. На початку жовтня за наказом австрійського командування легіон був передислокований на Буковину, і В. Вишиваний разом зі штабом і вишколом УСС прибув до Чернівців. На Буковині група ерцгерцога Вільгельма складалася лише з формувань УСС, тому ротмістр (сотник) В. Вишиваний фактично став командиром усього легіону Українських січових стрільців108.

Постання Західноукраїнської Народної Республіки

Наближення розпаду Австро-Угорської монархії та небажання керманичів її внутрішньої й зовнішньої політики утворити зі Східної Галичини і Буковини автономний край змусили західноукраїнський провід вдатися до превентивних заходів з метою запобігти утвердженню польської влади на українській етнічній території.

Уже навесні 1918 р. багатьом політикам, у тому числі й західноукраїнським, стало зрозуміло, що Австро-Угорщина та Німеччина зазнають поразки у війні. У суспільстві поширювалися чутки про можливість укладення імператором Карлом І сепаратного миру з Антантою, про його таємні переговори з американським президентом В. Вільсоном, який дотримувався принципу права націй на самовизначення.

Прикметними стали наради імператора з лідерами низки парламентських груп, на яких обговорювалися питання перебудови Австро-Угорщини на федеративних засадах. З середовища українських депутатів у цих нарадах брали участь такі чільні представники, як віце-президент австрійського парламенту Ю. Романчук, міністр І. Горбачевський, голова Української парламентської репрезентації Є. Петрушевич, голова Українського народного комітету К. Левицький, лідер буковинців М. Василько.

Українські політики радили Карлу І здійснити державний переворот, розпустити парламент і ввести імператорським едиктом нову конституцію, яка передбачала б перебудову монархії Габсбургів на федерацію. Нове утворення мало складатися з низки національних держав. Цю позицію поділяли також групи словенських, чеських, хорватських і німецьких (т. зв. альпійських німців) депутатів, у т. ч. уже згаданий князь Алоізій Ліхтенштейн, барон Морзей та ін. У цьому ж напрямі працював і ерцгерцог Вільгельм Габсбург, який, як вже зазначалося, був у дружніх стосунках з Карлом І і підтримував зв’язок з українськими депутатами через о. Войнаровського та окремих офіцерів УСС.

У червні 1918 р. між делегатами Українського депутатського клубу Л. Цегельським і о. Фолисом з одного боку і словенцями на чолі з о. Креком (палкий прихильник українців, студіював у Львівському університеті українську літературу та історію) було домовлено про необхідність восени 1918 р. «допомогти» Карлу І здійснити переворот у дусі проголошеної Вільсоном концепції самовизначення народів. Передбачалося у порозумінні з імператором проголосити національні конституанти (установчі збори) — галицько-українську (у Львові), чеську (у Празі), словенську (у Любляні) і хорватську (у Загребі — для Хорватії, Далматії та Боснії). Конкретну реалізацію цього плану з боку Карла І брав на себе о. Крек, який часто бував у нього і користувався довірою імператора. Згідно з цим планом імператор до початку перевороту мав змінити комендантів і військові залоги в названих містах, щоб не допустити жодних спроб розігнати національні конституанти і виступів проти перевороту.