Розділ «ІІ Поляки грабують — французи цікавляться»

— Забрать речі з вагонів і обідати, віддаю роспорядження, — а потяг нехай собі їде: для нас подадуть другого, коли треба буде.

Люди пішли обідати. Потяг простояв більше 3 годин, а потім рушив… тільки не на захід, а на схід. Нас повернули знову на Тарнопільщину, де ми просиділи ще днів з 10.

Об'їдаючи до останку нещасних Галицьких селян, бо поляки майже зовсім перестали харчувати нас, люди доходили до роспачу. Не бачучи ніякого иншого виходу зі становища, люди потроху розбігалися по Галичині, а де-які збиралися в гуртки, забирали поховану ними від поляків зброю і пішли добувати їжу на Україну. Поляки не перешкоджали тому.

Після всяких митарств нас перевезли до Вадовець, за Краковом, і посадовили в табори.

Само м. Вадовиці і табор знаходяться в багнистій нездоровій місцевості. Бараки для людей збудовані ще австріяками для полонених. Вони досить таки попідгнивали, груби порозвалювалися, вікна повибивано. А в них доводилося жити. Потроху, своїми власними засобами, почали частини лагодити бараки. Але й після „ремонту" бараки залишилися гіршими, ніж стайня у доброго господаря.

Перший день годували гороховою „зупою". На другий день обіцяли дати м'ясо. Та замісць м'яса почали годувати нас кониною, якої привезли відкілясь майже цілий вагон. Зразу люди не хотіли їсти конини. Але і не ївши не можна довго всидіти. Об'єктивні умови були такі, що боротьба могла дати лише негативні наслідки для нас. Коли перший раз зварили конину прихожу на кухню і прошу дати пробу. Кухар попереджав, що в казані конина. Нарешті виявилося, Що конина не така вже погана річ, лише смердить трохи. Та потім поляки почали дорізувати в нас же одібраних хирих та бракованих коней і варили їх для нас.

Згодом у слабіших людей почав розвиватися туберкульоз та инші хороби. Хорих ізолювати не було куди. Взагалі санітарна справа в таборах поставлена була нижче будь-якої критики.

Режим в таборах по — дурному суворий. Навколо таборів паркани із колючих дротів, а коло воріт варта. З табору можна вийти, лише маючи перепустку, яку на кожну окрему людину треба було просити у коменданта табору. Останній видавав перепустки терміном на один день.

Комендантом табору призначено поляка, — колишнього царського полковника. Він любив горілку і, будуча під чаркою, згадував частенько про „жітьйо" за царя Миколая? Ми йому не подобалися, бо хоч і билися з більшовиками, але і за царем не плакали. При комендатурі були: господар, отой самий, що годував нас кониною, ад'ютант — страшенний спекулянт і хабарник та де-кілька канцеляристів — ото і вся адміністрація табору, в якому скупчилося біля п'яти тисяч інтернованих. Опріч нас в таборі, окремо від нас, тримали полонених червоноармійців. Останні були в жахливому матеріяльному стані. З ними поводилися багато гірше, ніж з нами. Взуття у них цілком роспалося і вони плели собі соломляники на ноги, або ходили у видовбаних з дерева „черевиках". А ходити доводилося майже по коліна в грязюці, помішаній з снігом. Жартуючи, наші козаки те імпровізоване взуття прозвали „польським флотом". Та пізніше і вони поплавали на тому — ж такі „флоті". Червоноармійці ходили худі, немов тіні.

Умови життя в таборах, розчаровання своїх в союзниках та в їх „культурності", безвиглядність становища доводили слабіших людей до божевілля, або самогубства як-то трапилося в 40 Київській дивізії з лікарем С., що вжив стрихніну. Гарячі характери пробували боротися, але їх поляки або розстрілювали, або засилали до табору Домб'є, звався „Табором смерти". В той табор попадали і всі ті, що не погоджувалися з Петлюриною політикою як, наприклад Гавришко з товаришами. Нарешті, доля тисячі людей, які прислужилися Польщі відвойованням для неї Галичини, залежала від примхи трохи не кожного капрала з таборової охорони.

Власне всім роспоряджався ад'ютант, що любив одержувати навіть каблучки з пальців у подяку за перепустки.

Омеляновичові — Павленкові поляки дали для користування поганенький салон — вагон, у якому він і їздив увесь час од табору до табору, аж поки не спинився в Тариові.

Першими часами Петлюра зовсім не з'являвся до таборів, авторитет його, значно впав, особливо після занадто поспішної „евакуації" в Кам'янця.

Ще коли ми відходили за Збруч, од нас відокремився Гулий і з невеликим загоном продерся на Київщину. Там його здибав Котовський зі своєю бригадою і, поганявши трохи, нарешті зліквідував цілий його загін. Ніхто із нас не знав справжньої долі Гулого. Та невідомо звідкіль ішли чутки, що Гулий мав величезний успіх, що стан червоної армії на Україні майже катастрофичний і що по всій Україні палає повстання під гаслом: „УНР на чолі з головним отаманом Петлюрою". Тільки оте „на чолі" могло бути ниткою, по якій догадувалися про дійсне джерело чуток.

Згодом у таборі з'явилися „посланці від повстанців із України", які мали на руках мандати, підписані Петлюрою. „Посланці" агітували за те, щоб Петлюра був „на чолі", бо так хоче Український нарід.

Петлюра рятував свого авторитета, вдаючи із себе щирого демократа. Особливо вразило його те, що ніхто не просив відмовитися од свого „отреченія". В першу чергу взявся він за організацію „парламента" Ради Республіки"; його зовсім не обходило, що той парламент не матиме за собою ніяких мас, опріч урядовців ріжних канцелярій, що емігрували до Тарнова. З ріжних „державних" елементів було зліплено „Раду Республіки". До складу останньої увійшли і представники земства України, які давно на Україні скасовано, і представники кооперації, які мали при собі вивезені з України гроші, і представники найріжноріднійших партій з програмами і без програмів. Для засідань новоутвореного „парламенту" влаштовано залу в тій же гостинниці „Бристоль", де містилася і вся петлюрина держава. До того часу, поки приготують залю, „посли" компонували свої декларації, вичікуючи урочистого дня.

Польська адміністрація в Тарнові. зразу — ж досить прихильно почала відноситися до урядування в „Бристолі". Польська поліція охоче візувала паспорти, що видавалися теж у „Бристолі". Певно місцева адміністрація мала відповідні директиви центру.

До Петлюри приїхав новий, звязковий старшина від Пілсудського, що був до того при Петлюрі. Одне слово, життя ніби-то входило в нормальні шори, і Петлюрина держава „надовго і всеріоз" улаштовувалась в Тарнові.

Тим часом, Петлюра скликав до Тарнова генеральський з'їзд. В своїх інформаціях Петлюра ніколи не скупував та на сей раз він сам собі носа втер. Поляки на весну 1921 року збиралися воювати більшовиків. Більшовики, мовляв, переконалися у своїй помилці і підшукують кому-б його владу оддати. Антанта от-от визнає Україну, розуміється тільки на чолі з Петлюрою. І багато, багато рожевих перспектив стелилося з петлюриного язика.

З'їзд більше реально уявляв собі обстановку, ніж Петлюра. Він прийшов до висновку, що єдиною рішаючою силою на Україні є український нарід, а не хто иший. І знову Петлюра інформував про повстання на Україні, і для доказу, вказував на факт прибуття посланців з України та перечитав рапорт від Бесарабенка, Голуба та инших отаманів, що ніби-то перебували на Україні. Малюнок справді робив не аби-яке вражіння: сидить собі якийсь там отаман на Україні, захопивши повіт чи навіть цілу губернію, і посилає рапорта: „приходь батьку Петлюра, сідай на коня і просто до Київа, бо тільки на чолі з тобою, батьку, житиме Україна".