Розділ «ІІ Поляки грабують — французи цікавляться»

— Але пан ображає польське військо! — підвищеним тоном звертається до мене капітан.

— І не збирався, — кажу, — ображати польське військо. Та воно певно і не повинно занадто ображатися, коли йому не поведеться забрати власних речей у подорожніх.

— А то чиї коні?

— Мої власні.

— А пан хто є?

Називаю свою посаду і прізвище. Капітан оглянувся на свій батальйон, подивився на мою колону, що підходила, і буркнув:

— Я гадав, що скарбові.

— Хоч би й скарбові,— кажу, — то не в такий же спосіб треба брати. Для того необхідно мати відповідні уповноваження.

— Розуміється, розуміється… — погоджується капітан.

Рушаю далі. Частини приходять на місце призначення і росташовуються в районі сел Чистилова і Плотича під Тарнополем. Але одної пішої бригади нема — зникла невідомо куди. Аж ранком на другий день виявляється, що, п'ята польська дивізія стрінула бригаду, роззброїла її, а потім обдерла з людей навіть шинелі, не згадуючи вже про инщі власні речі та військове майно. Потім бригаду під суворою екскортою привели до Тарнополя і посадовили в казарми, оточивши вартою, щоб не дати можливости скаржитися на кривду і насильство. Днів через три бригаду було посаджено у вагони і вивезено до табору в місті Олександрові, що недалеко колишньої німецької фортеції Торна.

Польські власті мали явного наказа, згідно з яким усе військове майно і зброю повинні були вони прийняти від нас по актах. Можливо, що поза тим було дано ще і таємного наказа, бо фактично, де тільки можна було, поляки намагалися відобрати від нас усе, не складаючи ніяких актів і не даючи росписок за забране. Вони поводилися цілком анархично і тільки відповідна постава проти них часом забезпечувала нас від чергового грабунку.

Ми пробували скаржитися. В штабі 6-ої польської армії, у польському військовому міністерстві і скрізь в центрі нам офіційно співчували і зараз же при нас ніби-то робили належні роспорядження „щоб не траплялося непорозумінь", але ті роспорядження ніякогісінького впливу не мали на нашу долю, — мабуть, начальство помилялося, і посилало роспорядження не по тій адресі.

Місто Тарнополь, де ростащувався штаб 12-ої польської дивізії, являло собою якийсь безладний склад військового майна. На площах стояли відібрані від нас гармати. Тут же купами лежали рушниці, кулемети, та ріжне війскове знаряддя. Польські офіцери та жовніри торгували відібраними від своїх союзників кіньми. Ціна на коні стала разів у десятеро меншою від звичайної. Хоч покупці теж ризикували. Траплялися випадки, що вольський офіцер, продавши чужого коня, послав свого джуру, щоб той відібрав у купця „скарбове майно". Потім, розуміється, „скарбове майно" знову продавалося, як своє власне.

В ресторанах же ревло, танцювало, співало. То гуляли пільсудчики — переможці. Були поміж ними і наші таки „уенеровці". Пропивалося награбоване майно.

Голова нашої комісії по здачі зброї та майна, Кудрявцев, особисто людина ідеально чесна та надзвичайно вразлива, під вражінням пережитого загинув наглою смертю.

А „правительства" нашого не можна було навіть з свічкою відшукати, неначе корова язиком злизала. Одні говорили, що воно у Варшаві, другі, що у Кракові, ще инші, що ніби-то його повезли поляки до Келець. У війську всі говорили, і не безпідставно, що обов'язком політичного центру є урегулювати відношення до нас з боку вчорашніх союзників. Не дочекавшись відомостей про місце перебування Петлюри з його міністрами, Омел’янович-Павленко рішає їхати до Варшави до французької військової місії і просити, щоб остання взяла під своє опікування інтерноване військо. Виїзжав Омел’янович — Павленко з досить рожевими сподіванками, бо коло нього крутився той самий плюгавенький французький полковник, що у свій час погрожував „повчити поляків", та ще француз із Полтавця Левінсон, що мав рангу капітана французької служби і належав до складу французької місії у Варшаві.

Проїздив Ом. — Павленко щось до двох тижнів. Скрізь йому співчували, а французи, за виразом самого Омел’яновича-Павленка, навіть „цікавилися" нами. Та реальних наслідків поїздка не дала за виключенням хіба петлюринської істерики, під час якої Петлюра написав своє „отречення" — заяву до міжпартійної наради в Тарнові. Петлюра чомусь сподівався, що Ом. — Павленкові поведеться у французів. А коли останньому не повелося, то Петлюра став вимагати від нового „правительства" на чолі з В. Прокоповичем, що заступив місце Андрія Лівицького, усунений Ом. — Павленка.

Де-яким нашим частинам довелося перебути в Тарнопольскому повіті місяців зо два. Нарешті, нас обібравши вкрай, посадовили в потяги і повезли на захід. Спочатку все ніби-то гаразд було: їдемо собі. Поминули Злочів, Красне, Львів, Перемишль, Ярослав і так доїхали до Ржешова. Тут сталася пригода. На станції наші люди мали обідати. Але комендант станції, бажаючи хоч чим-небудь нашкодити „гайдамакам", — польські патріоти так називають всіх українців, — наказав дати лише двадцять хвилин часу на обід цілого ешелону. Мене і коменданта обступили люди, пояснюючи, що за двадцять хвилин часу вони не вспіють навіть одержати обіда. Комендант категорично заявив:

— Через двадцять хвилин потяг піде.

Мені не подобався такий лаконичний тон, бо до того не було ніяких підстав.