В м. М. на Поділлі дядько приніс до мене сотару польську монету часів Жигмунта III.
— Візьміть, каже, собі оцю штучку.
— Та-ж то, дядьку, коштовна річ, — відповідаю.
— Може вона й коштовна, але куди-ж я з нею піду… Ви ж маєте там якійсь гембіль з поляками, той продасте їм.
Опріч того, що бралося по „закону", багато гарбав кожний навіть найменший „Пілсудчик" для себе особисто.
Так, недалеко Ямполя в початку червня 1920 р. комендантом одної з наших частин п. Д. піймано „пана поручніка" з фірою цукру, якого він транспортував до Румунії з Моєвської цукроварні. Робив він те з власної ініціятивн і на свій ризик, але зате і гроші за цукор клав до свовї власної кешені. І таких „пілсудчиків" була сила-силенна. І всі вони безконтрольно брали й везли що хто хотів і куди хотів. Та все то дрібниці в порівнянні з головним.
Петлюра з військом, що за ним йшло, помагав полякам завойовувати Східню Галичину та Волинь, де український селянин, український робітник стогнали в ярмі польського поміщика та капіталіста. Там в Східній Галичині селяни поводилися з нами трохи инакше ніж на Поділлі. Вони саботували наші вимоги, а більше активні елементи тікали до Червоної Армії, щоб допомогти їй бити поляків. Нас вони ненавиділи, вважаючи за ворогів. Настрої селян мимо волі знаходили відгук серед нас. Розуміється, що в війську не всі погоджувалися з політикою Петлюри, але небагато, порівнюючи, знаходилося людей, що рішилися порвати зі справою союзу з поляками, який вони вважали за проти-природній, або таких, які хоч би голосно заявили протести, проти ростринькування національної чести і майна. Лише епізод з п'ятою дивізією, що цілком залишила фронт і прорвалася до Чехії та мій рапорт з 24 липня 1920 р. підкреслили росходження Армії з Петлюриною політикою. В рапорті свойому я між иншим писав: „Що ближче я знакомився з керовниками української політики й війська, починаючи з 1917 року і до цього часу, то більше я переконувався, що партійний фанатизм, низьке інтриганство, авантурництво, відсутність державного розуму і такту, нечесність в відношенні до своїх співробітників і однодумців, крадіжка державних грошей, гра на інстинктах товпи, безволлє, допущення низки погромів, грабунків і авантур, — все це було, все мало місце".
Приблизно такого — ж змісту подав рапорта і командир N-ої дивізії.
З приводу мого рапорта Петлюра в листі з того — ж дня переконує мене, що… „відмовні явища нашого громадянства не є властиві тільки одному йому". „Тому, — пише він, — я не можу згодитися на Ваше прохання про демісію".
Як бачимо, сам Петлюра погоджується з моєю характеристикою його політики, але потішає себе, що „відмовні явища нашого громадянства не є властиві тільки йому одному" — українському громадянству. А я-ж писав властиво не про громадянство, а про „керовників війська" політики", тоб-то у першу чергу про самого Петлюру.
Після перелому в подіях на фронті під Варшавою, коли стала очевидною невдача наступу Червоної Армії, полякам уже непотрібна була Петлюрина військова допомога. Чуже військо на власній території не є приємним. Його треба в будь-який спосіб ліквідувати. Але Пілсудський робить шляхетний жест. Він їде до Станіславова для побачення з Петлюрою і по „товариськи" повідомляє, що польський уряд і нарід не хочуть удруге ризикувати, посилаючи польське військо на Україну. Тому він, Пілсудський, з військом за Збруч не піде. За те Петлюрі дасть всяку допомогу, особливо, військове майно та амуніцію. Та допомогу Петлюра одержить лише тоді, як вкупі з військом прорветься на схід від Збруча.
У нас була дуже обмежена кількість амуніції, не згадуючи вже про військове майно. Отже, виходило, що ми повинні, прориваючись до Кам'янця, витрачати рештки амуніції, що в нас була, маючи обіцянку Пілсудського про допомогу. Що правда, Пілсудський натякав, що на випадок наших успіхів йому не тяжко буде схилити свій уряд на рішення про рух польської Армії на допомогу Петлюрі. Пілсудський обіцяв прийняти постать лицаря при умові, що Петлюра буде його джурою на Україні.
Петлюра скликав нараду вищого військового командування у м. Юзеполі над Дністром і поінформував зібрання про балачки з Пілсудським. Командування мусіло рахуватися з фактами. Частина командування пропонувала прориватися на Поділля тільки тоді, як буде одержано амуніцію. Рішення ніякого не було принято. А через кілька днів частини одержали наказа рушити вперед за Збруч до Жмеринки.
Пілсудськи й виконує всі свої обіцянки опріч матеріяльної допомоги. Навіть більше того. Поляки затримали на правому березі Збруча потяги нашого власного постачання. 3 початку ніби — то зробили вони це тимчасово, а потім і назавжди. Вони собі мучилися в Ризі, загарбуючи українські землі, на які помимо всього не мали ніякогісінького права. На віщо ж їм в такому разі здалася військова сила, що вважала себе українською? І вони спокійнісінько собі залишили нас на власну долю: мавр зробив свою справу.
В той час до штабу Ом. — Павленка з'явився від французької військової місії з Варшави якийсь миршавенький полковник і обіцяв підтримати нас амуніцією. Лаяв поляків страшенно й навіть погрожував „повчити". Та від того нам і трохи не легше було.
Залишені самотніми віч-на-віч із Червоною Армією ми за десяток днів знову опинилися над Збручем. Треба було відходити на нашу — ж таки українську територію, яку ми своєю спілкою з поляками визнали за чужу.
Ом. — Павленко скликав старших командирів в село Войтівці. Подав інформації, що він склав словесну умову з командуючим VI польською армією ген. Гелером, згідно з якою ми повинні віддати полякам зброю зараз же, перейшовши Збруч. А все військове майно залишається при нас. Само собою наради ніякої не могло відбуватися, бо розгордіяш в думках панував страшенний. Ніхто не пропонував і піддатися на ласку червоних, але й зброю віддавати полякам не хотілося.
Нарешті, Омелянович — Павленко прийняв рішення перейти на правий беріг Збруча» та коли-б він навіть і не прийняв такого рішення, то довелося-б на другий день опинитися за Збручем, бо червоні частини напирали аж занадто енергійно…
Я одержав завдання прикривати перехід через річку, утримуючи до 12 години другого дня підлеглі мені частини, а після того відвести їх за Збруч.
О другій годині другого дня останні частини залишали позицію і почали відходити до Збруча. Виїхавши на шпиль над Збручем проти села Токи, я побачив величезне півколо фір, що поривалися переїхати через місток без всякого ладу і черги. Безладдя досягало найвищого щабля. У півколі було возів до 3000. Було ясно, що й до ночі вон не вспіють перейти черев місток, бо переправою ніхто не керував. Усякий хотів переїхати першим, а в результаті переправа затрималася, вози ламалися, Часом перекидалися в річку. Я вважав, що ті вози й майно не варті були крові ні одної людини, — однаково не було гарантії, що поляки не заберуть всього собі. А червоні йшли слідком. Мої частини одержали роспорядження повернути праворуч і перейти Збруч біля села Нова Гребля.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «З поляками проти Вкраїни» автора Тютюнник Ю.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „І На передодні еміграції“ на сторінці 2. Приємного читання.